«Найбільший героїзм – зробити класний матеріал і при цьому зберегти життя та здоров’я»

«Найбільший героїзм – зробити класний матеріал і при цьому зберегти життя та здоров’я»

00:00,
9 Липня 2014
5845

«Найбільший героїзм – зробити класний матеріал і при цьому зберегти життя та здоров’я»

00:00,
9 Липня 2014
5845
«Найбільший героїзм – зробити класний матеріал і при цьому зберегти життя та здоров’я»
«Найбільший героїзм – зробити класний матеріал і при цьому зберегти життя та здоров’я»
Як підготуватися до поїздки в місце воєнних дій, що робити, якщо журналістів узяли в полон та як ЗМІ мають висвітлювати нинішній конфлікт – про це давали поради Наталка Гуменюк, Юрій Луканов, Андрій Куликов, Анастасія Станко, Юрій Лелявський та інші фахівці під час семінару «Безпека журналіста під час роботи в зоні конфлікту».

В Києві нещодавно відбувся семінар «Безпека журналіста під час роботи в зоні конфлікту», який провела ГО «Телекритика». Учасниками стали журналісти з різних областей України. Поради про роботу в гарячих точках давали Наталка Гуменюк, українська журналістка-міжнародниця, співзасновниця Hromadske.TV; Юрій Луканов, голова Незалежної медіа-профспілки України; Андрій Куликов, журналіст, теле- і радіоведучий (ICTV, «Громадське радіо»); Юрій Лелявський, журналіст ZIK; медіаексперт Світлана Єременко та Вахтанг Кіпіані, редактор сайту «Історична правда». Гостею семінару стала й Анастасія Станко, журналістка «Громадського», яка розповіла про своє перебування в полоні терористів (детально її розповідь читайте тут).

На семінарі обговорювали як суто практичні речі – підготовку до роботи в гарячій точці, так і більш теоретичні питання – як редакції мають висвітлювати війни та конфлікти. Фахівці наголошували: аби журналіст справді навчився, як поводитися в зоні бойових дій, необхідні кількаденні тренінги, які регулярно проводять великі закордонні редакції. Тим не менш, експерти дали основні поради з особистого досвіду.

Найцінніше – ваше життя. Жоден сенсаційний кадр чи сюжет не можуть бути важливішими за життя людини. «Найбільший героїзм – не в тому, щоб зробити класний матеріал. А в тому, щоб зробити класний матеріал, зберігши своє здоров’я і життя», – підкреслив Юрій Луканов. 

Мотивація і психологічна готовність. Перед тим як їхати у зону воєнних дій, потрібно з’ясувати для себе, навіщо ви це робите. Деякі журналісти вважають, якщо не поїхати – то це буде виявом слабкості чи непрофесійності. «Єдина правильна мотивація їхати в гарячу точку – якщо ви можете розповісти звідти історію, яку ніхто, крім вас, не розкаже», –  вважає Наталка Гуменюк. А в українських ЗМІ є не дуже хороша практика відряджати кореспондентів у місце воєнних дій тільки заради того, щоб записати стендап і показати, що там є власний кореспондент, додала вона.

Психолог Наталя Улько в інтерв’ю MediaSapiens теж наголошувала, що потрібно осмислити ціль своєї поїздки й уявити, що на вас там чекає, тверезо оцінити свої можливості. Готовність до ризику й небезпеки полегшить переживання. Тому подумки треба бути готовим і до того, що вас візьмуть у полон, вважає Юрій Лелявський (якого захоплювали терористи у Слов’янську): «Злочинець розуміє, що його можуть затримати, морально він готовий до цього. А ми не могли подумати, що нас затримають – це був шок. Тому коли їдете в гарячі точки, треба сказати собі – це може статися, – і ви вже будете спокійнішими».

Контакти. Важливо, аби ви постійно були на зв’язку з людиною з редакції, і вона була в курсі, де ви перебуваєте, радить Андрій Куликов. Потрібно встановити час, через який ви зв’язуєтеся – наприклад, щодві години. Крім того, ця людина має знати, що робити у випадку вашого зникнення – куди дзвонити далі. Потрібні вам телефонні номери найкраще знати напам’ять. Буде дуже добре, якщо у вас є знайомі місцеві жителі, яким ви  довіряєте й від яких можете дізнатися про ситуацію в місті. 

