Вікторія Романюк: «Публічне знущання під спалахи фото- та відеокамер над пораненими є спланованим шокуючим приниженням усієї України»

Вікторія Романюк: «Публічне знущання під спалахи фото- та відеокамер над пораненими є спланованим шокуючим приниженням усієї України»

00:00,
26 Серпня 2014
4729

Вікторія Романюк: «Публічне знущання під спалахи фото- та відеокамер над пораненими є спланованим шокуючим приниженням усієї України»

00:00,
26 Серпня 2014
4729
Вікторія Романюк: «Публічне знущання під спалахи фото- та відеокамер над пораненими є спланованим шокуючим приниженням усієї України»
Вікторія Романюк: «Публічне знущання під спалахи фото- та відеокамер над пораненими є спланованим шокуючим приниженням усієї України»
Про шокуючий «парад полонених» та його медіанаслідки, про надмірну тягу до сенсацій українських ЗМІ, а також про те, як треба змінювати підходи до журналістської освіти, зважаючи на воєнні реалії, в інтерв'ю з викладачкою Школи журналістики УКУ. 

Вікторія Романюк зовсім нещодавно очолила магістерську програму з медіакомунікацій Школи журналістики УКУ. До того вона працювала доцентом кафедри медіа-комунікацій Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Кандидат культурології. Захистила кандидатську дисертацію на тему «Перформанс у просторі культури: архаїчні прототипи та сучасні репрезентації». Учасник освітнього проекту  DMU «Цифрові медіа для університетів», ініційованого Благодійним фондом Ріната Ахметова «Розвиток України» та реалізованого спільно з Національним університетом «Києво-Могилянська академія». Наша розмова на початку нового навчального року про те, як має змінюватися журналістська освіта, про рівень медіакультури студентства зокрема та суспільства загалом, про необхідність розвитку критичного мислення.

Сьогодні маємо складний час, і дискусії про роль журналістики набувають нового сенсу. На вашу думку, чи має якимось чином змінюватись і журналістська освіта з огляду на нинішні події в Україні?

Ми переживаємо часи, коли історія змінюється щохвилини, світ змінюється щохвилини, й не останню роль у цьому відіграють медіа. Інакшою стає і професія журналіста. Університетська освіта має відповідати потребам суспільства і виховувати дійсно корисного фахівця. Але давайте подивимося на стан журналістської освіти на цей час. Більше ніж півсотні вищих навчальних закладів України здійснює підготовку фахівців зі спеціальностей «журналістика», «видавнича справа та редагування», «медіакомунікації», але далеко не всі з них відповідають сучасному рівню освіти. Більшість навчальних програм побудовані на викладанні теоретичних курсів, формуванні життєвих орієнтирів майбутнього фахівця. І це прекрасно, але підготовка професійного журналіста вимагає розставляти акценти на практичних та міждисциплінарних підходах. Зрештою, любов до теорії в наших вишах зумовлена не лише застарілим баченням способів викладання. Всі ми розуміємо, що для забезпечення практичної роботи студентів треба мати професійну технічну базу, яка, за умов постійних змін у галузі мультимедіатехнологій, має регулярно оновлюватися. Про таке оснащення більшість із університетів може лише мріяти. В результаті випускники, які отримували диплом журналіста, йшли в редакції в статусі стажерів без реальних практичних знань і вмінь. І сьогодні ми можемо спостерігати гіркі результати цих процесів.

Зміни потрібні, й вони вже відбуваються. Я думаю, що настануть часи, коли очікування від навчання в тому чи іншому університеті будуть висловлювати не лише вступники, а й роботодавці, котрі оцінюють відповідність молодого фахівця до професійних вимог. І це буде ефективний спосіб позитивної трансформації журналістської освіти.

Чи вважаєте ви, що нам потрібно відновлення в журналістських вузах спеціалізації «військовий кореспондент»? Чи кожен абітурієнт, вступаючи на журналістику, має бути готовим до того, що доведеться працювати в гарячих точках?

Сучасний журналіст має бути в першу чергу гнучким до будь-яких змін та випробувань. Мова йде не лише про знання правил поведінки журналіста в екстремальних умовах, хоча це й дуже важливо, а скоріше про гнучкість мислення, здатність адекватно реагувати на виклики часу. Медіамобільність – це одна з найбільших вимог, яку треба виховувати. Хочеться вірити, що не всі випускники опиняться в гарячих точках, але кожен з них має бути готовим професійно виконувати свою роботу в будь-яких умовах. Також ми маємо розуміти, що справжня війна не закінчиться з припиненням вибухів на Сході країни. Справжня війна – це війна інформацій, і вона буде тривати. Тому основними бійцями в ній стануть фахівці з медіакомунікацій, здатні відсторонитися від емоцій, критично мислити та здійснювати аналіз процесів і результатів діяльності медіа, щоби протидіяти пропаганді противника.

