На «1+1» 9 січня вийшов документальний фільм журналістки каналу Ольги Мальчевскої «Чеські друзі Кремля» (проект «Радіо Свобода»).

В інформаційній війні, як і в «гарячій» – перевага, як казав один класик, «на боці великих батальйонів» – тобто тієї сторони конфлікту, яка має більше ресурсів. Але історія вчить нас, що часом і партизанські дії бувають вельми ефективними. Фільм Ольги Мальчевської виглядає саме як «одиночний постріл» у нашому нерівному й усе ще стихійно-партизанському протистоянні з російською пропагандистською машиною, яка вибудовувалася десятиліттями й щедро фінансувалася кремлівськими газо- й нафтодоларами.

Будьмо відвертими: тема фільму, як і більшість наведених у ньому фактів – не сенсаційні. У будь-якому разі для політично активної частини української аудиторії.  Сюжетів про те, як Кремль «спонсорує» політичні сили й окремих політиків у Європі й не лише в ній, виходило й виходить і в наших, і в західних медіа чимало.  В самому ж фільмі наводиться висновок із доповіді чеської контррозвідки, де вказується на те, що російські спецслужби в своїй діяльності в Чехії використовують «традиційні методи радянського КДБ». А з цих методів – використання політичної й економічної корупції є, мабуть, найбільш дієвим.

Подібні історії з серії «невидима рука Кремля» стосуються не лише країн колишнього соцтабору, але й старих європейських демократій – де до переліку «друзів Росії» входять не лише Шредер, Берлусконі чи Марін Ле Пен, а ще десятки й сотні дрібніших персонажів, які виконують свої маленькі ролі в інформаційному наступі Росії на громадську думку Заходу.

Але факти, більш-менш відомі соціально активній частині користувачів інтернету, зовсім не обов’язково знають мільйони українських телеглядачів. І ті з них,  хто в праймовий час вирішив подивитися документальний фільм «Чеські друзі Кремля», зміг дізнатися чимало цікавого. Наприклад, про випускників Червонопрапорного інституту КДБ СРСР (нині – Академія зовнішньої розвідки РФ), які очолюють російські державні корпорації й за сумісництвом – міжнародні неурядові структури під гучними назвами на кшталт «Форум "Діалог цивілізацій"». Як, наприклад, колишній глава ВАТ «Російські залізниці» Владімір Якунін – який, виявляється, щедро фінансує курортний відпочинок політиків із європейських країн.

Про те, як Володимир Єрмаков, що очолює дочірнє підприємство «Газпрому» в Чехії – Vemex, регулярно фінансує в цій країні проросійські заходи. Про лобіювання російських інтересів в енергетичній галузі тієї ж Чехії, а також про те, що керівник чеського представництва російського «Лукойла» Мартін Неєдли посідає посаду радника президента Чехії.

Коротше, вже за те, що значна аудиторія всередині України тепер краще розумітиме природу суперечливих позицій деяких країн Євросоюзу й окремих європейських політиків, щодо російської агресії в Україні – авторам фільму варто подякувати. Й, до речі, показники перегляду фільму, який канал поставив у прайм-тайм, що нетипово для показу документальних проектів на нашому ТБ, виявилися, за даними прес-служби «1+1», дуже непоганими: за аудиторією «18–54» в містах із населенням понад 50 тис. осіб – рейтинг 3,8 %, частка 10,5 %, за аудиторією «18–54» по всій Україні – рейтинг 4,4 %, частка 10,4 %.

Тепер кілька слів щодо змісту й форми.

Те, що головним персонажем фільму обрано чеського президента Мілоша Земана, – очевидно, не випадковість. Окрім свої одіозних заяв із українського питання, Земан – людина з вельми колоритною біографією, внутрішній драматизм якої визначений давнім дисидентським минулим, жорсткими антирадянськими поглядами на старті політичної кар’єри й радикальною трансформацією поглядів у її, будемо говорити, фінальній частині. Ці обставини виступають своєрідним «двигуном» фабули фільму, які стимулюють інтерес і полегшують сприйняття наведених журналісткою фактів.

Не думаю, що відкрию якусь таємницю, але чеський «вектор», радше за все, визначався ще й тим, що Ольга Мальчевська перебувала на навчанні на «Радіо Свобода», здобувши стипендію імені Вацлава Гавела, яке базується саме в Празі. Таким чином, робота над фільмом на чеську тематику мала очевидні переваги – як у сенсі елементарної логістики, так і в сенсі доступу до відкритих масивів інформації. Впевнено можна припустити, що в ході не таких уже й давніх президентських виборів у Чехії, на яких переміг саме Мілош Земан (2013 р.), опоненти майбутнього президента вкинули в інформаційний простір чимало дискредитаційного фактажу – в тому числі й про кремлівські контакти Земана та його оточення. Тож для авторки фільму подібна інформація була, що називається, «на відстані кліку».

Підкреслю, що зовсім не вважаю це якимось недоліком авторки, радше хочу віддати належне її творчій винахідливості. Зрозуміло, що доступу до якихось суперексклюзивних матеріалів у творців фільму не було. І саме винахідливість ставала їм у нагоді.

Сподобалася спроба Мальчевської використати можливість безпосереднього контакту з чеським президентом під час його зустрічей із виборцями в провінційних містечках. Вибити «з колії» досвідченого популіста Земана, їй, звісно, не вдалося, але вже сама по собі різниця відповідей президента й керівника його прес-служби щодо джерел фінансування елітного відпочинку празьких високопосадовців на грецькому Родосі стала досить яскравою ілюстрацією на користь тези про щедре фінансування чеських політиків «прокремлівськими» структурами.

Справляють враження й хронікальні кадри часів «оксамитової революції», що ілюструють перипетії політичної біографії Мілоша Земана.

Поставити перед камерою інших персонажів умовного «проросійського пулу» Чехії явно було справою непростою. Поява в кадрі одіозного екс-полковника й екс-слухача ще радянської академії Генштабу, Зденека Збитека, не була надто інформативною – схоже, нинішньому бізнесмену просто закортіло похизуватися в інтер’єрі власного готелю, зі склянкою дорогого віскі перед симпатичною журналісткою. Зате його закадровий бекґраунд справляє неабияке враження – від спроби використати танки проти учасників «оксамитової революції» у 1989-му  до ролі посередника в бізнес-оборудках із Росією та країнами СНД, тіньового спонсора партії Земана й президента організації з промовистою назвою «Клуб Росія». Відмова від спілкування інших фігурантів – із «Лукойлу» й «Газпрому», теж була обіграна автором як факт, що свідчить про таємничу «природу» їхньої лобістської діяльності.

Об’єктивності фільму додало й представлення позиції політичних опонентів Мілоша Земана, громадянських активістів, які відкрито критикують проросійську риторику свого президента й виступають на підтримку України.

Головна ж заслуга авторів полягає, на мій погляд, у тому, що вони поставили перед собою завдання донести важливу суспільну інформацію в стислій і доступній широкому загалу формі – й реалізували його. При цьому продемонстрували ефективність використання методів OSINT – розслідування на основі аналізу відкритих джерел – для створення достатньо якісного й недорогого у виробництві телевізійного продукту. Масштабності проекту додала, звісно, прем’єра на одному з провідних каналів України в праймовий час – що суттєво розширило – і якісно й кількісно – його аудиторію. Наявність англомовної версії, розміщеної в Youtube,  забезпечила доступ для міжнародної аудиторії.

Головний висновок, який варто зробити, оцінюючи фільм Ольги Мальчевської, такий: навіть у часи  війни й економічної кризи цілком можливо, використовуючи доступні нині інформаційні інструменти, створювати конкурентний телевізійний продукт у жанрі  телевізійної політичної публіцистики й документалістики.

Ба більше: на цьому полі цілком можливий перетин інтересів телебачення й тих державних структур, що відповідають за національну інформаційну безпеку, – осмислена політична журналістика, підтримана невеликими короткотерміновими грантами й підтримкою загальнонаціональних каналів, могла би прийти на зміну хаотичним пропагандистським експериментам. І новий проект «Радіо Свобода» може стати стартовою точкою на цьому шляху. А може – як у нас це буває – так і залишитися «одиночним пострілом» в інформаційній війні.

P.S. Від редакції: У попередній версії статті було вказано: «..Vemex регулярно фінансує в цій країні проросійські заходи:  скажімо, видання так званої «Білої книги» про події в Україні». Після одержання листа від авторки фільму  Ольги Мальчевської згадку про фінансування  «Білої книги» було вилучено.