Пересування та розташування. Обов’язково потрібно мати посвідчення журналіста, а також міжнародну прес-карту – експерти радять на місці орієнтуватися, яку з них краще показати (а в інших випадках, якщо ви працюєте анонімно – взагалі не показувати).

Варто вирішити, як краще їхати в гарячу точку – в групі журналістів чи самостійно. В обох випадках є свої переваги та недоліки. Наталка Гуменюк наголосила, що часто найбезпечнішим варіантом є перебування в групі іноземних кореспондентів. Андрій Куликов радить, що краще їхати автобусом чи у плацкартному вагоні, аби бути серед людей. У незнайомому місті безпечніше поселитися не в готелі, а знімати квартиру; таксі викликати телефоном, а не ловити на вулиці. Вирушаючи в небезпечну зону, відразу треба визначити для себе найближче безпечне місце, куди ви можете втекти. Крім того, Наталка Гуменюк радить змінювати щоденний розклад дій: тобто змінювати свій маршрут пересування та інші речі, аби за вами було складніше стежити. Не потрібно показувати, що ви тут гість і нова людина, підкреслює Юрій Луканов: «Не стійте посеред вулиці з картою міста, вивчіть це все заздалегідь».

Емоційний стан. Варто пам’ятати, що в таких місцях, як блокпости, перебувають досить знервовані люди, вони постійно очікують на небезпеку – і до їхньої агресивності потрібно бути готовим та не відповідати грубощами, а, навпаки, знижувати емоційний градус. Те саме стосується й місцевих жителів, багато з яких зараз живуть у страху чи розгубленості – не потрібно намагатися вступити з ними в дискусії чи почати говорити про свої політичні погляди, зрештою, ви приїхали не для цього. Взагалі, фахівці радять обережно спілкуватися з місцевими: «Сьогодні ця людина в цивільному, а завтра вона може одягати камуфльований одяг і взяти зброю, тому думайте, що ви кому кажете», – застерігає пані Гуменюк.

Телефон і соціальні мережі. «Ваша сторінка у фейсбуку – розкішне джерело інформації про вас. Тільки за негативні репліки на адресу самопроголошеної ЛНР можуть полонити», – зазначив Юрій Луканов. Він вважає, що найкращий варіант – видалити свої сторінки взагалі, так само як і фото. Або в крайньому разі писати там під псевдонімом. Наталка Гуменюк нагадує про очевидну річ, яку дехто забуває: перебуваючи в гарячій точці, не треба писати статуси у твітер та фейсбук, повідомляючи, де ви. У відрядження краще їхати з простим телефоном, а не смартфоном, де не буде жодної інформації про вас, особливо відзнятих фото та відео. 

Якщо журналістів взяли в полон. «У будь-якому разі викрадення – це краще, ніж убивство. 95% викрадень робляться з метою заробити гроші, – каже пані Гуменюк. Тому чим довше вас тримають у полоні, тим більша ймовірність що вас відпустять». Журналістка також радить не поводитися зі злочинцями емоційно, не відмовлятися, якщо дають воду чи їжу. Тобто концентруватися на звичайних побутових речах – це дозволить уникнути паніки.

«Треба собі сказати – це не кінець життя, це не смерть. Це просто елемент робочої біографії, – радить Юрій Лелявський. – Можливо, ви там побачите цікавих людей і пізніше це дасть ідею для цікавої історії. Сприймайте все це як фільм, герой якого схожий на вас. І цей фільм треба додивитися до кінця».

Якщо терористи вас ображають, то потрібно розуміти, що вони ображають не конкретно вас, а невідому людину, яка є представником, з їхньої точки зору, ворожої сторони. Юрій Лелявський радить вибудувати психологічний щит, щоб не сприймати близько до серця сказані образливі слова. Якщо дійде до того, що будуть бити, то не просити, щоб не били – бо це їх ще більше провокуватиме. Також Лелявський наголосив, що в перші дні взагалі не треба вступати в контакти з охоронцями – тобто нічого не просити, а тільки спостерігати, хто з них більш адекватний. Так само не треба нічого просити чи довіряти людям, яких тримають разом із вами.

