Парагвай, який у липні відвідав представник «Репортерів без кордонів», – наочний приклад цих проблем. Перебуваючи в тіні Бразилії та Аргентини – двох великих сусідів у південному спільному ринку Mercusor, ця країна за індексом корумпованості Transperancy International тривалий час мала один із найгірших у світі рейтингів. До того ж Парагвай – головний перевалочний пункт постачання героїну від болівійських Анд до Південного конусу.

Рівень насильства тут не такий високий, як у Мексиці, Колумбії чи в деяких центральноамериканських країнах, однак постійна корупція, правнича безкарність і вплив мафії перешкоджають медіа та громадянському суспільству відігравати роль сторожових псів демократії. Хоча вибори 2008 року вперше привели до реальної зміни уряду, Парагвай продовжує боротися, щоб звільнитися від «обітниці мовчання» та співучасті, які панували впродовж десятиліть і впливають на становище медіа.

Це стає очевидним з інтерв’ю журналістів, спостерігачів та урядовців в Асунсьйоні й Консепсьйоні, у прикордонних містах Сьюдад-дель-Есте та Енкарнасьйоні, в аргентинському прикордонному місті Посадас.

700 кг марихуани в таксі

Розповідь, яку ми почули в парагвайському Енкарнасьйоні, – не звичайний епізод. Він чимало свідчить про слабкість державного митного контролю в країні. Рауль Кортесе – кореспондент Інформаційного центру мультимедіа (CIM), що об’єднує національну щоденну газету Ultima Hora, радіостанцію Radio Monumental та дві телевізійні станції Telefuturo і La Tele, розповів її жартівливо і водночас із почуттям розчарування: «У цьому місті чотири роки тому викрали прокурора. Щоб знайти його, влада задіяла великий ресурс. Під час операції поліційна автівка зіткнулася з таксі, “розпатравши” його. 700 кілограмів схованої марихуани опинилися на виду. То була щаслива знахідка-сюрприз для нас, журналістів, а по суті лише піщинка в пустелі».

Щороку в тому пункті, де розташований на крайньому півдні парагвайський департамент Ітапуа межує з аргентинською провінцією Місьйонес, біля мосту, що з’єднує міста Енкарнасьйон і Посадас, конфіскують близько 5 тонн марихуани.

Це лише десята частка реального обороту наркотрафіку, пояснив Кортесе, який скаржиться, що змушений вдаватися до самоцензури. «Якщо оцінити, на що здатна влада, то уявіть собі наші можливості, – самокритично висловився він. – Ми не маємо іншого вибору, ніж чекати, поки нас повідомлять про конфіскацію наркотиків».

Ця песимістична розповідь, на жаль, типова для Парагваю, де журналісти запитують себе не тільки про те, чи спроможні вони робити свою справу, а й чи є сенс у їхніх намаганнях. Це чесні запитання в країні, де торгівля наркотиками, зброєю та людьми стали часткою політичної системи, яка завжди була продажною. Нині наркотрафік отруює всю економіку. «Ця країна давно набула горезвісної слави перевезенням сигарет через бразильський кордон», – сказав Альваро Кабальєро, який очолює Центр з розвитку інформації та ресурсів (CIRD) і був головним провідником ухваленого 1997 року закону проти відмивання грошей. У період диктатури контрабанда сприяла розвитку корупційних мереж, які згодом переросли у масштабні бізнесові холдинги з економічними розгалуженнями. Те ж саме стосується й політичної сфери. У Парагваї ніколи не було чинних законів, які б регулювали надання приватних пожертв політичним партіям. Тож організована злочинність мала значний уплив на суспільство. У старі часи критика режиму Стресснера могла коштувати вам життя. Нині ви наражаєтеся на той самий ризик, якщо насмілитеся критикувати «людей зі зброєю», починаючи з наркоторгівців.

