Пане Євгене, чи впроваджувала Могилянська школа журналістики якісь важливі інновації цього року?

Весь навчальний рік пройшов під знаком святкування, було багато заходів та запрошених спікерів із нагоди 10-річчя Могилянської школи журналістики. А найбільша наша інновація – ми перестали працювати з держзамовленням, оскільки минулого року в нас його забрали. І з моєї точки зору, це великий позитив. Бо це лише підкреслило просту філософську річ, яка стоїть в основі нашої роботи: вибудовуючи освіту, ми орієнтуємося на замовника – медіаіндустрію і клієнта – студентів.

Але ж тепер усі студенти мають платити за навчання (40 тис. грн. за два роки магістратури), не всі можуть собі таке дозволити – це якраз мінус.

Кожен мінус може містити в собі плюс. По-перше, студенти нині багато де сплачують за навчання: просто скрізь різне співвідношення між замовленням і так званим контрактом. Тенденція така, що Міносвіти зменшує державне замовлення, все йде до того, що взагалі відмовляться від держзамовлення на бакалавраті журналістики. І це збігається з нашою філософією: журналістики потрібно вчити людину, яка вже має освіту, світогляд, професію, а ми її навчимо, як це використовувати з журналістської перспективи. Друга наша перевага – студенти самі обирають, за що платять. Ми абсолютно відверто проголошуємо меню всього, що тут буде, які знання та вміння студенти матимуть на виході. На нашому сайті можна переглянути всі навчальні плани, доробки студентів, інформацію про викладачів: де вони працюють у медіа й чому саме вони викладають певні предмети.

Чи всі випускники залишаються працювати в медіа?

100%. Тому що, вже навчаючись у нас, вони займаються журналістикою. Більше того, навіть коли ми відбираємо людей, то хочемо бачити, що вони вже щось робили у медіа, щоб бути впевненими: ці люди – наша цільова аудиторія. Насправді на медіа ми дивимося дуже широко. Хоч ми називаємось Школою журналістики, але хочемо донести ідею – ми не можемо сьогодні виокремити її від усього іншого. Ми говоримо про наповнення контентом, про донесення цього контенту до аудиторії та про менеджмент.

Наскільки важко навчити журналістів працювати на різних медіаплатформах – це не викликає спротиву тих, хто звик до роботи у традиційних ЗМІ?

Школа обрала мультимедійну журналістику як спеціалізацію, хоча конкретно в нас ніде не зазначено про це, – бо ми орієнтуємося на журналіста в універсальному сенсі. Але так склалося, що цифрові медіа, інтернет-журналістика, соціальні медіа стали нашим основним фокусом. І це не лише не викликає спротиву з боку студентів. Навпаки, наші абітурієнти – це digital natives, які вже прийшли з цього середовища. Вони вже щось створюють на комп’ютерах, і якщо тут такого не буде, то якраз це викличе спротив і нерозуміння, бо тоді школа буде відірваною від їхнього життя. Всі студенти користуються цифровими камерами, монтують, знімають – це є органічний природний процес, яким нинішні діти зі школи займаються.

А чи не перешкоджає орієнтація на мультимедійність умінню гарно писати, і взагалі глибокому проникненню в тему?

Абсолютно ні, мультимедійність якраз передбачає глибинні знання. Але вона накладає додаткову відповідальність, оскільки ці знання мають бути у різних галузях, а не в одній. І другий важливий момент: задоволеність випускника своїм навчанням у першу чергу випливає з того, чи вдалося йому знайти роботу. Якщо не вдалося, значить із програмою було щось не так. Чим ширший на сьогодні є спеціаліст, чим у більшій кількості платформ він може працювати, тим більше шансів, що він зможе отримати роботу. Тому що сьогодні ніхто не шукає вузького спеціаліста, хоча це не означає, що журналіст не може ним бути.

Наведу інший приклад. Як я казав, ми намагаємось рухатися до медіа в ширшому розумінні, тому цього року запровадили новий предмет – анімацію. Були побоювання, що, можливо, це не зовсім та цільова аудиторія, і їм не вистачить певних умінь, адже тут потрібні і технологічні навички, і розуміння драматургії анімації, інколи й уміння малювати. Курс тривав два місяці, як пілотний проект студенти готували проморолик до фестивалю Docudays. У результаті з трьох призових місць перше і друге отримали наші студенти, які займались анімацією лише два місяці. Це показало важливу річ: у медіа сьогодні немає навичок, які є зайвими. Ми не повинні підходити з упередженням, що анімацією мають займатися аніматори, музикою – музиканти. Наприклад, кілька студентів, які займалися музикою, зробили оригінальні саундтреки до своїх документальних фільмів.

Щодо того, що ніхто не шукає вузького фахівця – це не завжди так, адже часто потрібні журналісти, які би спеціалізувалися в певній галузі: економіці, медицині, юриспруденції…

Ми якраз і відповідаємо на цей запит, адже до нас приходять люди з абсолютно різних спеціальностей – гуманітарних, природничих, і з різним професійним досвідом. Потім вони розуміють, що таке журналістика, і це відкриває їм безпосередній шлях до спеціалізації, якщо на те буде запит ринку і вони захочуть це робити.