Ви автор наукової статті  «Теракт как перформанс: попытка философского осмысления». На скільки українські журналісти, на вашу думку, готові сьогодні висвітлювати (і чи адекватно висвітлюють) такі події, як теракти, збройні конфлікти? Чи не притаманна українським медіа певна гонитва за сенсаційністю у висвітленні трагічних подій на Сході, що, зрештою, грає у низці випадків на руку бойовикам?

Стаття, яку Ви згадали, присвячувалась перформативності соціальних та політичних процесів. У ній мова йшла про терористичний акт, скоєний у Всесвітньому торгівельному центрі в Нью-Йорку 11 вересня 2001 року, й тоді я уявити не могла, що колись буду говорити про подібні речі в своїй країні. «У суспільствах, які досягли сучасного розвитку виробництва, все життя проявляється як величезне нагромадження вистав» − писав французький філософ Гі Дебор. Я би додала – МЕДІАвистав. Сьогодні більшість із того, що коїться на Сході, здійснюється для подальшої демонстрації в медіа. Ми стали глядачами, учасниками та, в певній мірі, співавторами кривавого перформансу. Режисерські постановки псевдоновин із акторами-свідками та видовищні погроми задля відеоряду пропагандистських інформагентств – це один зі способів ведення війни. Медіа стали каналом демонстрації кривавих дій терористів і дуже часто ми не можемо їм протидіяти, лише спостерігати. Останнім із таких шокуючих актів став «парад полонених», влаштований терористами в День Незалежності України. Публічне знущання під спалахи фото- та відеокамер над пораненими є символічним, спланованим шокуючим приниженням усієї України. Але проблема в тому, що не лише терористи діють за законами акціонізму. В гонитві за сенсаційністю та видовищністю до таких методів вдаються і українські ЗМІ. Надмірна емоційність, намагання переконати аудиторію розголошенням прізвищ військових, технічних деталей про наявність озброєння, місць дислокації, переміщень лише допомагає творенню «атракціону трагедій».

Сьогодні українські журналісти здебільшого не зовсім готові адекватно висвітлювати такі події як збройні конфлікти, але це й зрозуміло. Ми не мали в нашій історії подібних трагедій, тому не мали досвіду роботи в таких умовах. На жаль, доводиться вчитися тут і зараз, тому є помилки.

Магістерська програма Школи журналістики УКУ з медіакомунікацій, яку ви очолюєте, має кілька напрямків, серед яких медіакритика, медіааналітика. Донедавна ці дисципліни мали репутацію теоретичних. Як гадаєте, чи не набули вони досить прикладного значення в умовах інформаційної війни?

Безумовно, так. Сьогодні в українському інтелектуальному середовищі постійно лунають питання: чому ми програємо інформаційну війну, як могло статися, що величезна частина населення країни піддалася впливу пропаганди, як будувати інформаційну політику країни в нових умовах? Але настав час дати відповіді та відпрацювати конкретні алгоритми дії. Матеріалу для медіааналітичних і критичних досліджень ми маємо дуже багато, і він виходить за межі теорії в реальне життя. Українські медіа, як і українське суспільство, – це ідеально недосліджені явища, тому для науковців відкриваються необмежені можливості. Окрім того, негайного вивчення потребують методи пропаганди (дезінформація, навішування ярликів, формування негативних стереотипів, мова ворожнечі), інформаційна зброя. Тож сучасний медіааналітик має бути частиною бойового складу нашої армії, бо, як я вже сказала, головна війна – інформаційна.

Також, працюючи в медіааналітичному напрямку, дуже важливо сформувати професійних медіаекспертів-інтелектуалів, які би розтлумачували суспільству те, що відбувається, і яким би довіряли більше, ніж політикам.

Які найкращі способи формування критичного мислення? Що ефективніше для розвитку критичного мислення – творення медіапродуктів чи аналіз медіатекстів?