Сумний прецедент було створено через два роки після того, як 1989-го впала диктатура. Сантьяго Легісаміна, власника і ведучого ZP 31 Radio Mburucuya, пристрелили 26 квітня 1991 року в прикордонному місті Педро-Хуан-Кабальєро, що на сході країни. Колишній кореспондент загальнонаціональних щоденних газет ABC Color та Ultima Ora і приватної телестанції Canal 13 наважився відверто говорити про засилля корупції й зростаючу присутність бразильських картелів в Амамбаї – прикордонному департаменті, де виробляють марихуану.

На знак пошани до Сантьяго 26 квітня у Парагваї відзначають День журналіста. Та кілера й досі не покарано, а від злочину навіть через 20 років холонуть серця журналістів. «Убивство Сантьяго було першим, сліди якого вочевидь ведуть до тих, кого ми називаємо тепер наркоторгівцями, – сказав Кандідо Фігередо, який упродовж 16 років працює кореспондентом газети ABC Сolor у м. Педро-Хуан-Кабальєро. – Ця трагедія висвітлила два явища. Перше – занепад старих парагвайських контрабандних кланів – таких, як родини Фахда Яміла та Мореля порівняно з наркоторгівцями, які діють на міжнародному рівні. Друге – неможливість існування у цій країні справді незалежної журналістики. Така й сьогоденна реальність».

Бокс

Stronato, тоталітарний гангстеризм

З шести диктатур, пов’язаних зловісною операцією «Кондор» у 1970-х роках, – аргентинської, болівійської, бразильської, чілійської, парагвайської та уругвайської, парагвайська протрималася набагато довше. Виснажений потрійною війною проти Бразилії та Аргентини (1865–1879 рр.) і війною проти Болівії (1932–1935 рр.), Парагвай опинився під залізним контролем Альфредо Стресснера. Після вчиненого ним у травні 1954 року державного перевороту, впродовж майже 35 років тривав напівфеодальний (дехто стверджує: тоталітарний) режим, який спирався на контрабандну економіку. Медіа перебували під жорстким контролем, було дозволено існування лише однієї партії – Колорадо, заборонялося збиратися разом більш ніж чотирьом особам. В останні п’ять років правління Стресснера, відомого як stronato, припинила друк провідна щоденна газета ABC Соlor.

Вчинений у лютому 1989 року зятем Стресснера Андресом Родріґесом державний переворот покінчив із диктатурою, принаймні офіційно, поступово було відновлено громадянські свободи. Та партія Колорадо лишалася при владі, поки 2008 року президентом обрали Фернандо Луґо.

«Диктатура впала, однак контрабанда та її політичні відгалуження пережили її», – сказав представник неурядової організації. Нині чиниться спроба відтворити те, що відбувалося в роки диктатури. Згідно з даними Центру з розвитку інформації та ресурсів, який започаткував з цією метою проект, вже оприлюднено мільйон документів про період stronato.

Падіння диктатури не тільки не розірвало зв’язків між організованою злочинністю та бізнесовими й політичним структурами, а й розплодило багато нових загроз для преси, що тільки-но звільнилася від державного терору.

Медіа на продаж

«Потрапити під приціл чи продатися» – з таким жорстким вибором часто стикаються журналісти, які знають, що «організовані злочинці рідко попереджають перш, ніж діють». Маріана Ладаґа вважає: у місті Сьюдад-дель-Есте ризик, що тебе вб’ють, менший, ніж ризик, що тебе підкуплять. Аргентинка за народженням і натуралізована парагвайка, 35-річна Маріана останні п’ять років працює кореспонденткою парагвайської щоденної газети La Nacion (не плутати з однойменним аргентинським виданням) та Radio 9.70 AM, що належить тій самій медіагрупі.

Бокс

Сьюдад-дель-Есте: щодня – 20 тисяч відвідувачів

Це місто, що раніше називалося портом Стресснера, з його 300-тисячним населенням, де тусуються представники 50 різних національностей, нагадує людський мурашник. Це третій у світі – після Майямі та Гонконга – центр безмитної торгівлі. Міст дружби зв’язує його з бразильським Фож-де-Ігваку на протилежному березі ріки Парани.

