Як зупинити «самовтілених богів»: три бестселери New York Times про те, як людина змінює планету
Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter —
ми виправимo
Як зупинити «самовтілених богів»: три бестселери New York Times про те, як людина змінює планету
З погляду геології час, який представники нашого біологічного виду населяють Землю, — це ніби вічність кліпнула оком. Наші інстинкти й емоції мало чим відрізняються від тих, що були в наших пращурів, котрі бігали з патиками за вепрами та збивали з пальм кокоси. Але завдяки знанням, які примножуються в геометричній прогресії, обрій можливостей для нас розширюється із запаморочливими темпами. Чи стане наш світ від того кращим?
Ми підготували огляд кількох найпопулярніших книжок, які можна знайти на полицях українських книгарень, про наше все ще сповнене загадок минуле й дедалі менш передбачуване, позбавлене сенсу, але все ж не безнадійне майбутнє.
Юваль Харарі, «Людина розумна. Історія людства від минулого до майбутнього» (англ. Sapiens. A Brief History of Humankind), «Клуб сімейного дозвілля», 2016.
«Не вірте захисникам дерев, які запевняють, що наші предки жили в гармонії з природою. Задовго до індустріальної революції представники виду Homo sapiens були рекордсменами за кількістю повністю знищених ними рослин та тварин», — стверджує ізраїльський історик Ювал Ной Харарі у своїй 450-сторінковій «стислій історії людства». Книжка мала міжнародний резонанс — її переклали 45 мовами. Серед тих, хто рекомендував цей хіт до прочитання широкій аудиторії, — співзасновник і виконавчий директор Facebook Марк Цукерберг.
Головні питання, над якими замислюється автор: як людині розумній вдалося вижити й здобути настільки потужний вплив на навколишнє середовище і що чекає на неї в майбутньому? Намагаючись дати на них відповідь, автор почасти дивує читача сміливістю гіпотез, які в наукових колах критикували за надмірну сенсаційність. Читач може зауважити відсутність аргументів на користь існування людини, які могли б йому полестити чи бодай підбадьорити. Харарі невблаганний: людина має славу найсмертоноснішого виду, суто з позицій науки її життя є результатом сліпого еволюційного процесу, який не має мети, пише він.
До того ж, на його думку, більшість хижаків найвищого рівня, як-от леви й акули, величні, сповнені самовпевненості істоти, адже були на верхівці харчового ланцюга впродовж мільйонів років на відміну від людини. Ще не так давно, змагаючись за виживання в саванах, та була сповнена страхів і непевності щодо свого місця під сонцем. Ці страх і невпевненість залишаються першопричиною численних жорстоких війн та екологічних катастроф, вважає автор. Це спадок, який не змінила жодна з пережитих нашим біологічним видом революцій, кожній із яких Харарі присвячує окремий розділ.
Із когнітивною революцією, що відбулася, ймовірно, 70 тисяч років тому, Homo sapiens почали завоювання світу. Однією з ключових ідей книжки є те, що цьому сприяла унікальна людська здатність до співпраці у великих масштабах, яку уможливили «вигадані конструкти на зразок нації, грошей чи прав людини».
11 тисяч років тому почалася аграрна революція. Мисливці та збирачі масово наверталися в землеробство. Осілий спосіб життя сприяв стрімкому зростанню населення. Але Харарі з осторогою оцінює нібито позитивну для Homo sapiens тенденцію. Він пропонує подивитися на цей процес із погляду пшениці — протягом тисячоліть та була лише дикою травою, яких багато, й швидко поширилася континентами саме завдяки наполегливості людини: тож це не ми її одомашнили, а вона нас, змусивши працювати в поті чола, прирікши на одноманітний раціон, призвівши до становлення жорстоких експлуататорських режимів. Переваги такого вибору для людини як індивіда сумнівні, але він мав еволюційний успіх для цілого виду, резюмує автор, оскільки вимірюється цей успіх не кількістю тих, хто почувається щасливим, а кількістю копій його ДНК.
Аграрну революцію Харарі називає найбільшим шахрайством щодо людини. Сучасне ж промислове сільське господарство — її найбільшим злочином (свідчення, які він наводить, змусили його самого стати веганом).
Суть революцій нашого тисячоліття описує маніфест «Новий інструмент» Френсіса Бекона, датований 1620 роком, який ввів в обіг добре відому кожному з нас тезу «знання — це сила».