У вас досить прогресивні методи навчання, орієнтовані на західні зразки, також часто залучаєте закордонних фахівців. Журналістам після таких передових програм може стати затісно у нашому медіасередовищі. Як на ваш погляд, у випускників не виникне бажання працювати не тут, а за кордоном?

Розумієте, медіасередовище таке, яким ми його створюємо. Український медіаринок унікальний, бо ми саме тепер його розбудовуємо. Інші ринки давно усталені, існують з історичними традиціями, з усталеними стандартами й цінностями. Український ринок зростає, з’являється багато нових можливостей. Не всі інноваційні навички наших випускників будуть одразу запитані, але так чи інакше це відбувається. Багато хто з них обирає шлях працювати не на когось, а на себе – стають незалежними мультимедійними продюсерами, створюють свої інтернет-ресурси або приєднуються до міжнародних медійних організацій: BBC, Reuters, Euronews. Тому таких побоювань немає: мовляв, у нас такий примітивний медіаринок, так давайте орієнтуватися на нього, – ні, адже тоді не буде простору для зростання.

Нині діє ваша нова програма – «Цифрові медіа в університетах». З якою метою її впровадили і на якому вона зараз етапі?

Завершується перший рік навчання викладачів, у кінці якого вони мають підготувати проект навчального курсу для своїх вишів. Це була справді вдала ідея Фонду Ріната Ахметова, «Цифрові медіа в університетах» базується на тій програмі, яка в нас є для журналістів – «Журналістика цифрового майбутнього». Навчаючи журналістів, ми чітко бачили, яких знань бракує на ринку в галузі інтернет-журналістики, соціальних медіа. Ми зрозуміли, як знання, що ми даємо, можна використати у навчальному процесі в університетах. Якщо поглянути на сьогоднішні навчальні плани у профільних вишах, мало де можна знайти курси, які б відповідали безпосереднім запитам ринку.

Наразі в цій програмі представлено п’ять університетів, по два викладачі від кожного. Викладачі навчалися по модульному графіку паралельно з журналістами. Але в них була певна відмінність, якщо журналістів ми навчали, як вони це зможуть самі робити, то з викладачами ми включали досить потужний методологічний компонент – як людина може навчити інших це робити. І ще Фонд Ахметова започаткував важливий процес, до якого й долучилася наша програма цифрових медіа – це розробка кваліфікаційних стандартів, рамок, які б базувалися на запитах індустрії. (У 2011 році за підтримки Британської ради розпочато спільний проект Міністерства освіти і науки, молоді та спорту, корпорації СКМ та Конфедерації роботодавців України зі створення нових професійних стандартів, а на їх основі – нових стандартів освіти. В рамках пілотного проекту триває розробка кваліфікаційної рамки для онлайн-журналістики. – MS.)

Тобто для розробки цих стандартів спочатку вивчали вимоги медіавласників?

Так, але не тільки власників, а всіх, хто працює в медіа – редакторів, журналістів. Фонд Ахметова проводив досить багато опитувань, у тому числі через фокус-групи, і вивчав ці запити. Це все для того, щоб розробити єдиний стандарт: чого медіаіндустрія вимагає в галузі мультимедійної журналістики

І які ж топові запити медіаіндустрії?

Топові вимоги дуже прості: це робота з відео та аудіо для інтернету; вміння писати тексти, розуміючи принципи інтернету; розуміння, як працюють search engine optimizations – для того, щоб робити заголовки з урахуванням цього; розуміння, як використовуються соціальні медіа для поширення контенту. Рамки професії багатосторінкові, до уваги бралися британські стандарти в цій галузі. І на основі цих британських стандартів, запитів українських роботодавців та освітніх стандартів розробляється програма, завдяки якій у нашої освіти нарешті з’явиться замовник. Стандарти має бути розроблено й відпрацьовано протягом наступного року, а з наступного вересня вони мають впроваджуватися в навчальний процес.

А матеріально-технічна база університетів дозволить втілити всі мультимедійні інновації?

Насправді, чому так активно розвивається мультимедійна журналістика? Тому що вона часто не потребує чогось наддорогого, надскладного. Вона може робитися на смартфоні, його мають багато студентів – цього цілком достатньо, щоби зробити якісний матеріал, і потім поставити на блог, сайт чи Facebook. Засоби мультимедійної журналістики здешевлюються, так само це стосується і програмного забезпечення. На кожне професійне забезпечення можна знайти дешевший аналог – просьюмерське. Та і в багатьох університетах не така вже й скрутна ситуація з комп’ютерним забезпеченням.

У «Журналістики цифрового майбутнього» дуже потужна матеріальна база, одна з кращих серед журналістських вишів, яка очевидно є і дуже дорогою. Чи залишається ця програма безкоштовною?