«Щодня з Бразилії до Сьюдад-дель-Есте приїздять на шопінг пересічно 20 тисяч гостей, – розповів Андрес Кольман, колишній кореспондент газети Ultima Hora, який очолює нині Форум парагвайських журналістів (FOPEP). – Міністерство фінансів Бразилії встановлює щомісячний ліміт на безмитні покупки 300 доларів, решту прокручують контрабандисти. Місто пристосувалося до наркотрафіку. Тож зрозуміло, чому бразильські картелі – такі як Comando Vermelho з Ріо-де-Жанейро та його суперник із Сан-Паулу Primeiro commando da Capital – облаштували тут свої бази, якщо не штаб-квартири».

«Повністю висвітлити наркотрафік неможливо, – сказала Маріана Ладаґа – Нам бракує часу й ресурсів. Та якби навіть у нас було те й інше, з чого б ми починали? Торгівля наркотиками та вогнепальною зброєю у Сьюдад-дель-Есте – це тільки один із виявів масштабної контрабанди, що включає й такий незаборонений товар, як електронна техніка. Ні в кого не має бути ілюзій щодо обсягів інтенсивних оборудок. У цьому місті наркоторгівля зачіпає журналістів, а я всього лише кореспондентка».

«Потрапити у корупційну пастку дуже легко, – додала Ладаґа – Після того, як я бачила, як на злітно-посадочній смузі конфісковували партію наркотиків, хтось підійшов до мого чоловіка і запропонував йому 30 тисяч доларів за те, щоб я мовчала. З’ясувалося, що той хтось навчався з ним в одній школі та знав інших із моєї родини. Тож мені довелося відмовитися від написання матеріалу. Я можу ризикувати власним життям, але не життям дорогих мені людей».

Втім, Маріана не занепала духом і вдоволена тим, що брала участь у підготовці нещодавно опублікованого списку членів картелю Comando Vermelho в Сьюдад-дель-Есте. «Поки що я не зазнала репресій», – пошепки сказала вона.

Кореспонденти у пеклі

Становище журналістів на 500-кілометровому просторі території, яка охоплює департаменти Консепсьйон, Амамбай та Каніндейю, схоже, ще небезпечніше. Сусідні з плантаціями марихуани в Амамбаї посушливі, пустельні й неконтрольовані рівнини Консепсьйона – ідеальне місце для наркотрафіку. Хоча там майже немає асфальтованих доріг, у регіоні багато ґрунтових шляхів і таємних злітно-посадочних смуг. Це перетворило його на важливий перевалочний пункт для нелегального імпорту-експорту. Ризики для журналістів тут такі ж великі, як і труднощі, пов’язані з викриттям наркотрафіку.

«Працювати кореспондентом у цих департаментах – однак що потрапити в пекло», – жартує Кандідо Фіґередо, один із двох журналістів газети ABC Сolor, що має озброєних охоронців. Інший, Пабло Медіна, працює в департаменті Каніндею. Веселий, ексцентричний Фіґередо, який виявляє відчайдушність, готовий змиритися з тим, що після двох спроб підірвати його дім і стількох же – автівку його постійно супроводжує поліційний ескорт.

Альдо Рохас – журналіст тієї ж газети, який працює у Консепсьйоні, не звертався з проханням надати йому охорону. Та він не применшує небезпеки, яка чатує на журналістів, присутніх під час конфіскацій наркотиків. За його словами, місцевій владі це майже завжди не до вподоби: «Ми часто стаємо свідками серйозних порушень прав ізольованих сільських громад, яких підозрюють у співучасті з наркотрафіком. Такі ж підозри можна висловити й самій владі. Становище загострилося через появу (ліво-радикальної. – ТК) “Парагвайської народної армії” (EPP)».

