«Займайтеся адвокаційною журналістикою — це прибутково!» — такий вислів прозвучав під час дискусії «Правозахисна журналістика: Sex, Drugs, Human Rights», що відбулася минулого тижня в рамках фестивалю Docudays.UA. Учасники обговорювали, чи може журналіст бути правозахисником, дискутували про роль об’єктивності при підготовці правозахисних матеріалів та про хитку межу між журналістом і громадським активістом.

Тема захисту прав людини пов’язана з конфліктом між особою та державою. Час від часу цю тему помилково пов’язують із конфліктом між двома особами: тобто з випадками, коли одна людина порушує права іншої, але юридично такі випадки називається просто правопорушенням. Ще одна особливість правозахисної журналістики в тому, що вона обов’язково спрямована на зміну ситуації в порушених проблемах. Крім того, адвокаційна журналістика охоплює вирішення проблем у різних сферах — соціальних, економічних та політичних.

В Україні висвітлення подібних тем не надто популярне та має свої небезпеки. За словами української письменниці й адвоката Лариси Денисенко, в суспільстві склався стереотип, що тема захисту прав людини — не медійна.

Лариса Денисенко

Цю думку підтримує й журналістка з Криму Ірина Сєдова — тему захисту прав людини ЗМІ часто ігнорують, бо вважають її надто маргіналізованою й такою, що може знизити рейтинг. «Завжди краще поставити сюжет, де показується бійка між двома депутатами, ніж сюжет, наприклад, про порушення права меншин», — додала журналістка й правозахисна активістка Ольга Веснянка.

Ольга Веснянка висловила ідею, як можна чинити опір такій тенденції на українському медіаринку. Ігнорування цієї теми можна подолати, адже коли журналіст постійно займається правозахисною тематикою, він цілком природно поширює свої ідеї й на редакцію. Далі в такого журналіста формується репутація фахівця в цій доволі вузькій темі. Наступним кроком стає просування адвокаційних тем на редакційних «летючках».

Ольга Веснянка

Слабкими сторонами адвокаційної журналістики може бути необ’єктивність та відірваність від фактів. Адже коли журналіст висвітлює якусь правозахисну історію, в його матеріалі часто висловлена лише власна думка, а інші погляди чи альтернативні вирішення взагалі не розглядаються. Журналіст і редактор розділу «Політика» видання INSIDER Максим Камєнєв розвиває питання слабких сторін адвокаційної журналістики — на його думку, в цей перелік ще варто додати проблему відстороненості та самоцензуру журналістів. Журналіст розуміє під поняттям відстороненості здатність бути неупередженим. Камєнєв пояснює, чому відстороненість така важлива, хоча цього правила складно дотримуватися, тим паче в нинішній ситуації. Наприклад, не відстороненому журналісту набагато складніше писати матеріал про порушення прав людини з боку влади на контрольованій Україною території, ніж про такі ж порушення, але на території, яка не під контролем української армії. Це призводить до самоцензури — може відбутися відтермінування такого матеріалу в редакції до інших, більш сприятливих часів. «Надто глибока залученість журналістів прямо впливає на об’єктивне висвітлення матеріалу», — каже Камєнєв.

Ще про одну з небезпек адвокаційної журналістики розповів Юрій Луканов, голова НМПУ — на його думку, нині українське суспільство неоднозначно інтерпретує висвітлення чутливих питань. Він наводить нещодавню подію, коли боєць батальйону «Дніпро» вбив працівника Служби безпеки України. Одразу ж у ЗМІ поширилася інформація, що батальйон «Дніпро» перевозив контрабанду і саме через це сталося вбивство. Сприйняття новини може бути однозначне — суспільство вирішить, що увесь батальйон «Дніпро» — це контрабандисти. Саме такої реакції на свій матеріал бояться журналісти — узагальнень. Утім, Юрій Луканов переконаний, що це зовсім не означає, що таку інформацію потрібно замовчувати. Підтримка правозахисних цінностей не суперечить тому, щоб висвітлювати злочини, скоєні представниками влади в ситуації війни. «Якщо ти захищаєш цінності права людини, то злочинця має бути покарано. Не зважаючи на те, хто вчинив це», — каже Юрій Луканов.