Мапа світу Салвіаті 1526 року на відміну від мапи світу Фра Мауро 1459 року має чимало білих плям, які навіть найменш допитливого спонукали запитати: а що ж за цими межами? Ці білі плями, на думку Ювала Ноя Харарі, були свідченням розвитку наукового світогляду та імперіалістичного пориву.
Наукова революція стала імпульсом для індустріальної, а потім — інформаційної й біотехнологічної, за перебігом якої ми спостерігаємо. Що далі?
Втілення проекту «Гільгамеш» (названого на честь головного героя однієї з найстародавніших поем «Про того, хто все бачив», який шукав безсмертя) має стати її кульмінацією, прогнозує автор. Завдання — зробити людину несмертною (англ. amortal), залишивши їй можливість померти хіба з власної волі чи від нещасного випадку. Наступна книжка Харарі вже не про нас, а про Homo deus.
Але попереду все ще наше XXI століття, яке випробовуватиме й заводитиме у глухий кут націоналізм, адже, за його словами, жодна суверенна держава не зможе самотужки впоратися з низкою глобальних викликів, таких як зміна клімату.
«Кольором глобальної імперії цілком може стати зелений», — каже він, але знову ж таки без оптимізму щодо людської цивілізації: «Самовтілені боги, яким складають компанію тільки закони фізики, ми не підзвітні нікому. Тож у пошуках самого лише комфорту та розваг, ми плюндруємо життя інших істот, які живуть поміж нас, і екосистем, що нас оточують. Але нам ніяк не вдається себе вдовольнити. Чи є щось більш небезпечне за невдоволених, безвідповідальних богів, які не знають чого хочуть?»
Наомі Кляйн, «Змінюється все: капіталізм проти клімату» (англ. This Changes Everything: Capitalism vs. The Climate), «Наш формат», 2016.
Зелений — новий червоний! — б’ють на сполох консерватори, мовляв, сучасний рух за порятунок планети вписується в курс політики лівих. Для консерваторів заклики активістів кліматичного руху — серйозна загроза. Адже той може не лише похитнути віру в принципи ринкової економіки, а й узагалі змінити бачення ролі людини в цьому світі як істоти-господаря. Це якраз те, на що сподівається Наомі Кляйн. Її останню працю оглядач New York Times Book Review охрестив «найважливішою книжкою на екологічну тематику з часів “Безмовної весни” (американського біолога Рейчел Карсон про наслідки забруднення довкілля пестицидами. — Ред.)».
Багаторічна невтомна критикеса капіталізму, вона написала цю книжку з огляду на особисте переконання, що нині захисники довкілля можуть стати каталізаторами змін. Вона пропонує розглянути кризу як шанс для людства — стрибнути вперед і зробити цей світ безпечнішим.
Битва між капіталізмом та природою триває давно, пише Кляйн, і поки що перевага на боці першого: він здобуває маленьку перемогу щоразу, коли заради економічного зростання відтерміновується запровадження необхідних для захисту довкілля заходів або коли порушуються зобов’язання зі зменшення кількості шкідливих викидів. Авторка наголошує на тому, що з настанням ери вільної торгівлі, що усунула для великих корпорацій бар’єри на шляху до використання фінансових потоків, мегакорпораціям стало простіше вмивати руки. Адже витрати на оплату праці та заходи з запобігання забрудненню довкілля видавалися їм надто обтяжливими.
Документальний фільм на основі книжки:
Кляйн закликає до дій, наводячи численні приклади успішних локальних екологічних ініціатив, що за умови активного поширення можуть ослабити ведмежу хватку бізнес-гігантів. Вона переконана, що метою природозахисного руху має бути замість збудувати жменьку гігантських «зелених» установ — нескінченно збільшувати грона малих, застосовуючи необхідні для цього політичні норми.
«Краса цих моделей у тому, що навіть якщо вони проваляться, крах буде не великого масштабу. Адже якщо ми щось і знаємо точно, то це те, що у майбутньому буде багато потрясінь», — пояснює Кляйн.
Затягувати нікуди: у 2013 році викиди вуглекислого газу в атмосферу вже на 61 % перевищили показники 1990-го, коли розпочалися переговори щодо підписання міжнародної кліматичної угоди. Щодалі менш реальною видається мета Паризької угоди утримати глобальне потепління в межах 1,5–2°C.
Авторка звертає увагу на необхідність революції не лише в енергетичному секторі, а і в аграрному і наводить вислів еколога Стена Роува про те, що земля — це не «ресурс», а «джерело». Розповідаючи читачеві про свої власні багаторічні невдалі спроби завагітніти, вона розмірковує про зв’язок між родючістю землі та репродуктивними функціями організмів, а також недооцінену вченими вразливість новонароджених.
