Розкіш бути незалежними. Уроки німецької журналістики
Лише дві години польоту територіально розділяють Україну й Німеччину. Але у вимірі тривалості безперервної роботи, яку треба виконати зокрема у сфері журналістики, — мільйони годин. Наприкінці листопада п’ятнадцять українських журналістів мали змогу зустрітися з німецькими колегами та обговорити взаємодію преси та влади в Німеччині. Першою разючою відмінністю медіаландшафту України й Німеччини є стандарти роботи ЗМІ, а як наслідок — ставлення до професії та ролі журналіста — як із боку глядачів, так і влади.
На сторожі німецького плюралізму
У Німеччині журналістів остерігаються, бо знають, який ефект може мати інформація — тут рукописи справді не горять. У 2012 році тодішній президент Німеччини Крістіан Вульф відчув силу медіа, які, по суті, зруйнували його політичну кар’єру. Тоді найпопулярніший німецький таблоїд Bild почав активно розкручувати тему можливих бізнес-зв’язків Вульфа з його другом Егоном Геркенсом. Цю тему згодом підхопили й найвпливовіші німецькі ЗМІ. Вони звинуватили Вульфа в отриманні кредиту на купівлю власного будинку на особливо вигідних умовах, а також у тому, що нібито друзі Вульфа оплачували деякі його сімейні відпустки. В Україні на порушення такого рівня, очевидно, навіть не звернули б уваги, але для Німеччини ця справа стала справжньою інформаційною бомбою й на початку 2012 року Вульф добровільно пішов у відставку. За словами кореспондентки «1+1» Берліні Наталії Фібріг, медіа Німеччини можуть із легкістю «з’їсти» політика будь-якого штибу навіть за найменший компромат.
«Ми — незалежне видання. І маємо розкіш розповідати про те, що хочемо, і так, як ми хочемо», — цю позицію озвучували журналісти майже кожного видання й телеканалу, який відвідувала наша група. «Наш власник — людина поважного віку, далека від політики. Єдиною причиною, чому він фінансує нашу газету, є те, що він просто любить видавничу справу і є філантропом. Він жодного разу не втрутився у редакційну політику», — переконує журналістка щоденної газети Der Tagesspiegel Клаудіа фон Зальцен.
У Німеччині також працюють потужні телеканали громадського мовлення, які, по суті, не мають безпосереднього власника. Основні джерела фінансування — прибутки від трансляції реклами, продаж власних програм та фільмів, а також обов’язковий податок на телебачення — близько 18 євро на місяць для кожного громадянина Німеччини. Такими громадськими мовниками є два найуспішніші телеканали ZDF та ARD. До складу останнього входить і відома за межами Німеччини Deutsche Welle («Німецька хвиля»).
Бундеспрессеконференц (Bundespressekonferenz)
Уже майже шістдесят років тричі на тиждень представники всіх без винятку німецьких міністерств ходять на аудієнцію до журналістів. Бундеспрессеконференц — саме так називаються ці зустрічі. Традиція проводити щотижневі конференції по понеділках, середах і п’ятницях з’явилася ще в післявоєнному 1949 році як спосіб контролювати державну машину й відстежувати навіть найменші зміни політичного курсу. Ця ініціатива належала саме журналістам, які хотіли чітко знати стратегію й діяльність кожного міністерства. І тепер саме журналісти «запрошують» владу на регулярні побачення. «Не прийти на таку конференцію для представника якогось із міністерств означає поставити під сумнів репутацію всього відомства і свою особисту кар’єру», — розповідає журналіст видання Spiegel Online Северін Вайланд. «Наступного разу до такого прес-секретаря буде набагато більше запитань і прискіпливої уваги: не прийшов на конференцію до преси — отже точно щось приховує. Репутація в Німеччині — це все. Тому не прийти на бундеспрессеконференц — зробити гірше для самого себе і всього міністерства», — переконує Вайланд.
Зал Бундеспрессеконференц
Право брати участь у таких конференціях і ставити запитання уряду мають не всі журналісти, а лише ті, які входять до окремого журналістського об’єднання Bundespressekonferenzі платять щомісячний внесок розміром 30 євро. Детальніше з роботою бундеспрессеконференц можна ознайомитися за лінком.
Правила гри
У спілкуванні журналістів та влади в Німеччині також є свої правила. Журналісти авторитетних видань тут не женуться за неперевіреними чутками або сенсацією-одноденкою. «Ми намагаємося зрозуміти процеси, проаналізувати їх із багатьох поглядів і вже потім написати про це», — ділиться журналіст видання Frankfurter Allgemeine Zeitung (FAZ) Маркус Венер.
Тому політики й чиновники можуть довіряти журналістам окрему інформацію, яка проте не може бути опублікована. Для цього німці придумали систему спілкування: unter 1, unter 2 та unter 3 (вона працює й під час бундеспрессеконференц). Українською це можна перекласти як «рівень 1», «рівень 2» і «рівень 3».
