Усі хочуть дивитися на фото війни, але не хочуть дивитися на фото кліматичних змін, − фотограф Джон Вендл
Усі хочуть дивитися на фото війни, але не хочуть дивитися на фото кліматичних змін, − фотограф Джон Вендл
Організатор лекції − фотошкола Bird in Flight. Джон Вендл працював із низкою відомих видань − National Geographic, The New York Times, The Wall Street Journal, TIME, The Washington Post, Al Jazeera, Le Monde та The Guardian. Фотограф устиг пожити в Росії, Азербайджані, Афганістані й відвідати більше 20 країн. Останні чотири роки він працює як фрилансер і переключився з теми конфліктів на тему кліматичних змін та проблем навколишнього середовища.
За словами Джона, хоча на перший погляд ці теми здаються дуже далекими одна від одної, вони можуть бути тісно пов’язані. У світі багато регіонів, які мають обмежені водні ресурси. Боротьба за воду стає причиною конфліктів та сутичок, а на водні ресурси планети напряму впливають кліматичні зміни. Цей зв’язок уперше спав на думку фотографу в Афганістані, де брак води особливо помітний.
Його досвід − цікавий приклад того, як робота медійників перестає існувати в чистому вигляді чи в одному жанрі. Вендл пише тексти, робить фото, знімає відео. Тож MediaSapiens вибрав найцікавіші розповіді та поради фотографа.
Про поєднання журналістики і фотографії. Найкращий спосіб виконувати якісну журналістську роботу − це ще й робити фотографії. Я зрозумів це в Азербайджані в 2005 році, коли у країні почалися жорстокі політичні протести. Я сидів у редакції за столом, писав, і мені було дуже нудно. Фотографія − це хороший спосіб бути в центрі всіх цих захопливих політичних подій. Окрім того, в журналістиці мало грошей, тож я вирішив окрім роботи кореспондента робити ще й фото.
Як не потрапити в Південну Осетію у багажнику авто. У 2008 році я висвітлював війну між Росією та Грузією. Я міркував над тим, щоби потайки проникнути у Цхінвалі в багажнику жигулів, але, на щастя, вирішив цього не робити. Мабуть, я надто товстий для багажника жигулів.
Про роботу в Афганістані. Після цього я прожив півтора роки в Кандагарі й працював на велику американську недержавну організацію, а згодом переїхав у Кабул. Це був хороший початок для мене. У цій організації працівники було добре захищені. Я зрозумів дещо про життя в Афганістані, перш ніж звільнився й почав працювати самостійно як фрилансер. Негативний бік такого досвіду (роботи у великій американській організації в Афганістані) − це те, що тебе змушують боятися всього. Ми були мішенями, але в нас були ресурси, які нас захищали. А коли ти фрилансер, то не можеш собі дозволити захист такого рівня, тому не можеш дозволити собі відчуття страху.
Embed-програма з американськими військовими. Я не розмовляв місцевими мовами (дарі, пушту. − MS), й актуальним залишалося питання безпеки. Тож я багато часу проводив із американськими військовими. В Афганістні неможливо просто так потрапити в сільську місцевість. Окрім того, мене менше цікавила політика й більше цікавило щоденне життя американських солдатів.
Американський уряд пропустив те, що відбувалося на місці в Афганістані, що було важливим для мешканців країни. Одна з найважливіших проблем у південному регіоні − це вода. В 1950-х роках США побудували там таке собі ідеальне місто й назвали його Маленька Америка. Від початку в ньому вирощували кукурудзу, пшеницю та інші культури. Але тепер цей регіон став одним із найбільших у країні з вирощування опійних маків. Для цього потрібно багато води. Одного дня я вирушив у патрулювання із солдатами і зрозумів, що люди готові битися за воду. Бідні фермери, в яких немає зброї, б’ються на кулаках чи палицями заради води. Насправді вода й конфлікти дуже пов’язані.
Фізична підготовка і фотографія. Одного разу військові на вертольотах висадили нас біля підніжжя гір на кордоні з Пакистаном, і далі для того, щоби фотографувати, нам потрібно було піднятися на вершину пішки. Ми зрештою провели десять днів на цій горі, знімали, як працює американська артилерія. Тоді я зрозумів, що для створення хороших знімків, недостатньо бути лише талановитим, потрібно бути ще й добре підготовленим фізично. Ви не зробите знімки, якщо не можете дійти туди, куди потрібно.
Про фотографії бою. Я висвітлював три війни, але мені дуже складно робити фотографії боїв. Здається, в мене вийшло наблизитися лише раз до того, чого б я прагнув. Я зробив цей знімок поблизу Донецька, в Пісках.
