Із Володимиром і Юлією Мостовими «Медіаграмотність» зустрілась напередодні доленосних змін у житті колективу газети «Дзеркало тижня». Та, як виявилось, зміни назрівають і в Комісії з журналістської етики – громадській організації, покликаній стежити за дотриманням норм професійної етики в українських ЗМІ. Володимир Мостовий, її перший і незмінний голова, має намір залишити цей пост. Він нарікає на злидні, які зв’язують комісії руки і обмежують її активність, а отже, і впливовість.  Частину розмови, що стосувалася газети «Дзеркало тижня», ми запропонуємо вам дещо згодом. У першому матеріалі – про проблеми та досягнення етичної комісії, головні етичні проблеми вітчизняної журналістики та про те, чим допоможе журналістові підпис під кодексом.

-Володимире Павловичу, цього року Комісії з журналістської етики, яку ви очолюєте, виповнюється десять років. Озираючись на це десятиліття, скажіть, наскільки змінилася ситуація із фаховим рівнем української журналістики за цей час?

- Коли я був студентом, в Україні було три журналістські факультети – київський, львівський та Вищої партійної школи. Наш декан, професор Дмитро Прилюк, на першій ознайомчій лекції першого семестру сказав: якщо ви вважаєте, що факультет журналістики навчить вас писати, то ви помиляєтесь. Бо ті, хто вміє писати, працюють у редакціях, а хто не вміє, той викладає на факультеті журналістики.

Нині уже не три, а 71 вищий навчальний заклад України має ліцензію на випуск журналістів. За інформацією ОБСЄ, щороку в нашій країні за спеціальністю «Журналістика» випускаються 10 300 осіб. Це десять полків! Якщо тоді не вистачало кваліфікованого викладацького персоналу, то чи вистачає його зараз? Ні. Тому досить часто випускають непідготовлених людей. Це не стосується Київського інституту журналістики, львівського факультету, де сформовані свої школи, але ж зараз і при авіаційному, і при інженерному, і при мало не будь-якому виші є свій журфак.

Здавалося би, це має компенсуватися на порядок більшою кількістю засобів масової інформації у порівнянні з тими часами. Але це не зовсім так. Наказали довго жити багатотиражні газети, чимало районок укрупнились – із двох-трьох лишилась одна. Натомість з’явилася маса ЗМІ, у яких працюють непрофесіонали, хай навіть із дипломом. Той-таки професор Прилюк казав нам: не думайте, що університет зробить вас розумними, він лише дасть вам диплом. А хто контролює ці ЗМІ? Також переважно непрофесіонали, які можуть торгувати меблями, металом, курми або чим завгодно, а ЗМІ розглядають переважно як засіб впливу.

-Як ця ситуація вплинула на рівень професійної етики журналістів?

-Тут теж, на жаль, змін на краще дуже мало. Ми як Комісія з журналістської етики намагалися внести свою лепту в реформування журналістської освіти, наполягаючи на збільшенні кількості годин викладання професійної етики. Із попереднім міністром освіти ми свого часу зустрічались і домовились, що процес викладання етики буде наскрізним, і не 36 академічних годин, як раніше, а набагато більше. Ми оголосили конкурс, було створено підручник із журналістської етики, який отримав гриф МОН і вже витримав три видання накладом кожне дві тисячі і більше. Та навіть цього замало, з огляду на кількість випускників. До того ж, цей підручник корисно було б мати тим, хто етику не вивчав або прослухав лише оті 36 годин.

Я вважаю, що професійна етика – це як підстраховочна сітка. Ви працюєте під куполом, можете зірватись, але, якщо ви не порушуєте професійних вимог, це вас урятує. Якщо ні – розіб’єтесь: наразитесь на судовий позов, звільнення, ще щось. А ще я вважаю, що професійна етика для журналіста – це як вестибулярний апарат: дозволяє орієнтуватися в просторі, стояти на ногах, рухатись, не згинаючи спини.