При тривалій заглибленості в тематику адвокаційної журналістики можна легко перетнути межу між безпристрасним висвітленням фактів та громадським активізмом. За досвідом журналістки й правозахисниці Тетяни Печончик, коли журналіст висвітлює впродовж якогось часу утиски з боку влади, наприклад, катування і несправедливі суди, є ймовірність, що він візьме плакат і піде протестувати. «Саме в цей момент журналіст перестає бути журналістом у західному розумінні. Нульовий результат став поштовхом для мене піти з журналістики», — каже вона. Втім, на думку Тетяни Печончик, часто журналісти плутаються в поняттях порушення прав людини та просто правопорушеннях. На дискусії згадали випадок підпалу офісу Партії регіонів у Києві під час лютневих подій минулого року — це якраз відноситься до категорії правопорушень, а не порушення прав людей, у цьому випадку — прав працівників офісу. «Права людини порушуються там, де є утиски людини з боку влади», — каже пані Печончик. Вона вважає, що антонім до прав людини — це, як не парадоксально, слово «безпека»: «Чим більше ми дбаємо про заходи безпеки, тим менше в нас прав». На її думку, не можна згортати та обмежувати права і свободи громадян навіть тоді, коли триває війна.

Журналістка Ірина Славінська не вважає себе активісткою, але впевнена, що можна і варто порушувати тему прав людини не тільки через протести і плакати. Одна з тем, які хвилюють журналістку, — це права жінок в Україні. Вона розповіла історію однієї свої публікації — про призначення на посаду керівниці філармонії Ольги Сисоєвої — молодої дівчини з оточення Януковича. Після цього призначення інтернет вибухнув критикою з переважно сексистськими аргументами. На цій хвилі суспільством було проігноровано інше призначення, але вже молодого чоловіка, про що писала тоді журналістка в своєму блозі. «Після публікації мене розкритикували, кажучи, що я захищаю Партію регіонів», — розповіла пані Славінська. Але це ще не все — є небезпека, що журналіст при висвітленні теми прав людини може, з одного боку, впасти в моралізаторські крайнощі, а з іншого —  в жовтизну. Наприклад, таку тенденцію можна помітити в низці українських ЗМІ, коли вони висвітлюють теми гей-прайду.

Для Ірини Славінської одна з альтернатив, як можна поширювати свої ідеї і не вдаватися до прямого активізму — це партизанська практика. «Це відбувається, коли журналіст непомітно включає важливі теми через, здавалося б, недотичні публікації. Адже є речі, для яких необхідна легкість, тоді вони ставатимуть більш звичними. Коли пишу колонки для “ElleУкраїна”, намагаюся просунути в них теми права жінок», — каже вона.

Андрій Куликов, Ірина Виртосу

Також під час дискусії журналістка й головна редакторка Центру інформації про права людини Ірина Виртосу представила новий правозахисний медіапортал Центру. Він має допомогти журналістам налагодити висвітлювання інцидентів, коли трапляються порушення прав людини. Проект створений за ініціативи групи людей, які готували контент для різних ЗМІ, але потім зрозуміли, що варто займатися адвокаційною журналістикою більш комплексно. «Ми себе позиціонуємо як місток між громадськими організаціями, правозахисниками і ЗМІ», — каже пані Ірина.

Попри всю неоднозначність правозахисної журналістики, медіаспільнота сподівається на її розвиток. Зараз майбутнє правозахисної журналістики стає більш окресленим. Це може статися через нещодавно ухвалений закон про суспільне мовлення. Суспільне мовлення — це не комерційна річ, тому воно має бути орієнтованим на задоволення інформаційних потреб споживача та бути вільним від жорсткої прив'язки до популярності й рейтингів. Журналісти сподіваються, що правозахисна тематика в суспільному мовленні також знайде свою аудиторію.

Фото - Facebook Центр інформації про права людини