«Той факт, що біологія дуже щедра, не означає, що її прощення безмежне. За правильного нагляду всі ми дуже гнучкі. Але ми теж можемо ламатися. Як наше тіло, так і громади та екосистеми, які нас підтримують», — пише Кляйн і акцентує на тому, що ми створені для виживання, але виживати не означає жити добре й процвітати, не означає мати здатність створювати нове життя.
Елізабет Колберт, «Шосте вимирання: неприродна історія» (англ. The Sixth Extinction: An Unnatural History), «Наш формат», 2016.
Коли кістки мастодонта вперше потрапили в лабораторію вчених 1739 року, поважні діячі науки вирішили, що то могли бути рештки гіпопотама чи слона. Таким і залишався вердикт упродовж наступних 57 років, доки французький природознавець Жорж Кув’є не довів, що ті належали істоті, яка жила до появи людини. Розпочалися пошуки подібних залишків. Згодом за підтримки таких атлантів науки, як Чарлз Дарвін та Карл Лінней, вимирання поступово стали розглядати як наукову концепцію.
Так само, як і зміна клімату, втрата Землею її біологічного різноманіття — для неї явище не нове. Із часу виникнення життя на планеті близько 3,8 мільярдів років тому трапилося п’ять вимирань, останнє з яких — 66 мільйонів років тому, коли майже десятикілометровий астероїд поцілив у її поверхню, поховавши під шаром пилу останніх динозаврів.
Багаторічна колумністка New Yorker Елізабет Колберт, яка висвітлює основні виклики екологічного руху, пояснює, що нагрівання атмосфери та океану через викиди парникових газів може призвести до шостого вимирання — загальнопланетарного потрясіння, внаслідок якого вже до кінця цього століття може загинути до половини всіх відомих нам видів, що населяють нашу планету.
Для написання своєї книжки, що завоювала Пулітцерівську премію в 2015 році, вона вирушила в навколосвітню подорож місцями, які є свідками спустошення, пов’язаного з діяльністю людини: «Третина рифоутворюючих коралів, третина прісноводних молюсків, третина акул та скатів, чверть усіх ссавців, п’ята частина усіх рептилій і шоста частина усіх птахів прямують у напрямку забуття». Втрати помітні всюди, підкреслює вона: в південній частині Тихого океану, в північній частині Атлантичного, в Арктиці, в Сахелі, в озерах та на островах, на вершинах гір та у долинах.
Courtesy of David Littschwager/National Geographic Society
Найперша екосистема, яка може зникнути в цьому столітті, — коралові рифи. Адже океани, які є джерелом живлення для мільярдів істот, не лише нагріваються, а ще й закислюються. Багатьом морським організмам усе важче утворити достатньо міцні скелети й раковини.
У вступі до своєї праці авторка цитує видатного біолога Едварда Озборна Вілсона: «Якщо в траєкторії розвитку людини й криється небезпека, вона не так стосується виживання нашого виду, як втілення найбільшої іронії органічної еволюції: осягнувши себе через людський розум, життя прирекло на загибель найпрекрасніші свої творіння».
Книжка Колберт — це захопливе знайомство зі сповненими драматизму історіями боротьби за виживання окремих видів. Зокрема, великої гагарки, чия пупуляція сягала мільйонів у часи заселення Ісландії й від якої нащадкам вікінгів лишилося тільки музейне опудало. Не менш щемкою є розповідь про рідкісного гавайського крука на ім’я Кіної, який, як і всі вцілілі представники його виду, виріс в ізоляції, тому був якось відчув потяг до птаха-косаря, а тепер зоологи активно намагаються отримати від нього «високоякісний еякулят» для штучного запліднення самки.
Трагікомічне сексуальне життя гавайського крука Кіної, як зазначає Елізабет Колберт, демонструє, наскільки серйозно люди намагаються зарадити вимиранню.
«Шосте вимирання» завершується в «Замороженому зоопарку» Сан-Дієґо, де зберігається найбільша кріоколекція залишків мешканців Землі, яких більше немає серед нас. Розмірковуючи над тим, чи є вихід із на перший погляд безвихідної ситуації, авторка радить замість похмурих роздумів про майбутнє, в якому біосфера зменшується до розмірів пластикового флакона, зосередитися на тому, що вже зроблено й чого бракує для збереження конкретних видів.