«Я маю написати репортаж про поліціантів, які спеціалізуються по боротьбі з EPP, і отримаю від неї листівку з попередженням», – сказав Хустініано Рівейрос, кореспондент медіагрупи CIM у Консепсьйоні. У цьому місті поліція охороняє його тільки вечорами. Він вважає, що вдень це обмежувало б свободу його пересування. «Боротьба проти «партизан» зробила нас, журналістів, залежнішими від влади, особливо від поліції. Ми живемо на лінії вогню без захисту пристосованого до потреб журналістської роботи».

Бокс

Гангстери удають із себе партизанів

«Парагвайська народна армія» (EPP) сформувалася на початку минулого десятиріччя з осередку, що налічував близько 15 чоловік. Ця невелика партизанська група швидко перейшла від революційної боротьби до наркотрафіку, пограбувань і викрадень людей. Її еволюція була подібною до бразильських картелів Comando Vermelho та Primeiro Comando da Capital, які також спочатку були міськими партизанськими групами, і великою мірою до Pеволюційних збройних сил Колумбії (FARC), котрим вона платить певний відсоток із заробленого за викупи в обмін на зброю.

Вважається, що накопичений EPP капітал становить 5 мільйонів доларів. Найбільш горезвісний «подвиг», який вона вчинила, – це викрадення і вбивство 2004 року доньки колишнього президента Рауля Кубаса. EPP не до вподоби, коли її зображують як банду звичайних кримінальних злочинців. Серед її мішеней – «буржуазна преса». Саме на неї покладали вину за вчинений у січні 2011 року терористичний акт у штаб-квартирі приватної телевізійної станції Canal 9 в Асунсьйоні.

Цей погляд поділяє кореспондент ABC Соlor Рохас, який сумнівається, чи сили безпеки насправді хочуть охороняти журналістів. «Відколи поліція та армія почали нарощувати зусилля у боротьбі проти “народної армії”, – каже журналіст, – вони рекомендували, щоб ми не з’являлися на місцях подій в автівках із медійними логотипами. Навіщо нам така порада, якщо для нас це єдиний спосіб представитися громадськості, отже, й захистити себе?».

Коментар – показовий з огляду на відсутність довіри до сил безпеки, яких подібно до суддів і політиків часто звинувачують у поблажливому ставленні до організованої злочинності. Дехто у Консепсьйоні підозрює, що за повної відсутності належного розслідування EPP – зручний цап-відбувайло для сумнівних дій влади.

Набули поширення два пояснення причин убивства в січні 2009 року Мартіна Окампоса Паеса, який очолював радіостанцію Hugua Nandu FM у місцевості з однойменною назвою департаменту Консепсьйон. «Дехто стверджує, що то був акт політичної помсти місцевої влади за висунуті радіостанцією звинувачення у зв’язках з наркоторгівцями, що збентежили її, – заявив місцевий журналіст. – Інші кажуть, що загиблий нібито мав контакти з “партизанами”, надаючи їм підтримку». Родича Окампоса, який на умові анонімності спілкувався з «Репортерами без кордонів», обурило друге припущення і сам факт, що медіа про це згадували. «Такі голослівні звинувачення до вподоби тим, кого викривав Мартін. Для них це додаткове пояснення, чому в цій справі не проведено розслідування», – сказав він.

Безкарність і зона впливу

Відсутність результатів у розслідуванні вбивства Окампоса нагадує справу загиблого за два роки до цього чілійського журналіста Тіто Пальми. Подібно до Окампоса він критикував підпорядкованість правничої системи організованій злочинності у репортажах на хвилях радіостанцій Mayor Otaño та Radio Chaco Boreal.

Габріель Бустаманте – журналіст із південного міста Алояс, який співпрацює зі щоденними газетами La Nacion та Сronica і видає AND – невеликий часопис накладом 7 тисяч примірників, все ще чекає на компенсацію за вчинені у липні 2010 року замахи на його життя. Ймовірно, це справа рук бойовиків близьких до державної аргентино-парагвайської енергетичної компанії Yacyreta, яку Бустаманте пов’язував із корупційними схемами.

