Пол Гансен: «Основа фотожурналістики: подивимося, що відбуватиметься» 

Пол Гансен працює у Стокгольмі, він фотокореспондент щоденної шведської газети Dagens Nyheter («Сьогоднішні новини»). Видання висвітлює міжнародні і внутрішні теми та є майданчиком для публікацій лідерів думок. Гансен — переможець World Press Photo 2013 року. Його двічі відзначали нагородою «Фото року» в Швеції та вісім разів називали найкращим фотографом країни.

Більша частина моєї роботи — це фото до невеликих матеріалів. До інтерв’ю завжди потрібно фото спікера, й більшість таких фото я роблю менш як за 5 хвилин. Тому доводиться бути дуже креативним у тісних межах.

Важко знімати політиків, бо вони дуже нудні. Тому з ними я переважно працюю, використовуючи стандартні прийоми. Наприклад, жінка-політик має червоний шарф — це означає, що вона соціал-демократ. Або можна зробити фото перед дзеркалом. Або попросити модель з’явитися у дверях.

Складніше робити фото для обкладинки. Треба зважати, що це не лише фото особи, воно також має ілюструвати весь текст. Наприклад, для матеріалу про захист лісів я зробив фото героїні в оточенні зелені.

Коли йдеться про історії, то з самого початку я намагаюся знайти те, що мені самому буде цікаво. Інколи треба їздити з героями в інші міста, знімати події з їхнього життя. Це зовсім інший спосіб розповідати історію. Треба бути дуже гнучким. Крім того, творення такої історії забирає багато часу.

Коли ти їдеш працювати за кордон — це зовсім не те саме, що статичні зустрічі й п’ятихвилинні зйомки. Тут ти знімаєш у теперішньому часі. Але є інший виклик: як показати складне, драматичне явище? І в цій складності треба знайти щось, що концентрує в собі ситуацію, в якій ти опинився.

 Фото Пола Гансена — переможець 56-го World Press Photo. Група чоловіків несе тіла двох загиблих дітей до мечеті на церемонію поховання. 20.11.2012 року, Газа

Історії приходять до вас скрізь. Найкраще в роботі фотографа — це можливість спілкуватися з різними людьми. Одного разу ми летіли на зйомку, і я хвилювався, що ж ми зніматимемо. Тоді мій колега сказав — просто подивимося, що станеться, коли вийдемо з гелікоптера. Для мене це основа фотожурналістики: подивимося, що відбуватиметься.

Мої знайомі знімали народження дитини в пологовому будинку в зоні конфлікту. Матеріал мав вийти під заголовком «Народжений вільним». Але це був нонсенс — бо тривала війна, нічого ще не закінчилося. Й вони мали зробити те, що не відповідало реальності. Для мене це неприйнятно — ми маємо показувати те, що ми насправді бачимо.

В Іраку ми просто їхали через країну, зупинялись і знімали те, що відбувалося. Ми відправляли історії у видання одразу, але деякі лишали для недільного випуску, бо однієї-двох сторінок було для них недостатньо. Одного разу ми побачили щось справді унікальне — як іракська поліція співпрацює з американськими військовими.

Незалежно від того, в Україні ми чи в Швеції, мир тепер чи війна. Ми просто приходимо, кажемо, хто ми, і якщо герої чи родичі кажуть «ні» — ми не знімаємо. Завжди. Так має бути, бо вони заслуговують на повагу. Але я отримував мінімум відмов від родичів.

Гансен побував в Україні кілька разів, знімав під час Революції гідності й на фронті. «Хтось крикнув: "Беркут!" і відразу ж лінію фронту укомплектували сотні чоловіків», 25.01.2014 (фото: dn.se)

 Я дуже — дуже! — проти того, щоби журналіст був учасником історії: «Ось тут позаду мене ви бачите…». Це виводить мене з себе.

Мої фото дуже природні, я лише регулюю кольори, наприклад, роблю їх трохи темнішими. Достовірність інформації дуже-дуже важлива. Буває, що я роблю фото й воно виглядає гарно. Люди кажуть — це війна, вона має бути жахлива. Але це така фотографія.

Денніс Чемберлін: «Не зупиняйтеся після першого знімка» 

Денніс Чемберлін отримав Пулітцерівську премію 1983 року в складі редакції Fort News-Sentinel за висвітлення повені. Він працював штатним фотографом у The Denver Post, фотографував для National Geographic, The New York Times Magazine, Newsweek, Time та інших видань. Наразі Чемберлін викладає фотожурналістику в Університеті Айови.

Фотографія — це перш за все інформація. Якщо інформація вводить в оману, то краса знімка чи композиція не важливі.

Зображення повинно мати центр. Це щось — не обов’язково в центрі, але щось унікальне, що дозволяє зрозуміти, про що це фото.

Емоції важливі. Людина бачить до 5000 зображень на день і не запам’ятовує більшості з них. Ви маєте знайти щось, що зачепить глядача, знайти людський інтерес.

 Фото для статті про «мертву зону» Мексиканської затоки: через забруднення океану нітратами й фосфатами, які використовуються в сільському господарстві, вода втрачає кисень і стає непридатною для життя морської фауни. Обміління річки Міссісіпі лише пришвидшує цей процес

 Найнудніша річ — це маленькі історії з вашої місцевості, але фото до них не обов’язково мають бути нудними. Якщо ви розмовляєте з людиною, яка збирає виноград — підіть із нею і зніміть, як вона збирає виноград. Покажіть це глядачеві. Якщо ви знімаєте інтерв’ю, то посидіти з героєм у кафе чи вдома недостатньо. Треба прийти до нього ще раз.

Я вирішив два місяці знімати лише на смартфон. І врешті зрозумів, що я більше не хочу повертатися до звичайної камери. Бо смартфон завжди в кишені й ним можна робити що завгодно. Але я два місяці звикав до цього. Нам більше не треба витрачати 5000 доларів на фотокамеру. Але будьте уважні з тим, як ви використовуєте телефон. На знімках телефоном не вийде розмити задній фон, тому слідкуйте, наприклад, щоб дерева не росли в людей із голови — тут усе в фокусі. Водночас ви не зможете зробити дуже глибоке фото чи впоратися з поганим освітленням — для цього потрібна «нормальна» камера.

Телефон завжди під рукою, він непомітний: ніхто не звертає увагу на людину, яка знімає на смартфон, бо всі навколо роблять селфі.

Не зупиняйтеся після першого знімка. Особливо якщо ви недосвідчений фотограф. Перший кадр зафіксує ситуацію, але це не обов’язково буде гарний знімок. Недостатньо просто навести камеру, треба походити навколо. Кілька знімків ніколи не достатньо. Досвідчені фотографи звикли до цього, але новачки мають тримати це в голові. До того ж нині все частіше використовують слайд-шоу — треба вже не одна фотографія, як для друку, а одразу декілька.

Інколи має сенс повернутися в те саме місце кілька разів у різний час. Одна й та сама вулиця виглядатиме інакше, якщо буде різне світло, різне кадрування. Для вдалого кадру можна почекати, поки хтось ітиме вулицею, або зняти вночі.

Фотографії потрібен текст. Це фотожурналістика, а в журналістиці потрібен текст. Фотографія покращує деякі речі, але текст описує, пояснює, додає емоції. Нарешті, ви не можете контролювати того, як люди читають зображення. Я ніколи не знаю, що читач додасть до мого фото.

Більше фото Денніса Чемберліна дивіться на його персональному сайті.