Як не робити всі знімки за раз. Піші патрулювання із солдатами в Афганістані − це, здебільшого, дуже нудно й дуже спекотно. Ми вирушали о третій годині ранку й поверталися о дев’ятій вечора. Потрібно ходити у спорядженні, у бронежилеті й касці, носити із собою запас води. Складно контролювати себе й не зняти шість тисяч знімків у перші чотири години й потім не дбати ні про що до кінця дня. Слід гартуватися, залишатися сфокусованим протягом усього дня.
Про роботу в Україні. Я поїхав із Афганістану в 2014 році й вирішив їхати в Україну. Мої друзі запропонували долучитися до українських збройних сил. Я думав, що це буде як embed із американськими військовими. Але коли ми приїхали у Краматорськ у пошуках батальйону «Дніпро-1», ми зрештою опинилися в офісі, який раніше був пов’язаний із сервісом таксі. Люди, які були всередині, сиділи на величезних мішках із картоплею й курили. Ми попросили взяти нас на передову в Піски. Виявилося, що цю картоплю мають відвезти на передову в броньованому автомобілі. Через дві години приїхав викрадений інкасаторський грузовик, ми допомогли завантажити мішки в нього й поїхали на передову. Була зима, дороги замерзли й давно не ремонтувалися, але машина дуже швидко мчала в Піски. Я подумав, що це зовсім не так, як бути прикріпленим до американських військових. Але ці хлопці були дуже гостинними − вони дали нам стільки картоплі, скільки ми хотіли, й відвели у безпечне місце.
Про зйомки в так званій ДНР. Моєму ірландському колезі Росу було простіше знімати в «ДНР», тому що в Ірландії є свій елемент сепаратизму. Вони думали, що Рос − із ними.
Ми знімали в «ДНР» тоді, коли не було чіткого порядку. Відбувалась якась подія − і всі журналісти їхали туди.
Кліматичні зміни й конфлікти. Усі хочуть дивитися на фотографії війни, але не хочуть дивитися на фото кліматичних змін. Люди точно будуть дивитися на світлини з тиграми, але дуже складно змусити їх дивитися на світлини з каналами. Я думаю, один зі способів, як привернути увагу світу до кліматичних змін, − це пов’язати їх із військовими конфліктами.
Про роботу науковців. Минулого року я вирушив в експедицію із групою вчених біля норвезького острова Західний Шпіцберген. Я був у такому захваті, що не ставив багато запитань. Думав, що ми попливемо на великому кораблі, як у Жака-Іва Кусто. Зрештою ми вирушили в десятиденне плавання на 13-метровому човні. Нас було десятеро, тож на одну людину припадало трошки більше метра вільного простору.
Ученим потрібно було зібрати зразки землі з дна озера. Аналізуючи їх, вони можуть зрозуміти, яка температура тут була від 5 до 12 тисяч років тому. Пригадую, мене вразили льодовики, які тануть і входять в океан. Одна справа − читати про це, інша − бачити на власні очі. Дуже складно передати, наскільки лякає це видовище.
Я не розумів, наскільки працемісткою є наука. Наша експедиція висадилася на берег і нам потрібно було ще пройти близько п’яти кілометрів із обладнанням і зброєю для захисту від диких тварин. Моя спина досі болить (сміється. − MS).
Що стосується обладнання, то я знову думав про Жака-Іва Кусто і сподівався, що це будуть якісь хайтек-прилади. Насправді ж це були труби, які використовують у сантехніці. Я дивився, як люди, в яких по декілька наукових ступенів, просто забивають велетенську трубу у дно озера, щоб зібрати звідти багнюку.
Найсмішніше, що президент Дональд Трамп вважає, буцімто науковці сидять за столами й роблять свою роботу виключно так. Але щоб зібрати інформацію для дослідження, потрібно багато ризикувати й вирушати у такі віддалені місця.
Про роботу з медіа. Коли ви співпрацюєте з великими виданнями, ви не можете робити надто жорстокі фотографії. В Афганістані я зняв вибух терориста-смертника. CNN, із яким я тоді співпрацював, вирізав більшість знятого мною відео. Такого не можна показувати на великому телеканалі.
Ніколи не звільняйтеся зі своєї роботи, щоби стати фотографом-фрилансером. Якось я порахував: фотографія приносить лише близько 10% від мого річного доходу. Половину грошей приносить написання матеріалів і ще 30% припадає на відео. Навіть якщо ви працюєте з такими виданнями як National Geographic, дуже складно заробляти цим на життя. Я навмисне написав собі нагадування, щоб не забути дати вам цю пораду.
Човен, на якому експедиція вирушила у плавання з острова Західний Шпіцберген.
Киргизстан, область Іссик-Куль.
Льодовики в Киргизстані на висоті 4000 метрів.
Наслідки незаконного видобування бурштину в Україні.