«Після двотижневої ненадійної поліційної охорони я впродовж місяця переховувався у будинку сестри, – розповів він. – Спочатку міг покластися на підтримку радіостанції FM Ayolas, з якою співпрацював. Та в кінцевому підсумку під політичним тиском мене позбавили роботи. Регіональні медіа значною мірою залежать від державної реклами, яку підгодовують корупція та наркотрафік. Протистояти їхньому впливу неможливо».

Саме цим можна пояснити підпал, вчинений під час перебування в Парагваї «Репортерів без кордонів», внаслідок якого радіостанція Yuty FM у південному департаменті Касаапа не могла вийти в ефір. Вона належить колишньому парламентарію від ліберальної партії Нельсону Вері Віллару і роздратовувала його суперника з партії Колорадо. Та поліція відразу назвала причиною пожежі «звичайну крадіжку».

Кореспондент ABC Color в Енкарнасьйоні Аугусто Роа заявив: «Місцеві медіа в Парагваї не в змозі висвітлювати наркотрафік та інші приховувані теми. Це небезпечно з політичного погляду і контрпродуктивно з фінансового».

Андрес Кольман, президент Форуму парагвайських журналістів (FОPЕP), налаштований критичніше. Він звинуватив деякі регіональні медіа «у співучасті в гангстерських методах, використанні вимагань і погроз публікаціями з метою шантажу».

Це серйозне звинувачення, яке важко перевірити. Та воно висвітлює дилему, з якою стикаються парагвайські журналісти на провінційному рівні: працювати на місцеві медіа, що під тиском від самого початку вдаються до самоцензури, або ж кореспондентами загальнонаціональних медіа. У такому разі наражаєшся на судові позови, що увійшли в моду, чи ризикуєш власною безпекою.

Більшість журналістів, із якими «Репортери без кордонів» зустрічалися у провінції, скаржилися на те, що вони ізольовані. Чимало з них жалкували, що громадськість призвичаїлася до наркотрафіку і, схоже, збайдужіла до власної долі. За частковим винятком кореспондентів ABC Сolor усі вони скаржилися на відсутність підтримки з боку медіа – покриття страховкою ризиків, пов’язаних із професійною роботою.

Носити зброю?.. Без пістолета в автівці Роа нікуди не їде. Та цей ненадійний захист не допомагає розвіяти напруженість і недовіру, через яку важко шукати джерела інформації. «Пряма загроза існує не завжди, та потенційна загроза постійна, ми вже до неї звикли, – сказав Роа. – Якось я дізнався, що політик із партії Колорадо найняв кілера в Сьюдад-дель-Есте, щоби вбити мене. Кінчилося тим, що політик втратив владу і справа не розкрутилася. Та я не виключаю повністю, що задля безпеки своєї родини не займуся самоцензурою чи не шукатиму підтримки потойбіч Парани».

Інформаційний пул через річку

Коли перед журналістами, які конкурують між собою, постає загроза, попри схвальне, терпите чи несприйнятливе ставлення видавців, вони часто самі створюють інформаційні пули. «Ми обмінюємося інформацією та її джерелами, хоча іноді деякі ексклюзивні матеріали притримуємо для себе», – сказав один кореспондент. Типовий коментар! Це особливо стосується прикордонних районів, де колег з іншого берега менше непокоїть фізична безпека.

У Посадасі, адміністративному центрі аргентинської провінції Місьйонес, журналіст Матіас Фальконі, схоже, почувається не так напружено. Він завідувач відділу злочинності та загальних новин провідної регіональної газети El Territorio, що має наклад 20 тисяч примірників. Із 32 штатних співробітників видання четверо репортерів працюють у його відділі, двоє з них спеціалізуються на організованій злочинності. Фальконі розповів про труднощі, пов’язані з висвітленням цього прихованого явища.