Тому, як на мене, етика ‑ головний предмет при підготовці журналіста. Все одно філологи краще за журналістів володіють словом. Тим більше, що журналістика все далі й далі відходить від літературної творчості. В Бозі спочили такі жанри, як нарис, фейлетон, та й репортаж ‑ а вони ж були найвищим пілотажем журналістики! Про судовий нарис я мовчу. За шістнадцять із гаком років роботи в «Дзеркалі», а до того – за чотири в «Хрещатику», мені не вдалося знайти людину, яка взялася би за судовий нарис. А це те, що дає ім’я і газеті, й автору!

Звичайно, за ці десять років найважливішим було розробити Етичний кодекс українського журналіста та ухвалити його на з’їзді. Потім він доповнився кількома статтями – 2-ю, 18-ю… Особливо напруженою була дискусія щодо статті 2, згідно з якою служіння не суспільству, а владі є порушенням професійної етики. Чимало колег виступали проти цього ‑ особливо ті, хто працює в комунальних та державних виданнях.

Комісія багато їздила регіонами, ми зустрічались із журналістами, виступали на факультетах, пропонуючи підписатися під кодексом. Та часто стикались із тим, що відкрито погоджувалися підписати дуже мало людей, а інші потім, після засідання, підходили й казали: підпишуся з радістю, хай тільки вибори пройдуть…

-Якби Етичний кодекс українського журналіста укладався зараз, чи мав би він такий самий вигляд? Чи до нього довелося би додавати якісь нові пункти?

-Не в кодексі ж проблема. На сайті комісії є кілька кодексів: німецький, британський, французький, шведський та інші. Наш – не найгірший. Хоча тут іще як подивитися: наприклад, французький займає всього півсторінки і затверджений на початку ХХ століття. І змін до нього не було. Що, в суспільстві змін не було? Були. Просто він так виписаний.

Кодекс сприймається нормально, він – як десять заповідей. Але десять заповідей існують дві тисячі років, і уявіть, що творилося б, якби їх не існувало. Когось вони стримують, когось – ні. А в нашому випадку найскладніше повірити в те, що дотримання цих правил принесе тобі користь як професіоналу. Бо навколишнє життя вчить журналістів: сидітимеш на самій джинсі – житимеш краще.

-В чому ви зараз убачаєте головні проблеми в роботі комісії?

-У механізмах впливу. Ті механізми, які були закладені в статут – дружні попередження, громадський осуд, рішення і заяви. Тоді як у деяких країнах існує прес-карта, якої журналіста можуть позбавити, якщо він порушив етичні норми. А це вже вовчий квиток: у жодній редакції із таким журналістом не схочуть працювати. У нас теж є прес-карти – Національної спілки журналістів, Незалежної медіапрофспілки України… А насправді прес-карта має бути одна і використовуватися замість журналістського посвідчення.

Або ще один варіант. У Данії, якщо суд загальної юрисдикції розглядає скаргу на засіб масової інформації або журналіста, він звертається до етичної комісії. Вона дає свій авторитетний експертний висновок щодо наявності чи відсутності порушень професійних стандартів, і суд ураховує його при винесенні рішення. В нас немає ні того, ні іншого. Покоління, навчене радянським досвідом, звикло думати: якщо за це не розстрілюють, то це нормально. Громадський осуд? Теж мені! В умовах відсутності журналістської солідарності одні не подаватимуть руки людині, якій оголошено громадський осуд, а інші побіжать пити з нею чарку. Забере в такого журналіста прес-карту профспілка – буде карта НСЖУ, забере НСЖУ – отримає в профспілці.

-У багатьох країнах подібні комісії створюються не журналістами, а видавцями. Чи може в Україні з’явитися така практика?

-Є кілька варіантів, і наш серед них найдемократичніший. Наша комісія – член Європейського альянсу рад із преси, і в більшості країн діють саме presscouncils(ради з преси). У Великій Британії із дванадцятьох членів такої ради шестеро – головні редактори, ще шестеро – визначні діячі: аристократи, науковці, режисери абощо. Вони мають у штаті сімнадцять службовців, які перевіряють скарги, виїжджають на місця, готують проекти постанов чи рішень ради і доповідають на засіданні, а потім уже члени ухвалюють рішення. І, до речі, їхній бюджет 1,3 мільйона фунтів стерлінгів на рік. А наша комісія ніколи не мала ні фінансування, ні членських внесків…

-Ви маєте на увазі державне фінансування?

