Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter —
ми виправимo
Шон-Патрік Лаветт: «Припиніть постити селфі!»
Шон-Патрік Лаветт – професор із комунікацій, який раніше працював військовим кореспондентом, був волонтером у Матері Терези, їздив світом із медіаворкшопами та працював із п’ятьма Римськими Папами. Майже 40 років працює на посаді керівника англомовної служби «Радіо Ватикан», а також модерує сторінки Папи у соціальних мережах. Своїх, натомість, не веде. У своєму виступі на Львівському медіафорумі Шон-Патрік Лаветт говорив про те, як бути професійним журналістом у добу селфі.
Я народився у Кейптауні у сім’ї ірландських емігрантів. Це було у 1950-х роках, коли слово «апартеїд» тільки з’явилося. Цей режим зробив усе можливе, аби якомога менше медіа просочувалося до Південноафриканської республіки. Саме тому у Кейптауні був лише один кінотеатр. Щосуботи ми ходили туди дивитися фільми Шерлі Темпл та повторні покази фільму «Самотній рейнджер». Мені здається, що одне із перших речень, яке я промовив у дитинстві - це «Hi ho silver away», яка була відомою цитатою з цього фільму.
За допомогою радіоприймача Grundig, який стояв у нашій вітальні, я зрозумів, що існує інший світ. Я лежав і слухав чітку вимову ведучих ВВС, які просто чеканили слова. Саме завдяки радіо я зрозумів, ким я стану, коли виросту. Я слухав трансляцію «Голосу Америки» про місця, які я ніколи не хотів відвідати. У Берліні у вас стріляли, якщо ви намагалися перелізти через стіну; у Далласі тебе вбивали, якщо ти президент; у В’єтнамі стріляли в усе, що рухалося.
Медіа для мене завжди були чимось реальним і матеріальним, - тим, до чого можна доторкнутися. Це те, що було створено людьми і для людей. Одного разу мій тато знайшов мене у вітальні, коли я розкручував наш радіоприймач. Я був переконаний у тому, що маленькі ведучі живуть у цьому приладі, і я неодмінно мушу їх погодувати. Згодом я став одним із маленьких чоловічків. Я став засобом масової інформації, одним із медіа. Якщо все стає медіа, тоді кожен, хто цим займається, стає засобом масової інформації. Якщо ти медіафахівець, ти можеш усе: їздити у нові місця, зустрічатися з цікавими людьми, щоденно отримувати необхідну інформацію.
Ми приїхали на Львівський медіафорум для того, щоб зрозуміти наші засоби інформації. Чому з усіх варіантів змін і викликів, які нас оточують та надихають, ми робимо саме те, чим ми займаємося.
Я пропоную три речі, які кожен медіафахівець має знати, аби стати кращим і щасливішим.
Перша річ. Перестаньте постити селфі, тримайте їх при собі. Навіщо ставити лайки на однакові фотографії, зроблені з одного і того ж кута, на яких зображене одне обличчя? Виникає бажання побачити, що ж знаходиться за людиною. Коли я відвідую музей або художню галерею, у мене з’являються перед очима яскраві фантазії із фільмів жахів. Тоді я починаю уявляти, що би я зробив із людиною, яка винайшла палицю для селфі.
Це нагадує мені історію про Нарциса, описану у «Метаморфозах» Овідія. Красивий Нарцис має все, що хоче. Він настільки захопився самим собою, що у результаті потонув у власній подобі. Будь-який засіб інформації, який концентрується на собі і абстрагується від аудиторії, має ризик потонути у власній бульбашці самозакоханості. На першій шпальті журналу Time із заголовком «Людина 2006-го року» було зображено дзеркало. Тоді мені здалося, що це дуже творча ідея, що я є власним героєм, проте зараз я вже не впевнений у цьому. Все більше наші медіа зосереджуються винятково на мені. До прикладу, «10 найкращих шляхів посилення задоволення» або «10 способів пом’якшення мого болю».
Коли кожен має що сказати, люди все менше хочуть слухати, дивитись і осмислювати. Сьогодні ми дуже мало знаємо про світ, хоча як ніколи збагачені інформацією. Минулого тижня я був у Парагваї. Я читав там семінар на тему журналістики миру, на який зібралося близько п’ятдесяти медіафахівців цієї країни. У найбільш віддалених регіонах країни twitter – це те, чим займаються птахи на деревах. Під час семінару ми обговорювали швидкість і ритм соціальних медіа, ми говорили про цифрову хронологію, яка змушує нас дивитися і звертатися до того, що буде далі. Саме тоді учасники, які розмовляють мовою гуарані, підняли руку і почали протестувати. Гуарані не має слова «завтра». Замість того щоб трястися щодо минулого та перейматися майбутнім, вони зосереджуються на теперішньому, вони є тут і зараз.
