Цього місяця Україна ратифікувала Паризьку угоду, - документ із 2020-го формуватиме міжнародну політику щодо скорочення викидів парникових газів, рівень яких в атмосфері наразі вищий, як будь-коли за останні чотири мільйони років.

І доки 2016-й упевнено претендує на звання найспекотнішого року в історії людства (б’ючи попередній рекорд 2015-го), журналістам буде не зайве поглянути на кілька аспектів теми зміни клімату, що «охолоджують» увагу аудиторії до неї.

Думка науковців: оманливий стандарт балансу думок

Наша планета не вперше зазнає зміни клімату. Після середньовічного кліматичного оптимуму, що розпочався в середині X cтоліття - приблизно тоді, коли вікінги відкрили Гренландію, - настав Малий льодовиковий період, який тривав до середини ХІХ століття, коли добігала завершення промислова революція. Чергова зміна клімату відбувається нині. Але це не головна новина тисячоліття. Хедлайн у тому, що вирішальний вплив на інтенсивність цього процесу має людство.

Утім, популярні медіа змушують свою аудиторію сумніватися і в першому, і в другому самим тільки висвітленням дискусії довкола цього явища. А почати треба з того, що й дискусії  не існує.

Згідно з дослідженням Polling Report, лише 52% американців вважає, що серед учених панує консенсус, - Земля останніми роками справді нагрівається; і 47% вважає, що вчені дійшли згоди щодо основної причини нагрівання. Решта респондентів переконана, що наукова спільнота все ще сперечається. Утім, опитування  Іллінойського університету виявило таке: лише 2,6% науковців сумнівається в тому, що глобальне потепління спричиняє саме людська діяльність.

Отже, коли баланс думок намагаються забезпечити без урахування вираженого у відсотках наукового консенсусу, журналістський стандарт грає на руку нечисленній меншості та вводить в оману аудиторію щодо її справжньої численності.

«Вам не потрібна думка громадськості стосовно факту!» — наголошує відомий гуморист і політичний коментатор Джон Олівер, який інсценізував результат дослідження у своєму шоу Last Week Tonight:

Тим, хто все ж хоче продовжити дискусію щодо реальності зміни клімату, він - в ім’я математичної справедливості - пропонує запросити в студію сто вчених, з яких лише три кліматоcкептики.

Безликий антигерой, або Хто ж винен у глобальному потеплінні 

Террі Пратчет в одній із книжок популярної серії «Наука плаского світу» пропонує альтернативне означення нашого біологічного виду — pan narrans, або мавпа-оповідач (homo sapiens, мовляв, надто улеслива дефініція), адже ми пізнаємо світ через історії. Для нас украй важливо, аби речі, які нас оточують, мали сенс.

Історія про спричинену людиною зміну клімату занадто складна. Сам наратив усе ще на етапі формування. Джонатан Франзен у своїй статті для New Yorker описав глобальне потепління як ледь відчутного політичного винуватця: «У зміні клімату винні всі. Інакше кажучи, ніхто. Тож усі ми можемо почуватися добре, журячись через неї».

1987 року вийшла доповідь «Наше спільне майбутнє», яка ознаменувала початок глобального курсу на сталий розвиток, тоді міжнародна спільнота акцентувала на тому, що businesasusual є загрозою добробуту прийдешніх поколінь. Але історія про майбутнє була недостатньо переконливою для мас-медіа, аж доки не стала драмою в теперішньому з реальними жертвами.

Чіткіших обрисів вона набула під час кліматичних переговорів, що відбулись у Копенгагені 2009-го. Делегати острівних країн, які вже зазнають затоплення, звернулися до світової спільноти з проханням ужити негайних заходів, бо на кону їхнє виживання. «Дозволяючи підвищення температури на 2 °С, ви взагалі-то даєте згоду на те, щоб убити нас», - сказав Мохаммад Нашид, на той час президент Мальдивів і герой документального фільму «Острівний президент», що вийшов із підзаголовком «Історія боротьби однієї людини за порятунок власної країни».  

Однак держави, що входять у топ-10 за загальними обсягами викидів (Китай, США, країни Європейського Союзу, Індія, Росія, Індонезія, Бразилія, Японія, Канада та Мексика), тоді не спромоглися взяти на себе вагомих зобов’язань. Результатом 12-денних перемовин стало загальне розчарування. Столиця Данії, яку на початку з оптимізмом проголосили Hopenhagen, під час фінального раунду конференції перетворилася на Brokenhagen. Дипломатичне фіаско здійняло в медіа хвилю публікацій, яка досягла свого піку наступного року.

 Відтак для лідерів найбільших світових економік було важливо не стати антигероями. Їхні рішучі заяви щодо збільшення частки відновлюваної енергетики задали тон наступним кліматичним переговорам у Парижі 2015-го. На прохання постраждалих острів’ян делегати саміту зробили не реалістичну, а драматургічно виправдану поправку: план до 2100-го - запобігти підвищенню температури більш ніж на 2 °С, але треба «докласти зусиль», аби воно залишилося в межах 1,5 °С.

І хоч наразі - з огляду на добровільний внесок кожної з країн - вимальовується сценарій на 3,5 °С, коментуючи успіх Паризької угоди, колишній радник британського уряду та провідний економіст Ніколас Стерн назвав її початком «прискореного руху в напрямку низьковуглецевого економічного зростання».

 Як пов’язані релігія та протидія зміні клімату

 Паралельно із щорічними зустрічами Рамкової конвенції ООН зі зміни клімату набирає обертів рух за відмову від інвестицій у викопне паливо. До нього долучилося більш як півтисячі організацій і тисячі приватних осіб, що мають у розпорядженні активи на майже 3,4 трильйона доларів.