«Це правда, що ми не зазнаємо такої загрози, як наші парагвайські колеги, – заявив він. – Та ми стикаємося з тими ж проблемами, що й вони. Нам теж бракує людських ресурсів, щоб повністю висвітлювати події, нам важко спілкуватися з джерелами, вони в цьому не зацікавлені. Ми стикалися з безліччю неочікуваних проблем. Скажімо, було перехоплено тюремну вантажівку з двома тоннами марихуани. Це красномовне свідчення ймовірної причетності до справи певних офіційних осіб. Ми дізналися, що партію товару залишили на місці, та нікого не арештували. Подія спонукала федеральний уряд зреагувати, вимагаючи конкретніших результатів».

Крім співпраці між урядовими агенціями по обидва боки Парани налагоджено й регулярні контакти між новинними медіа. «Ми дещо схожі на військових кореспондентів, – сказав редактор El Territorio Роберто Маак. – Ми не в змозі обійтися без солідарності парагвайських і бразильських журналістів. Слід розвивати інформаційний пул, хоча він не має призвести до монополізації власності медіа. Варто наслідувати виходи із загального пулу, що їх іноді практикують провідні газети».

«Folha de São Paulo в Бразилії та Clarin в Аргентині організували спільну команду, яка стежить за наркотрафіком від одного кінця ланцюжка до іншого, – додав Маак. – Результатом цієї ініціативи стала публікація спеціального репортажу. Цей приклад корисний для нас. Адже ми постійно на місці подій. Втім, слід зважати на обмеженість наших ресурсів і на те, що в нас інший контингент читачів».

Доступ зволікається

Чи мають достатньо засобів, щоби домагатися своєї мети, парагвайські медіа? Аргентинець Фальконі з El Territorio схильний до заздрощів. «У Парагваї є спеціалізована агенція – Національний секретаріат по боротьбі з наркотиками (SENAD), – сказав він. – В Аргентині становище інакше. Там федеральна поліція, морська поліція, прикордонна поліція, поліція провінції Місьйонес конкурують між собою вздовж 150-кілометрового річкового кордону між двома країнами. Тож якому офіційному джерелу ми маємо довіряти?».

На цьому заздрощі вичерпуються. В Аргентині ухвалено законодавство, що забезпечує публічний доступ до офіційної інформації. Натомість такі закони не набули чинності в Парагваї. Тутешня влада побоюється, що це спонукатиме пресу до зухвалості та сенсаційності.

Владімір Хара, який очолює програму новин приватної національної радіостанції Radio 1 de Marzo 708 AM, випускає в ефір єдину тижневу програму Punto Rojo, в якій викриває організовану злочинність і наркотрафік. 2007 року йому погрожували, співробітники SENAD незаконно прослуховували його телефонні розмови. «Я ризикнув розповісти про справу, пов’язану з внутрішньою корупцією, і підозрював, що агенти у боротьбі з наркотиками спробують мене скомпрометувати, – розповів Хара. – Та погрози не увінчалися очікуваним судовим розглядом, а справа згодом призабулася».

Нині Хара став мішенню нападок «Парагвайської народної армії». Водночас він визнає, що за останні два роки в Національному секретаріаті у боротьбі з наркотиками відбулися позитивні зміни: його діяльність стала результативнішою, а імідж поліпшився.

26 квітня 2011 року очільником SENAD вперше було призначено жінку – Мерседес Кастіньєру. Публічно демонструючи прозорість, вона оприлюднила щорічні списки конфіскацій наркотиків. Водночас критикувала медіа, звинувативши їх «у лихоманці, неточності, навіть у спробах підірвати довіру» до відомства.

Стосовно недавньої історії з конфіскацією 370 кілограмів героїну очільниця сказала: «Журналісти почули про 400 кілограмів, тож неминуче постало питання: “Де ж поділася різниця?”. Насправді різниця була між початковою оцінкою та реальною кількістю конфіскованого вантажу. Різниця в часі, за яким живуть журналісти, та часі, за яким живемо ми, створює певну проблему, ускладнює нашу роботу. Розвелося забагато журналістів, яким потрібен негайний ефектний результат. Задля цього вони готові підставити навіть тих, хто надає їм інформацію».