Мого начальника звати Франциск і він керує багатонаціональною корпорацією, яка має десь 1,2 мільярди акціонерів. Її назва – католицька церква. Він мій папський начальник під номером п’ять. Іншими були Павло VI, Іван-Павло I, Іван-Павло II та Бенедикт XVI. Всі вони дали мені щось нове про медіа. Звісно, вони мене багато чому навчили стосовно самого себе. Я згадав про Франциска, тому що він є натхненням для другої речі, якою я хочу поділитися з вами.
Друга річ. Встаньте і вийдіть. Зменшення бюджетів, скорочення персоналу – все це означає, що все більше і більше медіа створюються у сучасних кондиціонованих приміщеннях. Від цього потерпають людські відносини. Якщо все стає медіа, тоді все, що ми створюємо, друкуємо, пишемо, знімаємо, генеруємо, призначено для нас. У цьому і є первісне значення слова «відносини». Нам потрібно встати і вийти за межі свого комфорту, за межі самозацікавленості і відчути реальні людські відносини.
Коли католицька церква обирає Папу, кардинали приїжджають із різних куточків світу у Ватикан за тиждень до виборів, аби краще познайомитись один із одним і зрозуміти, як прийняти важливе рішення. Якось кардинал із Буенос-Айреса піднявся для того, аби зробити свою презентацію на одному із зібрань. Вона тривала лише три з половиною хвилини, і за цей час усі кардинали зрозуміли, що ця людина має стати новим виконавчим директором цієї глобальної корпорації. «Ми повинні вийти за власні межі. Ми повинні вийти на екзистенційні периферії страждання, несправедливості і незнання», – сказав Франциск. Звичайно, що таким чином майбутній Папа описав своє бачення подальшого розвитку католицької церкви. Церква ризикує захворіти на звернення до самої себе і богословський нарцисизм.
Минулого року я поїхав до Уганди. Я проводив тренінг для місцевого общинного радіо у місті Аруа. Аруа – це той регіон, де народився диктатор Уганди Іді Амін, звідки він почав свої правління терору у 1970-х. Цей регіон усе ще асоціюється із жахіттями різного роду і саме тому у місцевій мові лукбара, якою спілкуються у цьому регіоні, немає слова на позначення поняття «надія». Вони кажуть: «Я тяжію серцем до можливості чогось хорошого, що може статися у майбутньому».
Аруа розташований на кордоні з Південним Суданом та Конго, тому він переповнений таборами біженців. Я зміг відвідати один із таких таборів. Більшість таборів мають одні й ті самі характеристики, а саме відсутність дорослих чоловіків, відсутність старших людей або будь-кого, хто не може швидко бігати. Там лише жінки і юнаки та юначки, які ще замолоді для війни. Ці підлітки запитали мене, звідки я, на що я відповів, що живу у Римі. На мій подив, вони ствердно кивнули, додавши, що там живе Папа. Вони повели мене до маленької чорної коробки, з якої вони слухають Папу. З їхніх слів, кожного разу, коли Папа говорить про біженців, вони тяжіють серцем до можливості чогось хорошого, що може статися у майбутньому. Ми маємо шукати творчі шляхи аби виразити надію, аби це не було чимось наївним. Надія має бути реальною. Ми повинні використовувати технології як інструмент для того, щоб достукатися до людей.
Третя річ. Не йдіть за кимось, ідіть за собою. Що робить фахівця професіоналом, а аматора – любителем? Аматори роблять будь-що з ентузіазмом і подекуди їм удається зробити все правильно. Професіонали керуються досвідом та розумінням. Нарцис був аматором, тому що він банально не вмів плавати. Ніхто не знає, як тримати голову над водою, краще, ніж медіафахівець. Тому настав час, щоб ми стрибнули у цю воду і повернулися до того, щоб формувати громадську думку, служити широкому загалу. Колись ми такими були, поки якась людина не взяла смартфон у руки і не почала робити кращі фотографії і тексти. Ми, професіонали, відповідаємо за те, як ми виконуємо свою роботу. Відповідальність часто означає готовність іти на ризики.
У стародавньому Римі правителі проводили ніч на ватиканському пагорбі перед тим, як сказати народу щось неполіткоректне. Коли вони зранку виходили до народу і наполягали на своєму рішенні, головним їхнім аргументом була фраза: «Так нам сказали Боги». Ватикан тепер є місцем, де Боги промовляють істину через людину. Це місце пророцтва. За своє життя я знав декілька пророків, які промовляли істину і були справжніми фахівцями. Вони так щиро захищали правду, що заплатили за це своїм життям: Ганна Політковська, Павло Шеремет, Дафн Каруана Галіція, Ян Кучак…
Я не проситиму вас ставати медіамучениками. Я переконаний у тому, що медіа мають пророчу роль і це як ніколи актуально у сучасному світі. Так, вода є мутною і непрозорою, але ми ж знаємо, як плавати, ми вміємо плавати. Давайте пірнемо і нарешті почнемо плисти, тому що найкращий час саме зараз і такою є воля Богів.
Фото - Львівський медіафорум