«Сміттєкопач» і трудоголік Мердок

«Сміттєкопач» і трудоголік Мердок

00:00,
5 Жовтня 2011
1610

«Сміттєкопач» і трудоголік Мердок

00:00,
5 Жовтня 2011
1610
«Сміттєкопач» і трудоголік Мердок
«Сміттєкопач» і трудоголік Мердок
Навіщо одному з найвпливовіших медіавласників світу збиткові газети?

Бувають книги, які потрапляють вам до рук вчасно. Так було і з цією – про чи не найодіознішого медіавласника світу – авторства Майкла Вулффа. Книга «Господар новин. Таємний світ Руперта Мердока» виявилася вчасною не тому, що потрапила мені до рук якраз у розпал скандалу довкола газети News of the World, яку згодом закрили, а в першу чергу тому, що вона іншими очима змусила мене глянути на український медіаринок. Це книга, яка руйнує стереотипи про світ західних медіа, де начебто всі (в тому числі й власники) дотримуються стандартів, працюють високоморальні журналісти, відсутня джинса, корупція та інші неприємності, на які хворіє вітчизняний ринок. Але виходить, що плач на тему «як тут погано, там – краще» даремний. І ми зі своїми проблемами якраз, що називається, в мейнстрімі. Бо боротьба за владу та гроші однаково безпринципна у всьому світі, і медіа часто – лише дорогий додаток.

«Останній рицар газетної епохи»

Саме так, він почувається останнім рицарем газетної епохи, пише Майкл Вулфф. «Мердок вважає себе останнім справжнім любителем газет – єдиним, хто вміє правильно з ними поводитися». На перший погляд, це дивна оцінка людини, яка заробила собі репутацію та гроші на жовтих таблоїдах на кшталт британської Sun. Але це лише на перший погляд. Адже Мердок одержимий газетами. Ставши у 22 роки власником газети (це 50-ті роки ХХ століття), він занурюється в роботу і вже не може зупинитися. Все своє життя він тільки те й робитиме, що скуповуватиме й продаватиме газети по всьому світу. Власне й книга Вулффа побудована на історії про те, як власник жовтої преси Мердок хотів (уперше він задумався над цим у 2005 році) купити респектабельну Wall Street Journal: «Купівля Wall Street Journal, безперечно, була актом чистої фантазії. Навіть задумуватися про придбання компанії, що була під повним контролем сім’ї, яка не раз заявляла, що не буде продавати за жодних обставин, міг лише нестримний фантазер. Тільки фантазер міг вважати, що компанія коштує тієї суми, що він за неї заплатив. Тим не менше… Тепер вона належить йому». Вам це нічого не нагадує? В українських реаліях також купують медіа за високим цінами, потім розчаровуються в них, перепродають чи закривають, а все тому, що в основі часто – не раціональні розрахунки, а бажання володіти.

Але в Україні немає такого власника, який настільки б розумівся на медіа, як Мердок на своїх газетах. Епоха Роднянського і Фуксмана, які творили телеканал власними руками, на жаль, минула. «Мердок, напевно, знає стільки про різні сторони випуску газети – папір, друк, розповсюдження, рекламу, подачу інформації, редагування, роль заголовків, розкрутку, – як ніхто інший у світі. Коли він не працює над однією зі своїх газет – вісім із них у Австралії на відстані 2 тис. миль, ще дві – в 25 годинах льоту звідти до Лондона, – він на шляху до однієї з них».

Його «шельми»

Ніхто не знає, коли Мердок може з’явитися в одній зі своїх редакцій у різних кінцях світу, стати непомітно у вас за спиною і запитати, які новини маєте. «Щодо своїх підлеглих – людей, які знають його найкраще, за винятком дружини, – він може бути холодним, нетерпимим, навіть жорстоким, він не помічає нічого, крім роботи».

У нього особливі стосунки з журналістами його таблоїдів. Це його «шельми», пише Вулфф, звертаючи увагу на те, що між Мердоком та зірками таблоїдної журналістики, які працюють на нього, є дивна залежність: «Вони надзвичайно віддані йому, а він їм». «Можливо, причина в тому, що робити свою справу вони можуть лише тут, тільки працюючи на Руперта, – припускає Вулфф, – інших місць, де будуть добре платити за подібну діяльність, немає».

Але при такому ставленні та при великих прибутках, які приносять таблоїди, Мердок усе одно економить на своїх журналістах (і це, здається, нам дуже знайомо). Умови, в яких вони працюють, не завжди, м’яко кажучи, ідеальні. Ось, наприклад, опис будівлі, в якій були деякі з його таблоїдів: «Жахливі умови в гамірній старій будівлі на Бувері-стріт…. Всередині будівля тісна, похмура та смердюча. Коридори та сходи заставлено липкими баками з кислотою та іншими хімікатами, які використовувалися в технологічному відділі для виготовлення форм для друку. Стеля – складне переплетіння трубопроводів для електричної та дренажної систем, які роками безсистемно еволюціонували, ігноруючи будь-яку логічну систему безпеки чи планування. Одного разу вночі лопнула труба для відведення кислоти, і репортери News of the World зранку виявили, що пишучі машинки на їхніх столах перетворилися на тліючі шматки металу. Зручності в будівлі найелементарніші. В туалетах брудно, і літом вони кишіли мухами. Огидну їдальню наводнювали щурі…».