-Ні, державне, наскільки я знаю, має лише німецька прес-рада, і те лише на третину. Дві третини фінансування – за рахунок спілки журналістів, засновників ЗМІ, профспілки та внесків фрилансерів. Нам держава пропонувала фінансування, але ми сказали: вибачте, ні. Самі розумієте, з яких причин. У Росії була така собі Палата з інформаційних спорів при президентові Російської Федерації, фінансована з бюджету. То там не було взагалі жодного журналіста, лише юристи та громадські діячі. Потім, уже за Путіна, цей орган закрили, бо це не інститут громадянського суспільства. Я, до речі, здивувався, дізнавшись, що на другому місці за обсягами фінансування португальська прес-рада. Здавалося би, скільки там тієї Португалії… А комісія, що зветься як у нас, є лише в Литві.

Словом, ми не маємо нічого – ні членських внесків, ні інших надходжень. Надія тільки на гранти. Що й дало підставу Володимиру Скачку казати (не лише про комісію, а взагалі про різні журналістські проекти), що ми «грантососи». На що я відповів: краще бути грантососом, ніж гарантососом.

Певною мірою ми в ситуації, що склалася, винні самі. Ми абсолютно не займалися промоцією комісії. Журналісти могли би робити це у своїх ЗМІ, але вони кажуть: це нам цікаво, а читачеві – не дуже… Брак коштів нас дуже стримує. Засідання відбуваються в столиці, а більшість членів комісії – люди із провінції, їм треба оплатити дорогу до Києва й назад. Сайт маємо, а розвивати, модерувати його нікому. Навіть не говоритиму, скільки я вклав у це все із власної кишені.

Знов-таки, поїздки Україною, виступи в університетах, проведення семінарів для викладачів факультетів журналістики, різні зустрічі. В нас був такий сценарій: приїхавши, ми спочатку зустрічались із передовою групою з чотирьох-п’яти місцевих журналістів, що вводили нас у курс проблем, із якими стикаються в регіоні. Після цього ми зустрічались із губернатором, мером обласного центру, десь ‑ із головою суду, десь ‑ із обласним прокурором чи головним міліціонером, залежно від того, до кого є претензії. І запитували їх: що ж ви робите?

-Які результати діяльності комісії за 2010 рік?

-За цей рік було кілька рішень, попереджень, висловлень громадянського осуду, є спільні заяви комісії, НСЖУ та Незалежної медіапрофспілки щодо певних суспільних явищ, зокрема під час виборів. Наприклад, це стосувалося необмеженої роздачі сотень журналістських посвідчень людям, які не мають жодного стосунку до ЗМІ. Це профанація, спекуляція статусом журналіста.

-Як формується комісія?

-Комісія з журналістської етики – Всеукраїнська громадська організація, до якої входять близько двох тисяч осіб, які підписали Етичний кодекс українського журналіста. Власне комісія – це правління ГО, 15осіб. Деякі з них беруть участь у засіданнях регулярно, інших за всю каденцію можна побачити пару разів, не частіше. Що ж до формування складу, то збирається з’їзд, на якому кожна область висуває своїх кандидатів, а потім за ними відбувається рейтингове голосування. Зараз до складу комісії входять лише журналісти, за винятком Тетяни Котюжинської, голови Асоціації медіаюристів України та секретаря НСЖУ.

-Яким чином відбувається розгляд скарг?

-Ми формуємо робочу групу з двох-трьох членів комісії, які виїжджають на місце події, зустрічаються з обома сторонами конфлікту, роблять свої висновки та готують проект рішення. Зазвичай проекти не проходять гладко – бували випадки, коли ми сперечалися декілька годин. Запізнювалися на автобуси, на поїзди, але сиділи, поки не ухвалимо рішення. В деяких випадках відмовляємо у розгляді, зокрема якщо питання розглядається в суді.

-Хто звертається до комісії найчастіше?

