Те, про що піде мова, може видатися лише епізодом. Але надто вже показовим був цей епізод, дуже промовистим. Навіть типовим.

Отже, 24 квітня (хто забув, вечір Великодня), Перший національний, «Підсумки тижня». Ведучий - Андрій Сміян.

Четвертий сюжет - про Юрія Луценка. Кореспондент Тетяна Кухоцька: «За ось ці ґрати Юрія Луценка привела порушена торік кримінальна справа за трьома фактами. Перший - розбазарення державних коштів... Ще одна, за незаконне просування по службі свого водія та незаконні розпорядження у справі про отруєння Віктора Ющенка...». Які незаконні розпорядження? Що в цьому було незаконного? Про це глядачам довелося лише гадати. Навряд чи так багато з-поміж них тут само полізли в інтернет, щоб відновити це у пам'яті. Та й випуск новин - а тим більше оглядових, із претензією на аналітичність - то, все ж таки, не додаток до інтернету й не путівник ним.

Який висновок мали зробити глядачі? Ті, хто не вірить у факт отруєння Ющенка (а таких чимало), мали відчути: Луценко «натягував» справу про отруєння. Прагнув посадити за ґрати невинних? А що ж ті глядачі, для яких факт отруєння Ющенка не викликає сумнівів? А вони мали запідозрити Луценка в нечистій грі: чи то він був причетний до отруєння, чи то покривав отруювачів. Отак: одне речення, навіть частина речення - а скільки підтекстів!

«Доказів, показів та свідчень назбиралося на сорок сім томів», - стверджувала кореспондентка. Але стриваймо: лише суд може встановити, чи доводять що-небудь ті докази; чи є вони, власне, доказами. Але ні: глядачі мали отримати враження, ніби провину Луценка повністю доведено: а як же може бути інакше, коли є цілих сорок сім томів доказів?

Це був досить цікавий маніпулятивний прийом - маніпулювання мовними стилями та різними значеннями багатозначних слів. Професійною мовою юристів доказом зветься будь-що, «підшите до справи». Жоден професійний юрист ніколи не скаже, що ніби наявність слідчих доказів сама по собі доводить винність. У даному разі слово «доказ» було професійним терміном, точного змісту якого неюристам не збагнути. Але тут саме, через кому, кореспондентка повела мову про «покази та свідчення» (а не «покази свідків» чи «свідоцькі покази»), використовуючи звичайний розмовний стиль і побудувавши гранично некоректну з юридичного боку фразу. Це була якась напів'юридична мова - ні те ні се.

Саме в такий спосіб глядачам було навіяно, ніби винність Луценка вже доведено: докази є, то й усе. Адже в повсякденній мові «доказ» - це те, що реально щось доводить.

Згадана вже «кримінальна справа за трьома фактами» є ще одним прикладом стильової (стилістичної) маніпуляції. Типова міліцейсько-протокольна фраза, але в мові кореспондента вона сприймається так, ніби факти скоєння злочинів є наявними та достеменно встановленими: факт є факт, а ніяке не припущення чи підозра. Якби кореспондентка сказала: «Кримінальна справа за трьома обвинуваченнями», це сприймалося б уже зовсім не так однозначно. Тут знову було підмінено різні значення багатозначного слова.

Коли вже кореспондентка вирішила вести репортаж юридичною мовою, вона мала б знати: немає у Кримінальному кодексі статей «за розбазарення» та «за просування по службі». Оця «суміш французької з нижньогородською» не дозволяла глядачам ставитися до почутого критично: надто складно повсякчас перемикатися з одного мовного стилю на інший.

Уся «принада» стилістичних маніпуляцій полягає в тому, що ніколи не можна бути впевненим, чи йдеться саме про свідоме маніпулювання. І тим більше не можна цього довести. Бездумне, некритичне запозичення цілих пасажів із документів, про які розповідають, таке собі цитування без лапок давно вже стало загальним місцем українських новин, їхньою «доброю традицією». Напівпрофесійна, напівспеціальна мова, вживання термінології та зворотів, незрозумілих чи хибно зрозумілих для нефахівця, - так само.