Так, вона безкоштовна для учасників, але вона не є безоплатною, тут усі витрати на навчання покриваються Фондом Ахметова – це надзвичайно дорога програма. По-перше, справді через професійне технічне обладнання, також тут викладають фахівці з усього світу і, нарешті, навчальний тур у кінці курсу. Цього року ми були у Вашингтоні й Нью-Йорку в редакціях Washington Post, National Public Radio, Reuters, Bloomberg, National Geographic – це лише третина редакцій, де ми були.

В якому форматі проходять навчальні тури, учасники спостерігають чи знайомляться з роботою редакцій?

Це цікаве питання, бо тут можна побачити еволюцію, як усе відбувалося з року в рік, – це стосується наших учасників і, відповідно, нашого медіасередовища, про яке ми вже згадували. Медіасередовище стає складнішим. Можливо, на перший погляд це не помічається, адже наші журналісти часто скаржаться, що все погано, все буде ще гірше, все примітивізується й так далі. Я би сказав протилежне – медіасередовище професіоналізується. Так, це відчувається дуже повільно, процес проходить болісно, тому що в медіа є багато людей, які журналісти лише за посвідченнями, але не за своїми цінностями. Однак усе одно професіоналізація відбувається. Я можу порівняти, як з року в рік наші учасники стають кваліфікованішими, те ж саме стосується всіх інших програм – рівень поступово зростає. Ми підвищуємо вимоги, але це означає, що ми й знаходимо відповідних кандидатів, вони в Україні є.

Перші наші навчальні тури за кордон справді мали більш спостережницький характер – тобто просто спостерігати й запозичувати. А цього року була абсолютно блискуча група, була професійна розмова із зарубіжними редакторами, обговорювалася маса запитань, які існують навколо мультимедійної журналістики. Бо це не тільки для нас великий виклик, у закордонних редакторів насправді теж немає готових відповідей. У них є багато досягнень, але й чимало невдач, тому це були не якісь піар-презентації, а відверті розмови, як із колегами.

Повертаючись до відносин Могилянської школи журналістики з державою – скоро завершується термін вашої ліцензії на магістерську програму. Чи можуть виникнути проблеми з акредитацією, на тлі того, що минулого року скасували держзамовлення?

Моя позиція така: в нашій країні чим менше ти залежиш від держави, тим краще. На щастя, для нашої роботи ми можемо знаходити інших партнерів – це українські організації такі як фонд Ахметова, це медіабізнес, який усе більше відкривається до співпраці, і це західні університети. Наш бюджет збалансований, до нас може бути будь-яке формальне ставлення, але де-факто всі розуміють: ті речі, які зараз лише розробляють і включають у програми розвитку, в нас уже зроблено. Це можна визнавати чи не визнавати, але є все: якісна магістерська програма є, післядипломна освіта (а вона в усьому світі розглядається як life learning), програма Phd. Звісно, можна знайти мільйон причин, чому нам не дати акредитацію. Але я в цьому плані спокійний, оскільки на нашому боці визнання колег з інших університетів, є визнання основного замовника – бізнесу, визнання з боку студентів, міжнародна підтримка.

Якщо так станеться, що з якихось дивних причин ми не будемо акредитовані в Україні, то ми можемо акредитуватися за міжнародним зразком, наприклад, так, як акредитуються американські університети. Для наших студентів не важливо, чи те, що тут відбувається, благословляється державою, чи ні. Студент більше не приходить за дипломом як за шматком пластику – це може бути не пластик від держави, а пластик від Києво-Могилянської академії (як зараз відбувається з phd-програмами). Це може бути будь-що, головне, що з цим випускник може піти до роботодавця, який буде знати, які вимоги закладено в стандарти викладання цього навчального закладу.

Можливо, деякі студенти і йдуть саме за пластиком – як ви поясните такий наплив абітурієнтів на факультети журналістики, які в результаті не залишаються у професії?

В Україні 70 навчальних закладів, де викладається журналістика – це дуже багато, й означає, що більшість випускників не працюватимуть за фахом. Тому що, по-перше, медіаіндустрії стільки не потрібно, і по-друге, не потрібні саме такі фахівці. Але це є проблемою не лише тих, хто навчає, але й тих, хто йде навчатися. Це означає, що в цьому процесі студенти не розуміють, що стоїть за цінністю отримання освіти. Дуже часто диплом прирівнюється до грошей – гроші на вході, диплом по закінченню навчання. Часто між цими двома пунктами університет нічого не передбачає, і що найгірше – сам студент нічого не очікує. Студент у західних країнах, сплачуючи за навчання, цікавиться: що я отримую в кінці, де я зможу працювати, щоб повернути ці гроші? Студент приходить із бізнес-планом, а в Україні є дуже велика проблема – люди не вміють складати бізнес-плани. Тому в нашій школі ми даємо детальний перелік знань та навичок, які здобуває студент через два роки.

Фото надані Євгеном Федченком