Існує безліч методик, програм та способів формування критичного мислення, і визначити, який найкращий, досить складно. Педагоги рекомендують створювати дискусійні формати занять, показувати різні точки зору, пропонувати завдання, які би розвивали здатність у студентів давати оцінку того чи іншого явища. Але, як би старомодно це не звучало, єдиний ефективний спосіб сформувати в людини критичне мислення – це виховати любов до читання. Лише регулярне читання літератури допоможе розвинути особистість, здатну думати, давати оцінки, сумніватися. І цього нам сьогодні дуже не вистачає.

Говорячи про те, що ефективніше для розвитку критичного мислення – творення медіапродуктів чи аналіз медіатекстів, хочу сказати, що будь-яке творення неможливе без певної рефлексії та аналізу. І я дуже хотіла би, щоби перш ніж щось створити, медіафахівці добре про це подумали.

Як ви оцінюєте рівень медіакультури студентства (йдеться не лише про студентів-журналістів)? Якщо він не дуже високий, то як це можна змінювати? Можливо, мають бути предмети з медіаграмотності й у непрофільних вишах?

Хочу сказати, що абітурієнти, які бажають вступати на магістерські програми Школи журналістики та медіа комунікацій УКУ, – це досить свідомі та вмотивовані особистості, які добре знають, що їм потрібно від медіа. Але, на жаль, визначати загальний рівень медіакультури української молоді як високий я не можу. Ситуація, коли «кожний громадянин – репортер», «що пише, говорить і показує» без професійних вмінь та почуття відповідальності за свої вчинки, лише погіршує загальну інформаційну картину. Але в той же час, молодий медіа-актив – це потужний ресурс, який має допомагати професійним ЗМІ та владі долати кризу, що склалася в Україні. Тому одним із пріоритетних напрямків діяльності цього року магістерська програма медіакомунікацій обрала освіту для медіа-активного студентства, спеціальності якого не пов’язані з журналістикою. З вересня цього року спільно з Deutsche Welle Academy ми розпочинаємо роботу Школи громадських активістів MediaStream. Головним її завданням є підвищення професійних знань молодих медіаактивістів та формування у молоді високого рівня медіаетики та культури.

Я також усвідомлюю, що ця робота має бути системною та комплексною. Ми розробили низку заходів, пов’язаних із медіакритикою ти медіаграмотністю. В межах Школи громадської активності MediaStream ми створюємо унікальну дискусійну платформу, до якої залучаємо професійних журналістів, науковців, громадських діячів, представників української влади і небайдужу молодь для відпрацювання шляхів спільної взаємодії у подоланні кризи. Також новий формат отримає і щорічний Студентський міжнародний симпозіум «SMS’2015» від проекту Mymedia. Головний напрямок цьогорічного проекту – медіакритика. «Аналіз споживання новинного контенту», «Мова ворожнечі в українських ЗМІ», «Громадський контроль та моніторинг медіа» – це  теми, над якими ми плануємо працювати в межах симпозіуму.

Що стосується медіаграмотності в цілому, то я переконана − медіавиховання має брати початок у ранньому дитинстві, коли ми починаємо навчати дитину добру та злу, й тривати все життя. Медіаграмотність як навчальна дисципліна необхідна, але її вивчення має починатися в школі, бо, як показало життя, прогресуюча медіанеобізнаність до 18 років може привести до згубних наслідків.

Чи можна було би запобігти поганому впливу російської пропаганди, якби рівень медіакультури суспільства загалом був вищим?

У цьому році вступники зі східних та південних областей України, чий рейтинг при вступі на магістерські програми з журналістики та медіакомунікацій УКУ був найвищим, претендували на спеціальні робочі стипендії від проекту Mymedia.

До нас приїхало багато абітурієнтів зі Сходу і Півдня України, які розповідали, що на власні очі бачили, як під впливом медіа за один тиждень змінилися думки людей, змінилися стосунки та життя. Це студенти бакалаври та магістри, котрі, вже маючи певний рівень медіаобізнаності, зберегли власну точку зору в умовах надзвичайно жорсткого інформаційного тиску. Я розумію, що бажання дітей із Слов’янська, Донецька та Криму вступати на програму медіакомунікцій УКУ – це свідомий, сміливий і для багатьох доленосний крок. Ці студенти є прикладом того, наскільки незламною може бути освічена людина. Дивлячись на них, я усвідомлюю, як важливо сьогодні працювати в сфері медіаосвіти. Безумовно, ми не зможемо одразу змінити роками сформовану пострадянську ментальність, але для нас життєво необхідним є не зупинятися та продовжувати розвивати нове прогресивне мислення, крок за кроком формувати нову генерацію медіасвідомих особистостей.