«Геннадій Москаль, його (Луценка. - Б.Б.) товариш по партії (якій саме партії? - Б.Б.), розповів, що за кордоном екс-міністра вже чекають, щоб захистити та обігріти», - вела далі кореспондентка. От саме так Москалеві «за кордоном» і сказали: «захистити та обігріти»? І де це, до речі, - «за кордоном»? Суто емоційне висловлювання, геть нікчемне з інформаційного погляду. Для публіцистичної статті (та й то певного штибу), можливо, згодилося б, для випуску новин - у жодному разі. Але, включене в суху розповідь напів'юридичною мовою, воно вже не сприймалося як емоційне.

«Майже за два роки Луценко встиг розсваритися і з владою, і з опозицією», - далі перелічувала його гріхи кореспондентка. То це теж був злочин, який тепер інкримінують Луценкові? Коли вже вести мову про кримінальне обвинувачення, то вести саме про нього. Коли розповідати про суто політичні його дії, то про них. У даному разі кореспондентка мала на меті намалювати геть непривабливий портрет політика - дуже сумнівна мета як для випуску новин. Змішування тем - це ще один спосіб маніпулювання.

Слухаємо далі: «Через рік він знову став міністром внутрішніх справ і на засіданні РНБО побився з мером Києва Леонідом Черновецьким». А хто був винен? Через що виникла бійка? Тут, до речі, Луценко був-таки неправий і вчинив екстравагантно, цілком у дусі свого тодішнього візаві. Але нинішнє кримінальне його переслідування тут до чого? Надто багато чорної фарби виявилося, треба було всю її використати?

У синхроні з'явився відомий журналіст Олег Єльцов: «Луценко, очевидно, больше всех политиков помаранчевой команды наделал глупостей, которые, скажем так... Меня так за вот этим шоу это радует как журналиста, есть о чём писать...» Гаразд, наробив дурниць - але чи за дурниці садять за ґрати? Чи є у словах Єльцова бодай одне слово, яке доводило б кримінальну провину Луценка? Так, ніхто не стане сперечатися: як політик і як державний посадовець екс-міністр зробив чимало ексцентричного. Але де ж докази його злочинів?

Утім, цей сюжет міг би так і залишитися одним із багатьох. Так, маніпулятивним, так, не дуже порядним - але хіба ж сьогодні цим кого-небудь здивуєш? Але тепер про ноу-хау, яке обіцяє... та дуже багато чого обіцяє.

«Наступним подвигом Луценка став міжнародний скандал, - вела кореспондентка. - Його затримали у німецькому аеропорту Франкфурт-на-Майні та не пустили в літак». А на екрані - стіл. На ньому - декілька чарочок. Рука (Луценка?) розливає по чарочках коньяк. «Он як воно було!» - мали побачити глядачі. Чимало хто, треба думати, сприйняв це за чисту монету. А був це навіть не постановний кадр - радше за все, епізод із якогось фільму. У будь-якому разі, актор, що грав «руку Луценка», залишився невідомим. Такі от «художні новини», «ігрові».

То що ж далі? Перший національний оголосить кастинг на ролі Луценка та його жертв? А потім у випусках новин показуватиме злодюгу-екс-міністра з перекошеним від люті обличчям та пістолетами в кожній руці та розповідатиме про те, яких дурниць він наробив? А потім - якраз перед виборами - набере акторів на ролі лідерів опозиції й видаватиме на-гора «документальні» матеріали про те, як опозиція збиткується з «трудового народу»?

Ігрові сюжети в новинах - це й справді вищий пілотаж, до якого наше ТБ, на відміну від будь-якої західної служби новин, вдається досить часто. Але ось так, щоб не обігрувати якоїсь ситуації, а фактично ігрові кадри видавати за документальні - ваш автор таке бачив вперше й у вітчизняному ефірі. Такі новини - то вже не новини. Що ж до Юрія Луценка, то що більше бачиш подібних сюжетів, то більше скидається на те, що справа проти нього є суто політичною.