-Буває, звертаються журналісти, але найчастіше – герої їхніх матеріалів. Прокурори, міліція, релігійні організації. Бізнесмени – перш ніж позиватись щодо захисту честі, гідності і ділової репутації. Просто приватні особи. На жаль, усе це не досить активно відбувається.

Коли ми заснували комісію, у деяких ЗМІ можна було прочитати: Мостовий зробив собі іграшку й бавиться в неї. Інші писали: ага, ясно, Мостовий піде в політику, балотуватиметься до Верховної Ради, ось і зробив собі таку приступочку. Все це нісенітниця. Ці люди просто не знають мене – я ніколи не рвався в політику, крий Боже туди потрапити. Для політики я занадто м’яка людина. Тому мене й запросили очолити комісію – для цього була потрібна людина, по-перше, авторитетна, по-друге, все-таки схильна до компромісів. Якби когось упертого поставили, діла не було би – вийшов би конфлікт, помножений на конфлікт.

Наприкінці лютого в нас буде з’їзд. Каденція чинного складу комісії уже минула, але провести з’їзд, привезти 200 делегатів із регіонів, орендувати залу – це складно. Отримали зараз грант від Ради Європи, але 80% суми піде на оплату участі трьох зарубіжних експертів: британця, німця і данця. Готель, перельоти, гонорари… Така була умова грантодавця. Нам цей грант дасть змогу нарешті провести з’їзд. І на ньому я нарешті скажу: бувайте здорові.

А хто очолить комісію? Хоч кого назвеш із членів комісії або з-поза неї ‑ та чи інша «фракція» скаже ні. Але гадаю, що ми з цього становища якось вийдемо.

-Що можна було б змінити чи вдосконалити, аби підвищити ефективність комісії?

-Наприклад, запровадити спільну прес-карту. Нехай її видають НСЖУ та НМПУ, тільки спільно, а не окремо. І вони ж нехай цю прес-карту забирають, якщо людина порушила професійні стандарти, але тільки за висновком Комісії з журналістської етики.

Можливо, не варто обмежуватись виключно журналістами. Було б непогано, якби до неї запросили  моральних авторитетів, знакових для суспільства людей. Не знаю, чи пішли б Ліна Костенко або Іван Дзюба цим займатися, але є й інші. Задля ефективності не зайвою була б і участь у комісії засновників ЗМІ. Я не маю на увазі Пінчука, Гайдука, Ахметова, Коломойського, нехай це будуть люди, які відповідають за медіабізнес у їхніх корпораціях. Вони мають зрозуміти, що це їм потрібно, бо захистить їх самих та їхніх роботодавців від медіакілерства.

Тут потрібен життєвий досвід. Зараз у цьому 71 виші журналістську етику викладають аспіранти, які ніколи не працювали в редакції. Вони не уявляють усіх колізій, усіх тонкощів не тільки ситуацій, до яких потрапляють журналісти, але й взаємин у редакційних колективах. У підручнику, про який я говорив, мені бракує розділу щодо професійних відносин у редакції, у журналістському цехові загалом, щодо конкуренції ЗМІ при висвітленні певних подій.

-Але ж людина, яка трактує кодекс і, спираючись на нього, розглядає певну конфліктну ситуацію, значною мірою керується своїм власним сумлінням. Наскільки це важливо для членів комісії?

-А що таке етика? Не в буквальному перекладі, а в умовному – це совість, от і все. Професійна совість. Можна написати цілий том вимог, а можна викласти їх стисло, тоді до переліку не ввійде багато положень. Але, якщо в журналіста є совість, він не потребуватиме ніяких кодексів, а якщо немає – ніякий кодекс не допоможе. Це, знов-таки, як із десятьма заповідями. Легко сказати: «Не чини перелюбу», а якщо дуже кортить?..

-Наскільки, на вашу думку, проблема свободи слова пов’язана із журналістською етикою? Чи є протистояння тискові, цензурі, втручанню в редакційну політику також етичним питанням?

-У кодексі є стаття про тиск на журналіста з боку редакторів або власників. Журналіст не повинен виконувати розпорядження своїх керівників, якщо вони суперечать його поглядам та принципам професійної етики. Якщо ж тиск іде з боку політиків і бандюганів, то це просто кримінал – до чого тут етика?