Прибутки, збитки та влада

Для чого Мердоку стільки газет? Заради прибутків – скажете ви. Але це не завжди так. Бо чимало проектів із корпорації News Corporation (створено 1979 року), яка належить йому, дуже навіть збиткові.

Як правило, в основі таких медіаімперій, яку створив Мердок, є якась структурна перевага, пише Вулфф: монополія, фінансова стратегія, технологія, унікальна ідея, геніальний маркетинг. Але в Мердока нічого з цього немає. Проте в нього є інші переваги – впертість та безпринципність.

Заробляє Мердок в основному на таблоїдах. Для нього справжній бізнес – це не новини, а розваги. Основні його моделі в медіа – це News of the World (яку закрили нещодавно через скандал) та Sun. «Їхня особливість у дешевизні та чітко визначеній формі подачі матеріалу, яка постійно вдосконалюється (навіть якщо це вдосконалення означає вульгаризацію) та загострюється. І вони не просто продаються – вони розлітаються». Sun, із рівнем її прибутку, стала чи не найважливішою частиною його бізнесу. Це не просто основне джерело доходів, за рахунок чого фінансуються інші проекти. Sun, наголошує Вулфф, забезпечує Мердоку виняткову підтримку у Великобританії.

В уявленні Мердока таблоїди – це «уособлення прямоти, гостроти, оперативності та емоцій, це новини в найпримітивнішому, яскравому та розважальному вияві». За любов до такої журналістики Мердока називають «сміттєкопачем».

Проте є одне місце на Землі, де його таблоїди виходять без знаменитої «третьої сторінки» з фотографіями оголених дівчат, які зробили лондонську Sun однією із найупізнаваніших. Це місце – Австралія. І знаєте, чому? «Він іде на це через повагу до матері», яка там живе.

Власне, й газету The Australian Мердок видає також заради матері, тобто щоб довести їй, що він може займатися не лише брудними новинами. Ця впливова австралійська газета, «чия респектабельність буде завжди радувати його маму, майже 30 років буде приносити йому збитки», розповідає автор «Господаря новин». Але також за допомогою цієї газети Мердок може впливати і серйозно впливає не політику австралійського уряду.

Збиткові газети Мердок має не лише в Австралії, де він починав свій бізнес, але й у США. Наприклад, «більше 30 років New York Post є найяскравішою, найзбитковішою (збитки складають до 50 млн доларів на рік) і найекстравагантнішою з усіх крупних американських газет, які належать Мердоку. З комерційної точки зору ця газета потрібна лише для завдання ударів політичним ворогам і конкурентам і для розваги самого Мердока».

Отже, удари по політичних ворогах і конкурентах та розваги… І ще – визнання та вплив. Майкл Вулфф пише, що в «News Corporation, як і в інших крупних медіакомпаніях, звикли виходити з того, що, купуючи знаменитий медійний бренд, ви отримуєте не тільки його грошовий потік, але і його статус та репутацію. New York Post, журнал New York, Village Voice, Times у Лондоні, Harper and Row, TV Guide, компанія XX Century Fox – це бренди, які зробили Мердока відомим».

На чому ж тоді Мердок, який утримує низку збиткових проектів, будує свій бізнес? Адже в нього, на відміну від українських медіаолігархів, немає феросплавних та нафтових заводів чи доступу до газової труби.

Історія побудови медіаімперії Мердока дуже цікава. Він один із перших почав брати кредити на купівлю газет. «Якщо позичаєш мало, належиш банку, якщо позичаєш багато, банк належить тобі. Що більше газет ти продаєш, то більше грошей тобі можуть позичити. Що різкіші, кривавіші та неймовірніші їхні заголовки, то більше вони задовольняють смаки менш вишуканої читацької аудиторії, а отже, то більше ви можете їх продати» – це його принципи та підходи. Майкл Вулфф пише, що саме використання чужих грошей більшою мірою, ніж газети, стає основним бізнесом Мердока. А медіа дають владу, за допомогою якої можна відстоювати свої бізнес-інтереси. Як і в нас. Чи не так?

Але «Господар новин» – це не лише історія про те, як Мердок хотів купити Wall Street Journal та не лише про те, як він вибудовував свою імперію. «Господар новин» – це історія про світ медіаіндустрії ХХ століття.

Вулфф Майкл. Хозяин новостей. Тайный мир Руперта Мёрдока /Пер. с англ. Н. Кияченко и Л. Кузнецовой. – М.: Прогресс-Традиция, 2010

У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Фото: cossa.ru
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
2019 — 2022 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду