Суперечки через «право на забуття». Чи паразитує Google на журналістиці?

Фото: radiocms-images

Високий суд Англії та Уельсу розглянув першу справу з використанням «права на забуття». Позивачі, імена яких не розкриваються, у справі фігурують під позначками NT1 та NT2. Суд постановив тримати їхні імена та деталі їхніх справ у секреті, адже публічність зведе нанівець усі їхні спроби відсторонитися від минулих вироків. За даними The Guardian, NT1 був засуджений за змову та фальсифікацію рахунків наприкінці 1990-х років. NT2 був засуджений більш ніж десять років тому за змову заради перехоплення чужих комунікацій. Фактично справа, яку розглядає суд, складається з цих двох окремих випадків.

Видаляти чи судитися?

У Google є окрема форма, за допомогою якої можна подати запит на «делістинг» (видалення з результатів пошукової видачі. — MS) вказаних користувачем посилань. Серед лінків, які надіслали у своїй заявці NT1 та NT2, були й посилання на новини про винесення вироків у справах бізнесменів.

Коли компанія Google відхилила їхні запити, чоловіки подали позови відповідно до рішення Європейського Союзу 2014 року, яке встановило право фізичних осіб на вилучення посилань на інформацію з пошукових результатів за певних умов.

Фрагмент форми для подання запиту на делістинг посилань згідно з «правом на забуття».

«На свій захист Google доводить, що в таких випадках суд має стати на бік компанії, адже пошуковик надає доступ користувачам до журналістських матеріалів. Навіть якщо розглядати це як правничі хитрощі, цей аргумент відхиляється від звичної стратегії Google позиціювати себе як безкорисливого поширювача інформації», — пише Columbia Journalism Review.

Журналіст The Register Гарет Корфілд (Gareth Corfield), який висвітлював обидві справи із зали суду, прокоментував, що Google прикривається журналістикою тоді, коли їй це вигідно. «У них пішло досить багато часу на те, щоб оголосити, що пошуковик не приймає жодних редакторських рішень при формуванні результатів обробки (пошукового запиту. — MS). А тепер вони хочуть, щоб усі повірили, що компанія працює на одному рівні з журналістикою», — вважає він.

Оскільки це перший випадок розгляду справи щодо «права на забуття» у Високому суді, його результат, радше за все, встановить деякі основні правила в дебатах про баланс між особистою конфіденційністю та свободою вираження поглядів у мережі.

Те, що Google раптово почав ідентифікувати себе як споріднену із журналістикою платформу, може бути юридичним маневром, але це може мати далекосяжні наслідки для законів про захист даних.

Google і журналістика

Google стверджує, що інформація, яку NT1 та NT2 хочуть приховати, є важливою для громадськості й вона все ще актуальна, оскільки позивачі продовжують працювати в бізнесі.

Рішення Європейського Союзу 2014 року поставило Google між питанням права на конфіденційність та суспільними інтересами. Керівні принципи, складені ЄС, вказують, що пошуковик при прийнятті рішення має балансувати між цими правами, в першу чергу враховуючи права людей на конфіденційність, за винятком випадків, коли їх переважує «інтерес широкої громадськості».

У 2018 році компанія Google оприлюднила звіт про виконання «права на забуття» за весь час його дії. Із 2014 по 2017 рік Google отримав 654 запити на видалення 2,4 млн лінків і 43 % з цих запитів були задоволені. 89 % запитів надходили від приватних осіб.

Інфографіка зі звіту Google про виконання «права на забуття» за всі три роки.

 У справі, яка опинилася на розгляді британського суду, Google захищала своє початкове рішення не вилучати зі списку URL-адреси, про які йдеться, вказуючи, що використання «права на забуття» було залишено на розсуд компанії. Але в судовій стратегії Google є ще один цікавий пункт — компанія вважає, що її мають захищати згідно із Законом про захист даних 1998 року, британською версією Європейської директиви 1995 року. Цей закон передбачає, що будь-які дані, використані «спеціально для журналістської діяльності», становлять виняток із правил щодо захисту даних, включно із «правом на забуття».

За словами представників Google, широке визначення журналістики може включати й роботу пошукової системи, оскільки «процес надання результатів пошуку здійснюється з метою надання користувачам доступу до контенту сторонніх видавців, який розкриває інформацію, думки та ідеї», відповідно до документів, поданих до суду. Тому Google стверджує, що «у відповідних випадках» пошуковик може покластися на виняток із правил, передбачений для журналістів.

