Як журналісту розмовляти з очевидцями подій, щоб отримати дозвіл на оприлюднення його фото чи відеоматеріалів? Що робити, якщо журналіст хоче використати фото з Facebook жертви злочину, самогубця або його останнє повідомлення в Twitter? Як вчинити, якщо в кадр потраплять «зайві» люди? У вересні 2016 року на сайтіFirst Draft News у вільному доступі опублікували «Посібник для журналіста при роботі з користувацьким контентом», де є відповіді на ці та інші питання.

Авторкою 56-сторінкового матеріалу є Клер Вардл (Claire Wardle) — керівниця досліджень Tow Center for Digital Journalism при Колумбійському університеті, дописувачка видань First Draft, Storyful, співзасновниця Eyewitness Media Hub, авторка програм тренінгів для журналістів BBC із верифікації UGC (user-generated content). Вона вважається одним із провідних експертів у журналістиці з дослідження користувацького контенту.

Сайт First Draft News — ресурс для журналістів про перевірку фото, відео та інформації від свідків чи учасників подій. Про його важливість свідчить той факт, що його співзасновниками є такі провідні проекти, як Storyful, Google News Lab, Eyewitness Media Hub, Bellingcat, Verification Junkie та деякі інші.

Легкий у читанні зі зручним візуальним оформленням посібник розбито на десять розділів, кожен із яких розкриває одну тему. Матеріал побудований на прикладах із особистого досвіду Клер Вардл та свіжих кейсів міжнародної журналістики.

Розмова зі свідком: поради

Під час захоплення заручників у Кенії в 2013 році в торговому центрі один із заручників написав у Twitter: «Студенти біжать звідусіль. Боже мій». Журналісти одразу ж закидали бідолаху повідомленнями з проханням дати коментар. Звісно, що свідок не міг цього зробити з огляду на безпеку. В деяких випадках через надмірну кількість коментарів свідки взагалі змушені видаляти свої профілі.

Клер Вардл радить журналістам не тиснути на свідків різкими повідомленнями. Натомість — спробувати увійти в їхнє положення, бути теплішими з ними. Адже свідки ще можуть перебувати в небезпеці чи в надто емоційному стані, якщо йдеться про такий травматичний досвід, як стихійні лиха, конфлікти тощо. Під час телефонної розмови зі свідком авторка дає такі поради:

• спитатися про самопочуття,
• розповісти, як ви вийшли на нього,
• чітко пояснити, з якого ви ЗМІ,
• пояснити, навіщо вам потрібні його свідчення,
• дати електронну пошту або телефон видання, а не приватний, щоби підняти рівень довіри.

Дозвіл від свідка

Ось шаблон для отримання дозволу: «Привіт, я з видання ***, чи можемо ми на всіх наших платформах використовувати ваше відео / фото безстроково?». Або так: «Доброго дня, я з видання ***. Ви зняли це відео, чи можемо ми його використати на всіх платформ без обмежень? Якщо так, будь ласка, напишіть це в коментарях. Дякуємо. Бережіть себе».

Замість наказувального тону «надішліть нам свої фото» краще використовувати м’якішу форму «поділіться з нами своїми фото», це спрацює куди ефективніше.

Як вийти на контакт

Знайдіть альтернативний спосіб отримати дозвіл від свідка: пошукайте в інтернеті телефон, електронну пошту чи родичів свідка. Так буде легше пояснити нюанси використання його матеріалів, аніж у коментарях у Twitter.

Тільки через пряму розмову журналіст може поставити низку уточнювальних запитань, почути відповіді, оцінити відповідність емоцій людини до подій: «Чи це ви зняли відео? Можете пояснити, як ви там опинилися? Що ви бачили? Яку камеру використовували? Можете надіслати оригінальні файли з відео? Як підписати авторське право свідка: його ім’ям чи ім'ям акаунта в соцмережі? Чи є ще записи з місця події?»

Останнє запитання, як і верифкація, особливо цінне, адже так ви зможете отримати оригінальні кадри.

Зрозуміти очевидця

Користувачі часто сприймають Instagram, Twitter, Facebook як свій приватний простір, а не публічний, куди можуть «увірватися» журналісти і зробити їх відомими на весь світ.

Журналістка Buzzfeed Джесіка Теста зробила історію на основі запитання однієї американки в Twitter про одяг, у який були вдягнуті жертви зґвалтувань. Джесіка ретельно просила дозвіл у кожного користувача, який залишив коментар, чи можна використувати його в матеріалі. Однак забула спитати про це в самої авторки твіту. Тож остання була дуже засмучена, коли побачила своє ім’я в цій історії, бо в неї не було наміру виносити її на публіку.

Журналіст у кожному випадку повинен запитати себе: з якою метою людина опублікувала цю інформацію? Чи користувач усвідомлює загрози після масового поширення контенту? Чи може бути загроза не автору матеріалу, а людям, які потрапили в кадр?

Приклади загроз від журналіста

Свідок не знає того, що знає (або повинен знати) журналіст про можливі негативні наслідки для свідків чи учасників подій. Тому журналіст має думати і про свій матеріал, і про безпеку свідка. У цьому Клер переконує читача буквально в кожній главі посібника.

Пожежа в Лондоні

Під час великої пожежі поблизу Лондона в 2005 році BBC отримало відео з місця події від підлітків. Однак редакція не погодилася його публікувати через «надмірну розмитість» зображення. У відповідь підлітки сказали, що підуть знімуть пожежу ще раз. На що в BBC попросили не робити цього, наражаючись на серйозну загрозу. Цей інцидент змусив редакцію британського медіахолдингу переглянути політику роботи з користувацьким контентом.