Скромні надії, страх мексиканізації

Кармело Кабальєро, який із серпня 2008 року до останнього часу обіймав посаду заступника міністра безпеки Парагваю, хвалив уряд за розпочату ним розвідувальну діяльність із відстеження мереж наркоторгівлі. Раніше такого не було. Він високо оцінив також зусилля щодо інформування журналістів, які «схильні уявляти собі становище у Парагваї схожим на становище в Косово в розпал війни».

Дії уряду дістали схвалення й директора Центру з розвитку інформації та ресурсів Альваро Кабальєро. «Відколи 2008 року до влади прийшов Фернандо Луґо, – сказав він, – влада діє відкритіше щодо громадянського суспільства. Заохочується осмислення проблем, особливо цього року у рамках відзначення 200-х роковин Парагваю».

Новий настрій, схоже, поширився на журналістів. Заснований п’ять років тому FOPEP приєднався до Форуму аргентинських журналістів та Бразильської асоціації журналістів, які займаються розслідуваннями (ABRAJI). Спільно вони організували безпрецедентну прикордонну міжнародну зустріч із проблем злочинності та висвітлення цієї теми у медіа.

Виклик, пов’язаний із розслідувальною журналістикою, не існує сам по собі. Він стосується як медіа, так і урядів, які мають реагувати на події. За словами Кармело Кабальєро, «розвідувальну роботу неможливо провадити без допомоги інших країн. Ніщо не компенсує відсутності контролю на кордонах, для здійснення якого нам бракує людських ресурсів».

«Виклик, пов’язаний із безпекою та захистом, – сказав колишній заступник міністра, – постане ще гостріше у переддень чемпіонату світу з футболу (2014 р.) та літніх Олімпійських ігор (2016 р.) у сусідній Бразилії». «Є небезпека, що поліційні рейди у фавелах Ріо-де-Жанейро напередодні цих подій спонукатимуть бразильських наркоторгівців до масового переходу на їхні парагвайські бази», – заявила журналістка зі Сьюдад-дель-Есте Ладага. Вона передбачає майбутню мексиканізацію регіону, в який уже починають проникати тамтешні картелі. Тим часом журналіст із Асунсьйона Хара вважає, що ці побоювання перебільшені. Та він передрік посилення суперництва між кримінальними кланами. Саме через це Мексика занурилася в хаос, що обернувся великою бідою для її населення й журналістів.

Рекомендації

«Репортери без кордонів» разом із представниками FOPEP, які брали участь у місії розслідування, вважають, що для поліпшення умов роботи журналістів у Парагваї необхідно вжити таких невідкладних заходів:

- реформувати правничу та судово-кримінальну системи, що призведе до поліпшення нагляду над діяльністю суддів і поліціантів, покладе край безкарності за вбивства журналістів і за найгрубіші порушення свободи медіа,

- ухвалити закон про доступ до інформації, що забезпечить журналістам і громадськості можливість ставити під сумнів і контролювати урядову політику,

- ухвалити законодавство для забезпечення кращого регулювання фінансування медіа та інших організацій, які оприлюднюють новини й інформацію, що має громадський інтерес. Мета – захистити їх від проникнення організованої злочинності й відмивання грошей,

- обмежити судові позови, що містять вимоги надмірних компенсацій, які загрожують особистому фінансовому становищу журналістів, а іноді й існуванню новинних медіа.

«Репортери без кордонів» сподіваються, що прецедент було створено виправданням журналістки газети ABC Color Сандри Лопес, звинуваченої у дифамації та образі менеджменту, діяльність якого вона поставила під сумнів.

Доповідь підготував Бенуа Ерв’є («Репортери без кордонів») за сприяння Парагвайського форуму журналістів (FOPEP).

Переклад Аркадія СИДОРУКА