Unter 1 — це та інформація, яка може бути опублікована із зазначенням джерела й усіх супутніх деталей. Unter 2 — інформація може бути оприлюднена, однак без прямої вказівки на джерело. Коли ж політик каже журналісту, що ця інформація є unter 3, журналіст не має права її публікувати і розголошувати в жодній формі.
На запитання, чому це працює і що було би, якби журналіст таки розголосив таємну інформацію, журналістка щоденника Der Tagesspiegel Клаудіа фон Зальцен не без подиву каже, що у «зливі» інформації не зацікавлена жодна зі сторін. Клаудіа фон Зальцен зауважує: «Не дотримуючись правил, журналіст ризикує дуже швидко втратити все, що в нього є: репутацію й довіру. І тим самим поставити під питання довіру до всієї редакції. Ба більше, жоден політик або чиновник не захоче розповідати йому щось, що є вже й так усім відомо. Тому журналіст просто втратить свій пріоритет бути більш обізнаним, ніж його читачі».
На питання, як німецькі політики реагують на негативні статті про них, журналісти різних видань відповідають приблизно однаково: найгірше, що чиновники можуть зробити в такому випадку, — це образитися, не запрошувати конкретного журналіста або всю редакцію на свої приватні зустрічі з пресою й відмовлятися давати інтерв’ю. Однак про жоден тиск чи тим більше погрози не може йтися — так політик зробить гірше тільки собі.
Найскладнішим у роботі журналіста в Німеччині називають уміння балансувати між довірливими стосунками з політиком, щоби вони не переросли в надто дружні. І бути здатним оперувати тільки фактами, а не емоційними зв’язками з чиновниками: «Ходити з політиком на каву, але якщо доведеться, наступного дня написати про нього гостру статтю — це мистецтво, яке не кожен зможе опанувати», — unter 2 ділиться кореспондент журналу Der Spiegel.
Не без проблем
Якщо судячи з попередніх розділів може здатися, що німецькі журналісти не мають жодних проблем, то це не зовсім так. Упродовж останнього року, з настанням так званої кризи мігрантів, у Німеччині набуває популярності термін Lügenpresse. Його можна перекласти як «брехлива преса». Однак це слово не нове. Його почали використовувати ще нацисти в 1930-х роках на позначення тих медіа, що відмовлялися тоді публікувати націоналістичні й антисемітські тексти. Тепер слоган Lügenpresse активно поширює праворадикальне об’єднання PEGIDA («Патріотичні європейці проти ісламізації Заходу»). Представники PEGIDA критикують німецькі медіа за те, що ті нібито замовчують правду про прибулих до країни мігрантів і навіть висвітлюють їх у позитивному ключі. За інформацією видання The Atlantic, наприкінці 2015-го німецькі лінгвісти назвали термін Lügenpresse найгіршим словом року.
Протести зі слоганом Lügenpresse, фото taz.de
Журналісти як друкованих редакцій, так і телеканалів кажуть про те, що закид Lügenpresse підриває довіру до ЗМІ й зачіпає їх особисто. «Упродовж останнього року німецька журналістика переживає не найкращі часи. Однак ми тверезо оцінюємо тих, хто пропагує недовіру до ЗМІ. Це праві сили, які не рахуються з правами людини й мають власну, скажімо так, дуже специфічну ідеологію», — каже голова прес-офісу німецької новинної агенції dpa Кріс Мельцер.
Світовим явищем у журналістиці є проблема старіння аудиторії друкованих видань, а також катастрофічне зменшення часу на читання навіть онлайн-статей. Це виклик і для німецьких ЗМІ. «Середній час на читання однієї статті в інтернеті серед читачів нашого видання — 4 секунди. Тобто людина пробігає очима заголовок і “шапку” матеріалу, чи взагалі тільки заголовок. Це велика проблема: заохотити читача прочитати всю статтю», — нарікає Маркус Венер із Frankfurter Allgemeine Zeitung. Через появу нових ґаджетів, швидкісного інтернету, пояснюють журналісти, молоді люди не мають традиції читати і сприймати довгі тексти — лонгріди; таким чином робота журналіста поступово знецінюється. Журналіст Spiegel Online Северін Вайланд приносить на зустріч немаленьку теку з документами: «Це план реформування нашого онлайн-видання. Поки що я не можу ним поділитися: він таємний. Але ми сподіваємося, що зможемо зацікавити молоду аудиторію, спонукати її читати розлогі матеріали, аналізувати й коментувати їх. Наразі це найактуальніше питання нашого майбутнього виживання як медіа».
Семінар «Взаємодія преси та уряду» відбувся за підтримки організації Cultural Vistas, Міжнародного центру перспективних досліджень, Міністерства закордонних справ Німеччини і Державного департаменту США.