Анастасія Станко розповіла, що вона намагалася залишатися собою та зберігати спокій у полоні. Вона спілкувалась із деякими наглядачами, однак не вступала ні в які суперечки, навіть якщо вони говорили дурниці. «Я запропонувала їм: давайте ми все-таки знімемо репортаж, покажемо все відео вам, ви подивитеся, наскільки воно правдиве, і потім вже вирішите, що з нами робити. Вони не погодилися на такий варіант», – розповіла журналістка.

Вона також наголосила, що вирішальну роль у їхньому звільненні зіграло те, що були люди, зокрема шеф-редактор «Громадського» Кіра Толстякова, які клопотали за них, дзвонили, куди могли, в тому числі представникам кримінальних груп «ЛНР», чиновникам, зокрема й тим, хто з боку «ополчення».

Висвітлення конфлікту

«У війни завжди більше, ніж дві сторони, – наголошує Наталя Гуменюк. – Замість того, щоб фокусуватися на двох сторонах бою, в яких є одна ціль – перемога, краще дослідити конфлікт: як він утворився, які основні проблеми». Люди очікують від медіа, що вони їм допоможуть зрозуміти сутність подій, нададуть контекст та запропонують різні погляди й думки. Тому фахівці радять, аби журналісти у своїх матеріалах не тільки відповідали на питання, чому стався конфлікт, але й навіщо – які його наслідки. Для цього потрібно говорити не лише про воєнні дії, яка відбувається тут і зараз, але й розуміти, як вони вплинуть на майбутнє: які будуть наслідки не лише на індивідуальному, але й на  ширшому рівні.

«І ще необхідно утриматися від героїзації війни. Часто самі інтелектуали, художники, поети ставали інструментами кампанії, яка героїзує війну і смерть, – пояснює пані Гуменюк. – Треба полишити історії про героїчну звитягу, насправді на війні є просто загибель людей – вона не може бути красивою»

Досвідчені журналісти застерігають: медіа сьогодні не мають стати інструментами інформаційної кампанії, спрямованої на розділення регіонів та поширення міфів, які лише посилять конфронтацію між регіонами. Конфліктною зоною сьогодні є не лише Донбас – це насправді вся Україна, і де може виникнути наступна гаряча точка, важко передбачити, вважає Андрій Куликов. Журналісти, висвітлюючи події на сході, мають спробувати зрозуміти позицію жителів цих областей. «Ми не повинні перебувати в полоні своїх уявлень, якими б переконливими вони не були», – наголосив пан Куликов. Він пояснив, що багато мешканців Донбасу зараз відчувають страх, несприйняття, розгубленість: «У матеріалах ми маємо показати не тільки те, що робиться насправді, але й те, наскільки люди в інших частинах України готові дослухатися до відмінної думки. Якщо не розділити цієї думки, то принаймні визнати її право на існування – це наше завдання».

Журналісти дуже часто некоректно пишуть про мешканців сходу. Як сказала Світлана Єременко, вони продовжують поширювати стереотип, що в цьому регіоні живуть неукраїнці. Хоча насправді після здобуття незалежності тут було багато громадян, які були готові стати українцями, вживати українську мову – але не було відповідної державної політики.

«Там справді багато людей, які назвуть себе українцями, – погодився Вахтанг Кіпіані. – Але перш за все, нам треба говорити однією мовою. Тому що розуміння, хто такий українець, на Західній та Східній Україні різниться. Я думаю, що зараз ми перебуваємо у стані суспільного договору і поступово йдемо до діалогу». В цьому велику роль мають відіграти ЗМІ.

«Медіа мають виправляти помилки, розвінчувати міфи та стереотипи про недолугих східняків, які роками нав’язувала влада», – підкреслила пані Єременко.

Семінар організовано за підтримки Internews Network в рамках програми U-Media.

Після семінару відбулась церемонія нагородження переможців у конкурсах «Якими повинні бути місцеві ЗМІ»,  «Інформаційні війни: причини, наслідки, протидія» та «Українська журналістика під час конфліктів та воєнних дій».

У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Фото Максима Лісового
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
2019 — 2022 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду