Доки війна буде вигідним бізнесом, вона триватиме
Минулий тиждень у телепросторі справив враження певної риски, підбиття підсумків. І так воно й було, адже саме на початку червня минала річниця президентства Петра Порошенка (якщо рахувати від дня інавгурації 7 червня минулого року).
5 канал, утім, розпочав тиждень розмовою з заступником міністра юстиції Наталею Севастьяновою на тему, яку давно педалюють фейсбучні експерти з обох боків україно-російських барикад. Йдеться про позови до міжнародних судів із вимогою до РФ відповісти за порушення прав людини на окупованій території та компенсацію вартості захопленого так званою владою півострова майна.
Наталія Севастьянова у програмі «Погляд» дуже докладно відповідала на запитання Яни Конотоп, і всі, хто вміє слухати, почули: Україна подала три позови проти РФ за кримську авантюру. Щоправда, коли ці суди відбудуться й якими будуть їхні вердикти, нині сказати ніхто не може. Бо таке вже воно — європейське правосуддя, страшенно повільне, а місцями й неефективне. Тож українці не можуть розраховувати на те, що буквально завтра російські загарбники змушені будуть віддати нам мільярди доларів та євро за все «націоналізоване» українське майно.
Тішить хіба що сам факт подачі цих позовів. Він означає, що українська виконавча влада все-таки не весь час жує шмарклі, а й працює над створенням зайвих клопотів своєму невгамовному сусіді з ядерною кнопкою. Ну а наразі граймося в народну забаву під назвою «дурень думкою багатіє».
Вівторок, 2 червня, канали «Рада», «UA: Перший», «112», 5-й, «Бізнес» та UBR вели пряму трансляцію з зали засідань Верховної Ради, де депутати ухвалювали другорядні рішення, очікуючи від регламентного комітету резолюції щодо зняття депутатської недоторканності з колишнього комбата «Айдару» Сергія Мельничука та Сергія Клюєва, брата Андрія Клюєва й офіційного власника «Межигір'я».
Денні випуски новин показали великими планами суворі зосереджені обличчя «громадськості», що оточила будівлю парламентських комітетів, погрожуючи в разі негативного рішення наступного дня принести все, що потрібно для вуличних протестів.
Обличчя народних депутатів — не членів регламентного комітету, які нависали над колегами, були не менш суворими й рішучими. Вони ніби казали: якщо шановні колеги-регламентники проголосують не так, як хоче «громадськість», остання їх звідси винесе.
Коли після перерви розпочалося вечірнє засідання ВРУ, глядачі нервово курили, перезираючись і обурюючись тим, що революційні зміни у Верховній Раді, як завжди, відкладаються до нескінченності. Врешті-решт спікер Володимир Гройсман оголосив, що «під тиском громадськості» регламентний комітет вирішив винести голосування про зняття депутатської недоторканності та дозвіл на притягнення до кримінальної відповідальності двох депутатів до зали засідань.
Прямий ефір засідань Верховної Ради все-таки дає плоди, бо дозволяє бачити народних обранців неприкритими, в усій красі та силі впливів, інтересів чи корпоративних зв'язків. Наступні дні, коли депутати таки дійшли до голосування щодо пп. Клюєва та Мельничука, винятком не стали.
Проте вівторок, окрім згаданих прямоефірних пристрастей у Раді, подарував іще й черговий випуск програми «Війна і мир» («UA: Перший»).
Колись давно (здається, це було в минулому житті, коли в ефірі буяв інтелектом ТВі) авторові цих рядків уже доводилося писати про Юрія Макарова, мовляв, де він бере гостей для своїх програм? І хоч «Війна і мир» має двох ведучих, здається, прерогатива щодо запрошення гостей — у його руках. Чи, радше, голові. Адже пан Макаров має стільки дивовижних знайомих, що їх лише встигай запрошувати.
2 червня «Війну і мир» відвідав білоруський сценарист і драматург Андрій Курейчик. Цінність його появи на українському телебаченні важко переоцінити, бо для українців (як і для більшості світу) Білорусь залишається такою собі терра інкогніта, річчю в собі.
Лише подеколи крізь своєрідну залізну завісу, якою оточили цю країну зусилля «останнього диктатора Європи» Олександра Лукашенка, прориваються поодинокі голоси поетів чи журналістів (колишній «Ляпіс Трубецкой» Сергій Міхалок, чиї «Воины света» стали гімном для українських ультрас і який отримав право на проживання в Україні, яскравий, але виняток).
Тож правда про Білорусь із перших вуст, від людини, що постійно мешкає в Мінську, надзвичайно потрібна сусідам-українцям.
Говорили Євген Степанченко та Юрій Макаров зі своїм гостем про все — і про білоруську економіку, і про культуру, і про медицину. З того, що найбільше запам'яталося, — озвучена ціна справді передової медицини. На думку Андрія Курейчика, білоруська галузь охорони здоров'я, а також славнозвісні дороги, — це наслідок того, що громадяни Білорусі страшенно дорого, але при цьому без жодного невдоволення, платять за них у вигляді завищених цін на все.
Радянську промисловість, приміром, МАЗ (їх, за словами драматурга, поставляють навіть в Україну для АТО) допомагає тримати на плаву дешевий газ із Росії. Питання, куди ці зроблені за старими технологіями автомонстри дівати, нікого не цікавить.
Найцікавіше ж те, що в Білорусі, попри, здавалось би, цілковиту відсутність свободи політичної, трапляються спалахи в мистецькому житті. І це дуже легко пояснити алюзіями на СРСР, куди провалилася колишня БРСР (точніше, республіка з неї й не вилазила, хіба що трохи модернізувала свій невитравний «совок»). Адже умови несвободи змушують митця, якщо він справді є таким, удаватися в творчості до езопової мови або ж до складних метафор, незрозумілих цензорам із КГБ Білорусі. Це подеколи породжує потужні мистецькі явища, що мають успіх і на театральних фестивалях.
Телеканали «Рада», 5-й, «UA: Перший», «112» та інші в середу, 3 червня, транслювали прямий ефір засідання Верховної Ради, де таки зібралися розглянути дозвіл на притягнення до кримінальної відповідальності Сергія Клюєва та Сергія Мельничука. І якщо з паном Клюєвим розібралися досить швидко, отримавши 287 голосів «за», то Сергій Мельничук довго доводив, що він ні в чому не винен.
Такого результативного голосування, яке показало, що коаліція таки існує, мало хто очікував, коли спікер Гройсман оголосив кількість депутатів, що зареєструвалися — 303. Самих народних обранців так вразили цифри на табло, що вони почали собі аплодувати.
Інформаційний супровід засідання забезпечили всі канали, що мають у сітці випуски новин. Іще зранку ТСН на «1+1» та «Факти» на ICTV повідомляли: попри вчорашні погрози «громадськості» принести на Грушевського «підручні засоби» задля стимуляції депутатів, біля під'їздів Верховної Ради спокійно й тихо. «Громадськість», вочевидь, уже щось знала, а відтак пішла собі в своїх справах, цілковито втративши інтерес до голосування за зняття депутатської недоторканності з двох народних обранців.
Увечері ж у ТСН та «Вікнах» на СТБ показали майже ідентичні сюжети про те, як провалилося судове засідання у справі двох обвинувачених у розстрілі 39 людей на вулиці Інститутській 20 лютого 2014 року. На засіданні мали обрати присяжних, які мусили визначати вину обох підсудних із «чорної роти» «Беркуту». Але виявилося — всі кандидати в присяжні зі списку, наданого Київрадою, є народними засідателями від тієї ж Київради. А отже, не мають права бути присяжними в суді. Бо вони, як висловився адвокат одного з обвинувачених, «п'ють чай із суддями», тобто можуть бути заангажованими. Відтак судове засідання в резонансній справі довелося знову переносити. Подібна тяганина має вигляд знущання з родичів загиблих, про що говорили й вони самі, і їхні адвокати.
Наступні два дні, четвер і п'ятниця, 4 та 5 червня, відповідно, пройшли цілковито під знаком Петра Порошенка. 4 червня його щорічне (й наразі перше) звернення до парламенту транслювали наживо 5 канал, «UA: Перший», «112», «Рада».
Це звернення таки вартувало уваги, адже Президент Порошенко промовляв його, як ніколи, впевнений у собі та своїй правоті. Президент нічого з того, що очікувало суспільство, не пропустив, іще раз наголосивши: від деолігархізації не відмовиться ніколи й нізащо. Або ж нехай олігархи стають бізнесменами, не втручаючись у велику політику, або нехай ідуть куди хочуть.
Цікавим і досить інтимним було зізнання, що Президент не задоволений роботою ані Кабміну, ані Верховної Ради, ані своєю. Щоправда, тут стало несподіванкою зізнання, що ніхто не критикує його так, як він сам, хоча критики, часто нищівної, роботи Президента з боку ЗМІ вистачає. Якщо хтось чув або бачив велику кількість «нищівної критики» саме Президента, а не Кабміну та прем’єр-міністра — хай зголоситься. Ваш автор вже давно помітила досить лояльне ставлення телеканалів до самого Порошенка, як і участь депутатів від БПП у справді нищівній критиці уряду — що не може не наводити на певні припущення, але поки що притримаю їх при собі.
Назагал це звернення до Верховної Ради справляло враження вміло інтонованого й вивіреного до міліметра. Коли йшлося про біль і втрати, він понижував тон до інтимного. Коли ж вимагав від олігархів добровільної демонополізації, підвищував інтонації до погрозливих. Метал у голосі чувся й тоді, коли Петро Порошенко розповідав про перспективи безвізового режиму для українців, наголосивши: він щойно звільнив голову Державної міграційної служби лише тому, що у європейських партнерів до нас найбільше нарікань саме по цій лінії.
Дещо погрозливо й геть безнадійно для популістів пролунали слова Президента про те, що Україні найбільше підходять економічні моделі «тетчеризму» та «рейганоміки». Це, вочевидь, було адресовано «опозиціонерам», які вимагають державних дотацій для шахт (відомо, що Маргарет Тетчер навіть після смерті не пробачили англійські шахтарі, яких «залізна леді» позбавила роботи, закривши нерентабельні шахти у 80-х роках минулого століття), та поновлення соціальних виплат на окупованих територіях Донбасу.
Звернення Порошенка надзвичайно щедро цитували в четвер усі новинні ресурси.
Тим часом, того ж дня на частотах Київської державної регіональної телерадіокомпанії «Центральний канал» не надто поміченим пройшло ток-шоу «Донбас. Чесно». Другий випуск програми, яку телеканал готує спільно з ГО «Телекритика» та Асоціацією польських журналістів, присвятили такій дражливій для тисяч людей темі, як система перепусток на лінії розмежування в АТО.
Головна родзинка цього ток-шоу — репортажі журналістів із так званої сірої зони, де мешканці опинилися між двома світами. Тема програми змусила кореспондентів спілкуватися з тими, хто намагається перетнути КПВВ за перепустками. Думки журналісти зібрали занадто вже різні, аби вкласти їх у якусь одну схему. Адже скільки людей, стільки й думок. Утім, із цих репортажів можна було зрозуміти те, про що кричать усі, хто бодай раз зіткнувся з пропускною системою на Донбасі: той, хто має гроші, перетинає КПВВ цілком спокійно хоч і по кілька разів на день, банально купуючи перепустки або ж даючи хабарі в пункті пропуску. Ті ж, хто покладається на справедливість чиновників із обох боків, навіть подавши всі документи на оформлення, приречений чекати заповітного папірця два місяці або й довше.
Тож дискусія, що розгорнулася в студії, місцями скидалася на кипіння бульйону. Речник СБУ Олена Гітлянська, волонтер «Донбас SOS» Олександр Горбатко, народний депутат ВР Наталя Веселова й журналісти Тетяна Заровна і Сергій Сакадинський намагалися довести одне одному взаємовиключні речі.
Надто ж дісталося Олені Гітлянській, на яку нападали всі, окрім хіба що ведучого Костянтина Грубича. Він, до речі, зі своєю роллю модератора впорався цього разу набагато краще, аніж у першому випуску, зумівши в фіналі витиснути з учасників програми конструктивні пропозиції щодо вдосконалення системи перепусток для мирних мешканців у зоні розмежування. Які в узагальненому вигляді можна сформулювати так: паперові перепустки треба ліквідувати, натомість створивши електронну базу даних про терористів. Якщо людини в цьому списку немає, вона може вільно перетинати зону розмежування за внутрішнім паспортом, без жодного спеціального папірця.
Проте для цього, як підкреслювали всі учасники, потрібна добра воля СБУ, котра має дані про всіх сепаратистів і терористів. На що Олена Гітлянська запевнила: її відомство в цьому напрямку працює.
«Донбас. Чесно» від 4 червня артикулювало всі проблеми, які виникли на лінії розмежування через систему перепусток — безмежну корупцію з боку «володарів» КПВВ; абсолютну відсутність інформації мешканців Донбасу про те, навіщо взагалі запровадили цю систему (виявилося, що справжню головну мету — не допустити на території, контрольовані Україною, потоку зброї, озвучили лише громадським організаціям на кшталт «Донбас SOS». Натомість місцеві мешканці, повсякчас отруювані «сєпарTV» та російськими телеканалами, вважають, що «укри» в такий спосіб хочуть усіх їх знищити). Тож укотре журналістам, які виїхали з Донбасу, довелося констатувати цілковиту відсутність інформаційної політики з боку України на окупованих територіях, хоча побудова телевежі на горі Карачун коштувала б усього лише 5 млн грн.
Хотілося б, звісно, почути думку щодо цього міністра Стеця, але ця тема, обговорювана в першому випуску, за місяць так і не знайшла розв'язання.
Отож, доводиться хіба що погодитися з Тетяною Заровною: доки війна буде вигідним бізнесом, вона триватиме.
Велика прес-конференція Петра Порошенка 5 червня справила враження тенісного матчу, де формальна перевага була за Президентом. Петро Порошенко відповів на всі запитання журналістів, але робив це так, ніби відчув себе в ролі свого нібито антагоніста Володимира Путіна. Тобто легко й невимушено (тут треба віддати йому належне — Петро Порошенко, демонструючи цілковиту відкритість і готовність до будь-яких, навіть дуже неприємних запитань, відбивався від нападок журналістів із грацією вже не бегемота, а лані) відбивав найскладніші подачі журналістів за допомогою софістики чи казуїстики.
Приміром, на запитання Світлани Остапи («Стоп цензурі!») про те, чому в нас досі існують такі непрозорі в плані власності ЗМІ, як холдинг «Вєсті» чи канал «112», шановний Президент відповів, що дуже сподівається на ухвалення Верховною Радою закону про кінцевих бенефіціарів ЗМІ. Підкресливши при цьому, коли в нього запитали про те, чому він досі не продав 5 канал: 2003 року він був першим, хто вказав у своїй декларації цей медійний ресурс, відтак закликаючи всіх медіавласників наслідувати його приклад. Якщо ж буде доведено, що «Вєсті» чи телеканал «112» фінансується невідомо ким, щодо них буде вжито заходів. Ну, й Нацраду, запевнив Президент, доукомплектують.
Журналістка «112» (до речі, впадало в око, що більшість акредитованих на прес-конференцію журналістів складали саме жінки, що відповідає гендерному розподілу в ЗМІ) запитала в Президента, чи не варто переформатувати Національну раду з питань телебачення та радіомовлення задля забезпечення свободи слова. На що пан Порошенко дуже невимушено відповів, що саме існування каналу «112» і є підтвердженням існування свободи слова в Україні.
Проте був у цій прес-конференції момент, який змусив віртуально зняти капелюха перед Президентом. Коли журналіст «1+1» Ольга Кошеленко запитала, чому його статки за рік зросли в сім разів, Петро Порошенко, зауваживши, що вона дуже змінилася, відколи пішла з 5-го каналу, відповів: «Ви повинні були подивитися мою декларацію — всі статки задекларовані. Дивіденди виплачуються в благодійні фонди. Ці гроші я віддаю на фінансування АТО. Щоб припинити спекуляції навколо продажу “Рошен”, я віддав усі свої акції в управління всесвітньовідомої корпорації Ротшильда».
Коли ж своє запитання (про зустріч Петра Порошенка, Віталія Кличка та Дмитра Фірташа у Відні), яке, за її словами, за півтора року вивчили вже всі двірники АП, поставила Соня Кошкіна, шановний пан Президент відбувся звичними відмовками про те, що ця зустріч із Фірташем була короткою, але якщо журналіст lb.ua наполягає, він може надати їй письмову угоду про співпрацю з Віталієм Кличком на президентських та київських виборах 26 травня.
Президент справді вручив Ксенії Василенко (мирське ім'я Соні Кошкіної) дві сторінки якогось тексту, що журналістка на своєму сайті прокоментувала як папірець, який можна було склепати за кілька хвилин до прес-конференції, знаючи, що Соня Кошкіна поставить своє фірмове запитання.
Можливо, історія про «договорняк» із Дмитром Фірташем Петра Порошенка та Володимира Кличка, що фігурувала як головний доказ політичного характеру кримінального переслідування олігарха з боку ФБР в австрійському суді, отримала би в Україні далеко більший розголос із подачі редактора lb.ua. Але в цій шляхетній справі Соні Кошкіній завадив сам Дмитро Фірташ. Який раптово висловив усі свої думки щодо нинішньої ситуації в Україні в інтерв'ю своєму ж каналу «Інтер» у неділю, 7 червня, в програмі «Подробности недели».
Для того, щоб узяти це інтерв'ю, ведучому «Подробностей недели» Дмитрові Анопченку довелося злітати до Відня (до речі, чому шановний олігарх уже півтора місяця після успішного для нього вироку Земельного суду досі сидить у столиці благословенної Австрії, незрозуміло. Не інакше, як чекає апеляції з боку ФБР, що все-таки закінчиться екстрадицією до США, або ж просто боїться їхати в Україну. — Авт.). Проте всі витрати ведучого на авіапереліт було винагороджено цілковито дитсадівськими одкровеннями олігарха.
Передував цьому глобальному інтерв'ю сюжет про знищення української промисловості й через це — катастрофічного зростання безробіття. Розмова ведучого «Подробностей недели» з його безпосереднім працедавцем Фірташем пояснила посполитим: лише олігархи (а їх, на переконання Дмитра Фірташа, в Україні не одиниці, як вважає журнал «Форбс», а тисячі) спроможні забезпечити робочі місця й повернути нам дешевий газ (?).
Не можу втриматися від цитування перлів від Фірташа, який, здається, просто-на-просто не розуміє, чому його газові схеми перестали працювати, натомість переконуючи: лише його Федерація роботодавців зможе повернути українцям благоденство.
При цьому пан олігарх не вміє двох слів зв'язати. І це викликає величезні підозри щодо умов його входження в клуб найбагатших людей світу згідно з версією журналу «Форбс». Цитую: «Сначала они (нинішня влада. — Авт.) игрались в электорат и в выборную программу, пытались искусственно разделить людей на разные сорта, вы знаете эту историю, а сегодня они через войну физически этого добились. Чем хороши работодатели? Мы всю жизнь такой сфере живем. Мы всю жизнь привыкли копать, работать тяжело. То есть, это не политическая работа, это не пиаровская работа — это тяжелый труд, который изо дня в день ты должен работать».
Як можна «играться в электорат» і «работать труд»? Хтось може це перекласти на людську мову? Або ж хто пояснить, як людина, котра не розуміє різниці між поняттями «олігарх» і «підприємець», могла стати однією з найбагатших і найвпливовіших в Україні?
І нарешті, одне-єдине запитання до журналістів каналу «Інтер». Вас не дратує, що вами керує (хай навіть номінально) людина, інтелект якої на десять порядків нижчий, ніж у вас самих?