Не Facebook винний

deredactie.be

Чи справді світ повинен знати, що ми їмо?

Колега, авторка низки досліджень з аналітики ринків, поверталась додому пізно ввечері. Її перепинив чоловік загрозливого, на думку журналістки, зовнішнього вигляду. Вона подумки пригадала всі інструкції з безпеки журналістів, які чула на тренінгах. Але виявилось, що незнайомець лише хотів познайомитись. Його щойно кинула коханка.

Про це я дізнався вчора зі стрічки Facebook — колега є у мене в друзях. Одночасно зі мною про це дізнались ще декілька десяток чи сотень інтернет-користувачів. Не знаю, чи був серед них чоловік нашої героїні. Або її відвертий співрозмовник. Або його коханка. Неважливо. Суттєвіше — інше: навіщо це все мені? І де межа відвертості, припустимої для постів у Facebook?

“Друзі” у Facebook і друзі в реальному світі — дві, як кажуть в Одесі, великі різниці. А у журналістів це часто взагалі дві паралельні реальності. Адже, як я вже писав у статті “Facebook  змінює алгоритм стрічки: що тепер робити ЗМІ?”, механічне перенесення оффлайнового кола спілкування в онлайн — це одна з найтиповіших помилок на шляху до публічності. Її наслідок — бідкання про “5 нещасних лайків”, “мене ніхто не читає” і “всі ці ваші фейсбуки нічого не дають для збільшення впізнаваності”. Звісно, не дають — і не даватимуть, якщо твої онлайнові читачі — ті, хто й так знає, чим ти живеш і чим дихаєш. Отже, для медійника і взагалі особи, що працює в публічному просторі, “друзі” у Facebook — поняття ширше і значною (якщо не більшою) мірою не співставне з реальним “близьким колом” спілкування.

Чи варто це враховувати, готуючи пости? Напевно, варто. Чия це зона відповідальності — користувача чи соцмережі?

Щоб відповісти на це запитання, пригадайте написи на цигаркових пачках, якщо палите, або на ємностях зі спиртним, якщо вживаєте алкоголь. А тепер подумайте: коли Ви востаннє збиралися... зробити те, що зашифроване літерою N в назві останнього альбому Бориса Гребенщикова — Вас зупиняло попередження на пляшці про шкідливість алкоголю? Чи ваше “время N” настало незалежно від попереджень алковиробників?

“Ну так тут все логічно, - заперечите Ви. - Зона відповідальності виробників спиртного — попередити мене про шкідливість його надмірного вживання. Натомість моя особиста зона відповідальності — вирішити, чи пити мені та, якщо пити, то скільки саме. І яку кількість вжитого алкоголю вважати надмірною. І чи вірити в його шкідливість для здоров'я. І чи вважати своє здоров'я важливим узагалі”.

А тепер давайте проведемо паралель. Хто має думати за нас, що нам постити у Facebook? Напевно, ми. Чи має соцмережа попереджати нас про загрози приватності й можливості використання наших даних? Безсумнівно. Ось і поділили “зони відповідальності”: у нашій — зміст контенту та усвідомлення можливих перспектив його використання; у “їхній” - зрозуміла політика конфіденційності й забезпечення “інформованої згоди” користувача.

До вказаного залишається додати ще одне слово - “медіаграмотність”. Її впровадження — це, якщо хочете, соціальна відповідальність найбільших розпорядників інформації. І тому не треба бути Нострадамусом, щоб спрогнозувати: нові скандали на зразок історії з Cambridge Analytica лише стимулюватимуть Facebook рухатись у цьому напрямку далі. Доречну думку з цього приводу прочитав нещодавно в Іцхака Пінтосевича: коли ви є експертом у певній сфері — спробуйте допомогти тим, у кого в цій сфері справи найгірші. А потім — закликайте інших приєднатися до вашої ініціативи. Це не лише плюс до карми, а й до публічної репутації. А репутаційні стрибки в нашу медійну еру має цілком конкретну фінансову кореляцію. Як показав, у тому числі, й останній скандал із Facebook. Тому впровадження медіаграмотності — це справа найбільших гравців інформаційного ринку з одного боку й громадянського суспільства — з іншого.

Фільтр — на вході, фільтр — на виході, й “витоки” - не такі страшні

...Вчора увечері я дивився новини ОРТ. У певний момент зловив себе на думці: як виглядає, якою є людина, яка всьому цьому вірить? Сьогодні вранці у перукарні слухав FM-радіостанцію з новинами шоу-бізнесу та рекламою конкурсів перевтілення. Знову ж таки подумав: як виглядає людина, якій це цікаво?..

Зрозуміло, що в моєму випадку це — професійне. Ми, медійники, звикли бути “фільтрами інформації”, ставлячи себе між медіамеседжами та аудиторією. Такими собі трансформаторами між 380-вольтним вхідним інформаційним потоком і 220-вольтною нашою реакцією “на виході”. Наш “фільтр” чи то “трансформатор” має просту і загальновідому назву - “критичне мислення”. Ось саме в напрямку його розвитку (а насамперед — усвідомлення важливості) і рухають нас скандали, подібні до історії з  Cambridge Analytica. А не в напрямку “сховатися в мушлю”. Інформаційну. У сучасному відкритому суспільстві, де інформація — це нафта, політика наперед програшна. Як не через Facebook “витече”, то в інший спосіб. Важливіше інше — що саме витече. І чи буде чому витікати.

Тому — критичне мислення.

По-перше, це критичне сприйняття передусім власних думок — поки вони не стали Facebook-постами. Простий спосіб — перед тим, як щось написати, відповісти собі на просте запитання для самоперевірки: “Я це пишу, ЩОБИ ЩО?”

Усвідомлена і чесна відповідь на це запитання вже зменшить кількість неадекватних постів сама по собі. Якщо немає мети або вона неочевидна — чи має сенс подальша діяльність?

Друге запитання, як логічне продовження першого: “Я це пишу ДЛЯ КОГО”? Кількасекундний аудит (у думках) потенційої аудиторії, яка побачить повідомлення, здатний відсікти ще певну частину постів, яких ліпше б не було. Якщо майбутній меседж не цікавий аудиторії, яка його прочитає, або не відповідає її очікуванням (навіть із поправкою на провокативність) — тоді для кого він? “Щоденник — найкращий психотерапевт” - це, думаю, саме про подібні випадки. А в нас, на жаль, у ролі психоаналітика багато хто сприймає “колективний розум” Facebook. 

Звісно, вибудувати для себе фільтри “на вході” й “на виході” інформаційних потоків — під силу не кожному. Але управляти собою — це взагалі найважче мистецтво. Для тих, кому це вдається важко, є тренінги особистістного росту, курси з самоменеджменту та самомотивації. Але якщо людині це не потрібно — ні на який тренінг її силоміць не затягнеш. Врешті-решт, більшість все одно проживає все життя “на автоматі”. Навіть займаючись розумовою працею.  Бо самоусвідомлення — це ж не від типу праці залежить, а від “прошивки” нашого мозку.

Отже, для тих, хто розгублено почуває себе у вирі інформаційних потоків, є така річ як медіаграмотність. Але якщо людині комфортно загубитись у морі медіаповідомлень — насильно її не змусиш бути медіаграмотною. Можна лише зробити для неї доступними відповідні знання: запроваджувати курси до шкільних програм, проводити бесіди з батьками вихованців дитсадків, навчати тренерів і заохочувати проведення тренінгів із медіаграмотності тощо. Все це вже робиться і має робитися ще активніше. Але вмикати “фільтр” чи ні — це все одно залишатиметься відповідальністю “кінцевого користувача”. Чи можливо — по-інакшому? Напевно, так, але це вже — не про демократичне суспільство й не про інформацію, а про пропаганду.

Скільки б нам не розповідали про чудеса таргетованої політреклами, яких можна досягти, використовуючи добуті сумнівним шляхом персональні дані, виборець у демократичному суспільстві сам робить вибір, за якого кандидата голосувати. Наодинці з бюлетенем, у виборчій кабінці. Після всіх фейсбук-повідомлень, якими б “хитронаціленими” вони не були. Як сказав один із спікерів TEDex, “великі дані” опрацьовують машинні алгоритми, але рішення на основі їх аналізу приймають усе одно люди, а не роботи. І виконують, додам, - теж люди...

І ще одне, важливе. “Виборчі каруселі” - вони ж до нас не з Америки прийшли, правда? І гра “сфотографуй бюлетень — отримай 200 гривень” - це кримінальний злочин, реальний для України, а не тест, розроблений “британськими вченими” для американської кампанії Facebook.

Таргетинг — наше майбутнє. Медіаграмотність - також

Тому давайте дивитися правді в очі: не Facebook винний, коли українці продають свій голос за гречку. І не поспішаймо розмальовувати свою стрічку кольоровими літерками в надії, що це захистить ваш аккаунт. А супермегацінний персональний контент не стане здобиччю невідомо кого. Для початку треба, щоб наш контент став справді цінним. Результати тестів “Хто з твоїх подруг завагітніє в 2018 році?” та “Як би ти виглядала лисою?”, якими бавляться чимало навіть серйозних медійників і медійниць — явно не з цієї серії. А номер телефону чи дата народження — навряд чи настільки цінна інформація, як комусь здається. Ми давно залишили її в сотнях анкет і залишимо ще в тисячах. Яким би шрифтом — дрібним чи дуже дрібним — не були б написані в них попередження про нашу згоду на обробку та використання персональних даних. Тому що пригальмувати процес персоніфікації, сегментизації, підвищення точності таргетування маркетингових комунікацій не можна — можна лише цьому з тією чи іншою долею успішності (читай: безнадійності) заважати. Тому що таргетувати рекламні повідомлення на основі персональних вподобань користувачів — це не злочин, а маркетинг майбутнього. Поїзд — пішов, і його не зупиниш. Зробити його рух безпечним для всіх навколишніх — це розставити уздовж колій вказівники та зробити загальнодоступним розклад руху. Але не зупиняти поїзд.

Вказівники і розклад — це зрозуміла політика конфіденційності з боку соцмережі та масове впровадження медіаграмотності в суспільстві в цілому. Не працюють нинішні правила — впроваджуватимуться нові. Кожен новий скандал виступатиме тому каталізатором. Це — як кроки двома ногами по черзі: лівою — правою, лівою — правою. Крок лівою — новий етап розвитку технологій. Правою — вдосконалення правил конфіденційності. Лівою — черговий прорив у таргетованості реклами. Правою — поширення програм з медіаграмотності на нові цільові аудиторії. І так — постійно. Зрештою, балансування між свободою ініціативи та різноманітними запобіжниками (в усіх сферах) — постійна суть демократичного ринкового суспільства. А про інше ніхто з нас не говорить.

Тому не бачу підстав побоюватись старих і нових “фейсбучних” скандалів. Найкращий “антидот” на роки вперед - це медіаграмотність. А проходити чи ні дурацькі тести — вибір кожного. І це історія — не про Цукерберга, не про Facebook, не про  Cambridge Analytica. Це — про нас самих.

comments powered by Disqus