Журналіст не має забувати, що вставляючи код Facebook, Twitter чи Instagram-повідомлення на свій сайт (embed code), він робить профіль доступними, по суті, всім читачам. А це вже може нести загрозу користувачеві. Багато користувачів заявляли, що жалкували про те, що їхні імена в пошуковиках уже міцно асоціюються з історіями, де вони фігурують як автори контенту.

Пряме питання журналіста про публікацію матеріалу на сайті допоможе користувачу усвідомити можливі наслідки та їхні масштаби.

Бійка в метро Парижа

Окрім автора контенту, на небезпеку наражаються й герої. У 2015 році в паризькому метротрапився расистський інцидент: група британських уболівальників не впустила до вагона темношкірого француза. Події зафільмував випадковий фотограф-фрілансер, який надіслав кадри виданню The Guardian.

Жертва агресивної поведінки фанів не знав, що його знімали. Коли побачив відео в інтернеті, був обурений поведінкою фотографа та видання. За словами героя історії, він був змушений пояснювати малолітньому сину зміст конфлікту. Детальніше про цей непростий кейс можнапрочитати тут (англійською).

У таких випадках автор радить просто розмивати кадри з обличчям потерпілого, щоб не наражати його на подальшу небезпеку.

Етика та авторське право

Авторське право на відео чи фото належить не тому, хто його завантажив, а його автору — і журналіст має про це пам’ятати.

Є один спосіб, коли журналіст може поширити інформацію без згоди користувача із соцмереж як Facebook, Twitter чи Instagram — вставляти його на сайт через код (embed code). У такому випадку з технічного погляду редакція розміщує контент не користувача, а соціальної мережі, тому дозвіл від свідка не потрібен. Однак слід пам’ятати про етичну сторону питання.

Австралійка опублікувала вInstagram селфі з бару на фоні чоловіка, який є місцевою телезіркою. Пізніше вночі останній був поранений у бійці, й місцеві видання для зображення історії використали це фото. Притому що дівчина категорично заборонила в коментарі будь-кому зі ЗМІ використовувати знімок. У результаті авторка фото була дуже засмучена і збиралася подавати до суду, однак потім передумала.

Згадка про автора

Не завжди автори матеріалу хочуть, щоби їхнє авторство згадували ЗМІ: хтось не хоче можливих проблем, комусь некомфортно, хтось не хоче, щоб його імя асоціювалося з подією під час пошуку в інтернеті. Статистика показує, що 2014 року тільки в 16 % видання зазначали авторські права на користувацький контент.

Не варто згадувати про автора, якщо той живе в авторитарних чи тоталітарних країнах і в нього можуть виникнути проблеми через це.

Пам'ятайте, що користувачі зазвичай мають декілька сотень фоловерів, більшість із яких друзі чи родичі. Тож вони можуть бути не готові, що відео побачать мільйони глядачів по всьому світу.

Гроші за контент

Автор відео чи фото, звісно, може вимагати скільки завгодно за свій матеріал, однак редакції вирішувати, чи купувати його. Якщо відео стає вірусним — швидше за все якась компанія вже придбала ліцензію. Тому виданню слід бути особливо уважним, наприклад, під час поширення відео з кумедними тваринами.

Коли свідок проти використання його матеріалу

Під час нападу терористів на редакцію Charlie Ebdo 2015 року француз Джорді Мір став свідком того, як терористи вбивають поліцейського на вулицях Парижа, і, перебуваючи в шоковому стані від побаченого, опублікував відео у Facebook. За 15 хвилинвирішив його видалити, усвідомивши етичні ризики такого кроку. Однак за цей час хтось із друзів у соцмережі вже встиг завантажити відео й опублікувати його на Youtube. Це відео згодом показали більшість медіа світу.

Коли з'являються подібні суспільно важливі історії, Клер Вардл радить кожній редакції самостійно вирішувати, чи показувати відео, автор якого проти цього. Якщо так, то краще таке відео згодом прибрати з сайту, коли інтерес до історії згасне.

У посібнику наголошується, що чітких правил роботи з користувацьким контентом немає. Кожен випадок унікальний, тому журналістам слід проговорювати етичні аспекти в колі редакції, продумуючи всі можливі сценарії подальшої реакції та наслідки.

Зберігання листування

ЗМІ краще фіксувати листування з користувачем щодо права на користування його матеріалами. Тому питання авторського права краще обговорювати не в соцмережах, а в приватному листуванні.

Може так статися, що якась приватна ліцензійна компанія запропонує свідку гроші за право на відео, і користувач видалить згадки в коментарях про дозвіл вашому ЗМІ. Скріншот чи приватне листування зі згодою користувача дають гарантію ЗМІ й убезпечать від можливої юридичної тяганини.

Наприклад, за відео з падінням кандидатки в президенти СШАХіларі Клінтон громадянин Чехії заробив $100 тис.

Мінімалізація травми журналіста

Кілька разів на тиждень 42 % журналістів бачать у соцмережах контент, що може психічно травмувати. Щоби мінімізувати негативний вплив на журналіста, авторка радить частіше робити паузи, уникати зайвого перегляду шокуючих кадрів та поширення його серед колег, зменшувати гучність відео та не додивлятися його до кінця, якщо він відомий.

Клер Вардл своїм посібником закликає журналістів брати більше відповідальності за те, що з’являється в ЗМІ. Навіть просте копіювання контенту через код, без порушення авторських прав, може нести загрозу людині. На першому місці має бути не популярність історії, а повага до очевидця та його право розпоряджатися матеріалом.