Британська комісар із питань інформації Елізабет Денхем (Elizabeth Denham) відхилила аргумент Google, зазначивши, що журналістика передбачає процес, який включає роботу редакторів-людей, чого алгоритмічна робота Google не включає. Окрім того, на її думку, якби суд погодився із Google, він надав би компанії можливість самостійно регулювати використання «права на забуття» без будь-якого нагляду й контролю.

Google раніше вже використовувала такий аргумент під час судового розгляду в Північній Ірландії. Тоді йшлося про видалення з пошуку 12 посилань на матеріали про сексуальні злочини позивача. У рішенні суду йшлося, що «неправильно запитувати, чи є Google частиною журналістського процесу, варто запитати, чи є ці матеріали журналістськими».

Іншими словами, Google намагається повернути справу так, що коли пошуковик надає доступ до журналістського контенту, він стає частиною цього журналістського процесу.

На що може вплинути рішення суду?

У цій справі висвітлюється одне з першочергових завдань «права на забуття» та ключова проблема, яку прагнули вирішити цим правом: як чинити із кримінальною чи правовою історією людини, якщо всі наші вчинки назавжди залишаються в цифровому просторі?

Відповідно до звіту Google, 20 % запитів до Google надходять від людей, які прагнуть стерти свою юридичну історію, й це число збільшується до 35 % за запитами на видалення URL-адрес на новинних сайтах. У керівних принципах, складених ЄС, вказується, що потрібно враховувати такі фактори, як важкість злочину і як давно він був скоєний, виносячи рішення про делістинг того чи іншого посилання.

Мег Лета Джонс (Meg Leta Jones), авторка книжки «Ctrl + Z: “Право бути забутим”», вказує, що поширення дії закону про захист даних на Google дасть прецедент для таких же дій і щодо інших платформ і технологічних компаній. Джордж Брок, професор журналістики в Міському університеті Лондона й автор книжки «Право на забуття», каже, що одна з основних його проблем — це приватизація рішень із боку Google, якими насправді повинні були би займатися державні органи або суди. «Враховуючи широту поняття “право на забуття”, існує багато можливостей вивести з обігу інформацію, яка може бути важливою для громадськості», — вважає професор.

Справа опинилась у Високому суді в момент інтенсивної дискусії щодо захисту даних та на порозі значних змін у Європі щодо цього питання. 25 травня в ЄС набуде чинності Положення про загальний захист даних (General Data Protection Regulation, GDPR). Враховуючи Brexit, Великобританія самостійно оновить своє законодавство в цій галузі, що включатиме й використання «права на забуття».

З огляду на те, що тема захисту даних повисла в повітрі, на рішення Високого суду посилатимуться в майбутньому, розглядаючи подібні справи. «Якщо Google отримає змогу користуватися винятком у законодавстві для журналістів, це може розглядатися як перемога прихильників захисту суспільних інтересів, які прагнуть, аби менша кількість інформації приховувалася із пошуку. Але це також “скаламутить воду”, давши всемогутньому Google інструмент, призначений для захисту більш вразливої роботи незалежних ЗМІ», — пише Columbia Journalism Review.

Виграти і програти водночас

Google виграла і програла першу справу щодо «права на забуття» у Великій Британії. Суддя Марк Варбі (Mark Warby) постановив, що склад злочину NT1 мав «суто публічний характер», тож позивач не міг розраховувати на конфіденційність. З іншого боку, інформація про злочин NT2 більше не є актуальною й «не становить достатнього законного інтересу».

Суддя також відхилив твердження Google про те, що пошуковик має право користуватися положеннями Закону про захист даних, які передбачають захист журналістських матеріалів від вилучення їх з обігу. У своєму рішення суд зазначив, що компанія намагається «паразитувати» на журналістиці. «Не існує жодних доказів того, що будь-хто з Google зважав на публічний інтерес у доступі до посилань, у будь-який час до того, як NT1 подав свою скаргу», — йдеться в постанові.

Як пише The Guardian, перемога позивача NT2 дасть приклад іншим людям, які не змогли домогтися від Google делістингу посилань, тож подібні справи в судах найближчим часом почастішають.

comments powered by Disqus