Кореспондентка «ТСН» каналу «1+1» Євгенія Цвєтанська вже тривалий час їздить у відрядження в зону АТО. Каже, що починала працювати там, зовсім не маючи підготовки – ані медичної, ані психологічної. Розуміння, що і як робити, прийшло з часом. Хоча й досі є багато конфліктних питань, зокрема, як подавати інформацію, щоб не нашкодити, чи можна вірити телефонним дзвінкам солдатів та інші.

Один із ключових висновків, які робить журналістка: поїздки в зону бойових дій, а відтак і матеріали звідти,  ліпше планувати, спираючись на особисті зв’язки, аніж на офіційні повідомлення і сприяння штабу АТО. Своїм досвідом і порадами Євгенія Цвєтанська ділилася з черкаськими колегами під час семінару, організованого Національною спілкою журналістів України.

 «Як відчували, так і працювали»

Як каже Євгенія Цвєтанська, зважаючи на брак в українських журналістів досвіду роботи в умовах війни, про стандарти говорити важко: «Так чи інакше, кожен із нас робить так, як вважає за потрібне. Як відчували, так і працювали… Часто мене запитують, чи відправляють журналістів у зону АТО, чи вони їдуть туди за власним бажанням. У нас журналістів не відправляють ніколи, навпаки, часто буває така ситуація, коли журналісти самі просять, аби їх відпустили».

Кореспондентка каже: в перше відрядження їхала практично на передову. Жодного розуміння, а тим паче підготовки до бойових дій не було. Побачена картина була невтішною – бійці на блокпосту без спорядження і без боєприпасів: «Вже з першого відрядження виник конфлікт: як це подавати? Чи маємо право розповідати, що наші солдати практично без зброї? При тому з передової інформація надходила одна, а з офіційних джерел – інша».

Про те, що справді відбувалося на передовій, журналісти дізнавалися завдяки телефонним дзвінкам бійців та їхніх рідних. Однак із часом дзвінків почало надходити настільки багато, що редакція ставила завдання особисто знайомитися з людьми, перш ніж брати від них інформацію.

Як зізнається Євгенія Цвєтанська, зараз їй важко судити, чи правильно зробив канал, що подав сюжети про відсутність спорядження в українських бійців. З одного боку, журналістів звинувачували в тому, що вони повідомили, в тому числі й ворогам, важливу інформацію. З іншого боку, солдати, які вийшли з оточення, досі вдячні каналу за те, що їх підтримали.

«Не знаєш, хто ти – журналіст чи психолог»

«Коли я вперше потрапила на Луганщину, то не розуміла навіть, куди потрапила. Але потім познайомилася з такою кількістю добрих людей… І зараз не знаю, хто я більше – журналіст чи психолог. Тому що я постійно на телефоні, постійно в листуванні. Не можна говорити про те, що я професійно виснажилася, але емоційне вигорання певною мірою присутнє», – ділиться Євгенія.

Побувавши в зоні бойових дій, журналістка доходить висновків: перш ніж туди вирушати, колегам варто дізнатися правила перетину блокпостів, не сперечатися та не провокувати військових: «Має бути розуміння, що люди виснажені, і щодо вас можуть бути прояви агресії, на вас можуть направити зброю. Реагувати слід адекватно».

Крім цього, як каже Євгенія, не варто показувати обличчя бійців, якщо вони просять, а також  називати імена та прізвища офіцерів та знімати позиції української армії.  «Всі рекомендують, і я періодично це роблю, – видаляти всі контакти та фотографії в телефоні, щоб у вас не було нічого, що провокувало б агресію. Я не була в ситуації, коли потрапляєш до протилежної сторони. Але це варто робити», – радить Євгенія.

Одне з важливих правил для журналістів – ніколи не брати в руки зброю та не сідати під час зйомки в бойові машини: «В мене був записаний стендап, коли я сиділа на танку. Після цього прийшла низка sms-повідомлень, що я не мала права цього робити. Звісно, про все це дізнаєшся в процесі роботи».

Часто, за словами журналістки, виникає питання, як краще вчинити: подати інформацію першими чи подати її більш якісною, перевіреною і такою, що не нашкодить. «Ми не оприлюднюємо інформації, якщо вона може зашкодити. Так, можливо, втрачаємо у швидкості, але не можемо ризикувати життям людей», – зазначає Євгенія.

Стрічки, шеврони і сталеві яйця

За словами Євгенії, журналісти каналу «1+1» працюють дещо відмінно від інших колег. Зокрема, у відрядженнях вони «самі собі продюсери».

«Я чула, що частині журналістів деяких телеканалів, які працюють у зоні АТО, теми переважно шукають і готують продюсери з Києва. Але не думаю, що це ефективно. У нас коли журналіст приїжджає на місце, то тему вибирає сам. Ось, наприклад, у тебе сектор і три основні напрямки. Ти маєш обдзвонити кожен із них, дізнатися, де що відбувається і поїхати на місце події. Усе тримається на особистих зв’язках, і в роботі це дуже допомагає», – коментує Євгенія.

Також, за словами кореспондентки «ТСН», відрізняється і планування поїздки. Переважна більшість медійників працюють за погодженням зі штабом АТО.

«В гіршому випадку їм щось прокоментує спікер, в кращому – сядуть і повезуть. “Сядуть і повезуть” у мене було два рази. Але самі ми доїжджаємо далі, знову ж таки, завдяки особистим напрацьованим контактам, – пояснює Євгенія. – До штабу ми, звісно, подаємо заявку в електронному вигляді – аби нас внесли у телеграму і не було проблем на блокпостах. А всі поїздки, теми організовуємо собі самі – або плануємо з військовими, в які точки варто й цікаво з'їздити. Часто самі військові телефонують нам і повідомляють, де що сталося, пропонують приїхати. Завдяки цьому ми часто перші і єдині маємо доступ до зйомок».

Як розповідає Євгенія, такі особисті контакти з бійцями та волонтерами певною мірою роблять волонтерами і самих журналістів. Зокрема, канал має свій «АТОшний кошик», куди збирають гроші, подарунки, речі для бійців: «Я  не знаю, чи правильно це з погляду журналістики, бо професійно ти маєш бути відстороненим… Звісно, в сюжетах ми не брешемо, а подаємо те, що нам розповідають бійці. Але в самій редакції кожен має свою позицію».

Журналістка демонструє «сувеніри» з зони АТО: шеврони «ДНР» та медаль «сталеві яйця», яка була в кишені затриманого російського капітана Єрофеєєва. Він збирався дарувати цю медаль якомусь бійцю, проте українські сапери вивчили цю річ і з’ясували, що її бойовики ще застосовують для зняття розтяжок. Журналістам подарували її як сувенір.

«У нас на каналі є цілий музей АТО. Ми збираємо нашу колекцію шевронів, привозимо речі, які розповідають про людей чи певну історію. Дуже багато особистих речей солдати передають нам самі», – каже Євгенія Цвєтанська.