Історія про трансформацію економіки - не в останню чергу історія про віру. Минулого року Папа Римський Франциск презентував 180-сторінкову енцикліку, у якій зазначено, що «злочин проти природи - це злочин проти нас самих і злочин проти Бога» та що «для людей руйнувати цілісність землі, спричиняючи зміни клімату», гріховно.

Бразильська громадська організація Observatório do Clima підготувала трейлер-пародію на блокбастер про понтифіка, який бореться зі злом, яке уособлюють вугільні, нафтові й газові компанії.

І хоч переконати Ватикан долучитися до руху за відмову від інвестицій у викопне паливо активістам поки що не вдалося, лепта Папи Франциска є революційним переосмисленням християнської тези про домінування людини над усім живим. («І благословив їх Бог, і сказав Бог до них: Плодіться й розмножуйтеся, і наповнюйте землю, оволодійте нею, і пануйте над морськими рибами, і над птаством небесним, і над кожним плазуючим живим на землі!») Саме цю тезу розглядають як одну з ключових історичних причин сучасної екологічної кризи, яку понтифік прирівняв до кризи духовної.

Проблема сприйняття інформації: не бачу проблеми, отже, її не існує

«Мені до вподоби називати це проблемою з пекла», - каже Ентоні Лейзерович, директор Єльської Програми з комунікації щодо зміни клімату. На його думку, оскільки ворог, з яким усім треба боротися, об’єднавши зусилля, невидимий, то проблема дещо не вписується в рамки людського сприйняття: «Коли йдеться про зміну клімату, більшість людей думає про неї як про щось відсторонене, далеке. Ти не можеш побачити її на власні очі. Ніщо з твого досвіду не показує, що її спричиняє. Воно може мати вплив, але цей вплив незначний у контексті всього іншого, що відбувається у твоєму повсякденному житті». 

Торік 21st Century Fox, що належить самопроголошеному кліматоскептику Руперту Мердоку, придбала контрольний пакет акцій журналу National Geographic. І хоч представники медіакорпорації зареклися втручатися в редакційну політику видання, усе ж утрата фінансової незалежності - це як дамоклів меч, здійнятий над улюбленим брендом мільйонів і славнозвісним осередком наукової журналістики. Адже саме журнал National Geographic одним із перших своїм потужним візуальним контентом довів, що темпи танення вічної мерзлоти аномальні. Завдяки знімкам на його шпальтах зміна клімату перестала бути таким собі полтергейстом.

Вибірковість медіа часто є відображенням смаків і вподобань їхніх власників. Утім, навіть від сумлінних спроб розповсюдити інформацію для якнайширшої аудиторії може бути недостатньо користі. Як демонструє дослідження психологів Кардіффського університету, люди більше схильні трактувати інформацію відповідно до свого світогляду та переконань, аніж змінювати їх разом із поведінкою, тому що ця інформація нібито спонукає їх до цього [Whitmarsh, L. (2011) Skepticism and Uncertainty about Climate Change: Dimensions, Determinants and Change over Time. Global Environmental Change, 21 (2). — pp. 690—700.].

Проте опитування Єльського університету й Університету Дж. Мейсона свідчить, що переконаних скептиків (Dismissive), які найменшою мірою схильні до діалогу та які вперто наголошують, що глобальне потепління - це фікція, лише 13%. Збентежені (Alarmed) мотивовані шукати інформацію самостійно. Тож пріоритетними цільовими групами, на яких розраховує більшість інформаційних кампаній, визначають занепокоєних (Concerned) та обережних (Cautious). Разом вони становлять більш як  половину всієї аудиторії. Тож коли ми готуємо матеріали для широкого загалу, слід пам’ятати, що він значно різноманітніший. Але попри розбіжності в мотивах, все ж є деякі психологічні особливості, які мають у певному сенсі універсальний характер. 

Як ввімкнути екологічну свідомість?

Команда Лейзеровича здійснювала аналіз ролі емоцій у формуванні вподобань громадськості щодо кліматичної політики. Його результати заперечують поширену думку, що найкращий спосіб спонукати громадськість до дій - налякати її можливими наслідками бездіяльності. Страх неефективний і контрпродуктивний. Єдиний найсильніший стимул, який умикає екологічну свідомість, - тривога [Smith, N. & Leiserowitz, A. (2014) The Role of Emotion in Global Warming Policy Support and Opposition. Risk analysis, 34 (5). — pp. 937—948.].

Це перегукується із вже класичною теорією огидності втрати, підтвердженою багатьма дослідженнями: біль від завданих збитків для нас вдвічі сильніший, ніж ейфорія тріумфу. Тому ми радше уникатимемо першого, аніж гнатимемось за другим. Отримуючи після чотирьох номінацій свого першого Оскара, Леонардо Ді Капріо вів мову про реальність зміни клімату й закликав не сприймати нашу планету як належне так само, як і він не сприймає як належне свою нагороду.

Це украй важливий акцент у розмові про глобальне потепління. Необхідно донести до читачів, слухачів і глядачів, що світ не буде таким, як раніше. І що зміна клімату — це ще й виклик для естетики. Кампанії Greenpeace Save the Arctic вдалося мобілізувати мільйони небайдужих. Цього разу замість нещасного самотнього ведмедя на крижині, якого ненастанно використовують в аналогічних кампаніях, у відео на тлі мінливого арктичного пейзажу дрейфує італійський композитор Людовіко Ейнауді і грає щемливу елегію. Вона про найболіснішу і найтривожнішу зі втрат — втрату краси.