Сьогодні багато говорять про необхідність перепідготовки викладачів журналістських вузів. Адже галузь часто дорікає освітянам, що вони не встигають іти в ногу з часом. Ви навчалися на програмі DMU в Могилянській школі журналістики. Що це вам дало? І чи потрібні подібні програми для викладачів? Можливо, зважаючи на сьогоднішню ситуацію, такі програми мали би проходи й викладачі інших гуманітарних вишів, не лише тих, які працюють із журналістами?

На програму DMU в Могилянській школі журналістики, яку підтримує Благодійний фонд Ріната Ахметова «Розвиток України», я вступила в 2012 році. Це був другий набір викладачів із українських університетів, разом зі мною навчалися колеги зі Львова, Сум, Чернівців, Маріуполя. Тоді я працювала доцентом кафедри медіакомуніацій Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна і представляла саме цей навчальний заклад. DMU – унікальний проект, аналогів якому в Україні немає. Організаторам вдалося зібрати разом найкращих світових медіафахівців. І це не перебільшення. Серед тренерів DMU був американський мультимедійний продюсер Девід Ла Фонтейн, один із найвідоміших фахівців у галузі інфографіки Альберто Каіро, продюсер проекту MediaStorm Ерік Мейрсон та багато інших. Основна теза, що звучала протягом усіх модулів навчання, – викладання дисциплін із медіа не може базуватися лише на теорії та бути замкнутим університетським простором. Відкрита комунікація з колегами-науковцями та тісна співпраця з практиками усього світу – ось головні вимоги до сучасної медіаосвіти. Власне, саме таке медіакомьюніті й було створене в межах проекту DMU. Спілкування з колегами з усієї України допомогло з’ясувати загальні проблеми журналістської освіти і визначити для себе пріоритети у викладанні своїх дисциплін.

Особисто для мене проект DMU Могилянської школи журналістики став доленосним. Саме тут я познайомилася з колегою з Українського Католицького Університету Марією Титаренко, яка згодом запросила мене переїхати до Львова і працювати в УКУ.

На одному із занять школи DMU професор університету Наварра Хосе Луи Оріуела показав у своїй презентації слайд із схематичним зображення відбитку людського сліду. Він говорив про шлейф, який ми залишаємо, коли щось пишемо в мережі Інтернет – наш особистий слід. Безумовно, ця ідея завжди була важливою для журналістів нових медіа, але найбільше значення вона отримала саме зараз, коли від того, що ми пишемо, залежить не лише наша репутація, а й життя інших людей. І це перше, з чим викладачі мають заходити в аудиторії студентів будь-яких спеціальностей. Я абсолютно переконана, що досвід Могилянської школи журналістики та програми DMU може бути корисним не лише викладачам журналістики. В умовах глобальної медіатизації принципи роботи цифрових медіа мають знати і доносити своїм студентам фахівці інших гуманітарних дисциплін.

Чи планує Школа журналістики УКУ якісь міжвузівські програми з іншими журналістськими школами чи факультетами? Чи потрібна взагалі така міжвузівська комунікація і який результат вона може дати?

Магістерська програма медіакомунікацій УКУ співпрацює з Львівським національним університетом імені І. Франка, Чернівецьким національним університетом імені Ю. Федьковича, дружні стосунки зберігаємо й із Могилянською школою журналістики. В цьому навчальному році між нами запланована плідна співпраця в багатьох напрямках: на рівні магістерськоі програми, PhD програми «Масові комунікації» Могилянською школою журналістики, спільних досліджень і дослідницьких груп. Як я вже казала, ефективна медіаосвіта не може бути замкнена власним університетським простором. І саме зараз дуже важливо відкривати двері для співпраці й об’єднувати в спільних наукових проектах викладачів журналістики та медіа з університетів Заходу та Сходу, Півночі й Півдня України, бо ми не маємо часу для роздумів, настав час дії.

ГО «Детектор медіа» понад 20 років бореться за кращу українську журналістику. Ми стежимо за дотриманням стандартів у медіа. Захищаємо права аудиторії на якісну інформацію. І допомагаємо читачам відрізняти правду від брехні.
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування ідей та створення якісних матеріалів, просувати свідоме медіаспоживання і разом протистояти російській дезінформації.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
2019 — 2024 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду