В українській науці, зокрема й науці про медіа, триває процес реформування. Змінюється підхід до підготовки науковців: від радянської моделі аспірантури зі здобуттям ступеня кандидата наук університети переходять до західного варіанту. Останній передбачає ґрунтовніше навчання дослідників та здобуття ними ступеня доктора філософії (PhD) у певній галузі. Однак, як і формальній журналістській освіті бакалаврського та магістерського рівнів, українській системі підготовки науковців у сфері медіа та комунікацій загалом бракує сучасних підходів у навчальних програмах, а також включеності в міжнародний контекст. Українські науковці у сфері журналістики, медіа та комунікацій поки що мало публікуються в західних реферованих наукових журналах, а українські галузеві наукові видання з цієї сфери сильно не дотягують до міжнародних наукових стандартів. На цьому тлі дехто із зацікавлених у науковій кар’єрі українців обирає закордонні PhD-програми.

Раніше ми писали про можливості для українських студентів здобути ступінь магістра у сфері журналістики, медіа та комунікацій у закордонних університетах. Тепер розповімо про те, які можливості є в тих, хто вирішив здобути науковий ступінь за кордоном. Ми поцікавилися у трьох українців, що пройшли цей шлях у США, Швеції та Польщі, як вони обирали докторську програму, де шукали фінансування, а також як науковий ступінь, здобутий на Заході, вплинув на їхню кар’єру.

Сполучені Штати Америки

Тетяна Локоть в Україні закінчила магістерську програму в Могилянській школі журналістики, де також тривалий час викладала. 2016 року здобула ступінь PhD у США в Мерілендському університеті (University of Maryland), і нині працює в Дублінському міському університеті (Dublin City University).

 Тетяна Локоть. Фото Павла Урусова

«Мені було цікаво вивчати роль інтернету та соціальних медіа у протестних рухах та активізмі. На момент, коли я почала шукати, де та з ким робити дослідження, в Україні було дуже мало науковців, які цією темою займались та могли би впевнено керувати дисертаційною роботою, — розповідає про свій шлях до здобуття PhD за кордоном Тетяна. — Та й система наукової роботи (кандмінімуми, ВАК, тощо) мене не дуже тішила — в Україні тоді лише робилися перші кроки (Могилянкою ж) по реформуванню докторських програм».

Знайомство з майбутньою науковою керівницею й визначило вибір докторської програми. Доктор Сара Оутс (Sarah Oates) саме змінювала місце роботи й переїжджала з Європи до США — викладати в Мерілендському університеті. Тетяна дізналася, що там потужна програма із журналістики та медіа, й вирішила подаватися. «Репутація університету важлива, але попередньо налаштований контакт із потенційним керівником — ще важливіший», — підсумовує вона.

 Відео із церемонії вручення PhD-диплома Тетяні Локоть  

Процедура вступу на докторські програми в Мерілендському університеті подібна до тих, що і в інших американських та західних вишах. Тетяна розповідає, що потрібно подати CV, транскрипти оцінок із бакалаврату й магістратури, проект свого дослідження на кілька сторінок, рекомендаційні листи від кількох осіб (краще тих, хто знає вас у професійному або академічному контексті) та мотиваційний лист, де треба пояснити, чому саме ви є найкращим кандидатом на вступ та чому хочете досліджувати саме цю тему. Варто також попередньо поспілкуватися з потенційним науковим керівником, радить Тетяна. Крім цього, необхідно самостійно скласти тести GRE або GMAT (стандартизовані тести, необхідні для вступу до університетів США та низки інших країн), залежно від спеціальності. Іноземні студенти також повинні скласти іспит TOEFL або IELTS для підтвердження належного рівня володіння англійською. Мінімальні бали GRE/GMAT та TOEFL/IELTS, необхідні для вступу, різняться залежно від програми.

Щодо фінансування, то американські виші часто пропонують стипендії для докторантів, за які кандидати змагаються під час вступу. Саме таке фінансування отримала й Тетяна. «Стипендія досить скромна, — розповідає вона. — Вистачає на житло та харчування. Також студент отримує її на умовах того, що буде певну кількість годин на тиждень працювати в університеті молодшим викладачем або асистентом-дослідником. Я, наприклад, у перші два роки працювала на півставки викладачем на своєму факультеті, потім була координаторкою в одному з дослідницьких центрів».

В останні півтора року роботи над дисертацією Тетяна також отримала грант від програмиTrajectories of Change німецької Фундації Цайт імені Ебелін та Герда Буцеріусів, що дало можливість не викладати в університеті й проводити польові дослідження в Україні. Ця стипендія розрахована на докторантів у галузі політичних та соціальних наук, до яких належать і медіакомунікації.

«Звісно, дисертація написана та захищена англійською — це хороший доказ того, що ти можеш викладати й робити дослідження в англомовному середовищі, — відповідає Тетяна на запитання про те, як американський ступінь допоміг у її кар’єрі. — Та гадаю, що це не єдиний фактор — багато залежить від попиту на конкретні галузі, теми або вміння». Важливим є досвід викладання, досвід наукової роботи, наукові публікації в реферованих (peer-reviewed) журналах.

З україномовною дисертацією та українським дипломом важко знайти роботу в англомовній країні, каже вона. Але ті, хто хоче розбудовувати міжнародні зв’язки, може спробувати можливості коротких дослідницьких стипендій та постдокторських програм. «Головне — аби те, що ви можете запропонувати, збіглося з тим, що шукає той чи інший виш або факультет. Тож уміння конструювати привабливе CV та писати мотиваційні листи відповідно до конкретних вакансій теж дуже важливе», — підсумовує Тетяна.

Швеція

Торік Роман Горбик захистив докторську дисертацію (PhD) в Содерторнському університеті  (Швеція) й тепер викладає в цьому ж закладі. До того закінчив магістратуру і здобув ступінь кандидата наук в Інституті журналістики КНУ імені Тараса Шевченка. Свій вибір поїхати здобувати PhD за кордоном пояснює двома факторами: по-перше, при працевлаштуванні в академічних інституціях на Заході не виникає жодних запитань до диплому, до процедури та якості отриманої освіти; по-друге, сучасне гуманітарне знання в Україну приходить саме із Заходу, тому логічним видається отримувати освіту там, звідки воно походить. Університет, який вибрав Роман, відомий найбільшим у Швеції центром дослідження Східної Європи і саме тут діє найдавніший у країні факультет медіа — це й зумовило вибір програми.

Роман Горбик. Фото Анни Хартвіґ

Процедура вступу у Швеції та інших скандинавських країнах, за словами Романа,  відрізняється від такої в решті європейських країн. Докторант не отримує гранту на навчання, а стає, по суті, працівником університету. PhD-позиції оголошують як вакансії, вони розміщуються на сайті так само, як і вакансії адміністративного персоналу чи викладацького складу. Кандидатам на докторантську вакансію потрібно подати заявку, до якої додати певний перелік документів. Спершу відбувається первинний відбір; далі з обраними кандидатами проводять співбесіди, за підсумками яких уже визначаються з кандидатурою.

Докторантів наймають як звичайних співробітників, пояснює Роман Горбик. Вони отримують соціальний пакет, зарплату за роботу, яка також передбачає викладання й деякі адміністративні функції. Гроші університет платить або самостійно, або ж через проекти, фінансовані певними фундаціями. «Тобто тут аспірант / докторант не є таким собі “магістрантом+”. У Швеції це абсолютно повноцінний колега, співробітник, який має власний кабінет, який виконує десь ті самі завдання, які виконують лектори, доценти, професори. Це перший ступінь, можливо, найнижчий в ієрархії. Проте це не значить, що статус істотно відрізняється», — розповідає Роман Горбик.

Після фінансової кризи 2008 року грошей навіть у західних університетах стало менше, додає він. Тому якщо колись можливими були вакансії без конкретних проектів, то тепер усе інакше. «Вакансії оголошують, як правило, під проекти. Тема (дисертації) якоюсь мірою вже диктується тематикою проекту, — пояснює науковець. — Тобто є дослідницький проект, у якому працює кілька людей, і вони розробляють якусь тему. І це фінансується певним фондом, що підтримує наукові дослідження в цій галузі. Проектові, приміром, потрібен співробітник, який би закрив якусь ділянку роботи. Такі умови визначають приблизний напрям дослідження». Науковим керівником у такій ситуації, як правило, є керівник дослідницького проекту. Але, за шведською системою, крім основного наукового керівника, є ще додатковий, і тут свобода вибору значно більша.

Щодо знань мов, то Роман Горбик вказує на різні потреби для докторантів та викладачів. Для тих, хто здобуває ступінь у галузі медіа та комунікацій, англійської достатньо, адже цей напрямок досліджень, разом із багатьма іншими, сильно інтернаціоналізувався й на рівні PhD тут панує англійська мова. Проте, додає він, для людини-іноземця з науковим ступенем, яка шукає роботу у шведському університеті, треба враховувати той факт, що на бакалаврському та магістерському рівнях курси переважно шведськомовні, як і службова комунікація.

Після отримання PhD Роман продовжив викладати у своєму ж університеті. За його словами, можливості працевлаштування іноземців, які навчалися на Заході, вищі, попри те, що здобути хорошу освіту можна і в Україні. «Можливо, західний ступінь дає трошечки краще розуміння того, що відбувається в даний момент, які теми і проблеми в дисципліні зараз найважливіші. І чи не найголовніше — це дає потенціал нетворкінгу, так би мовити, соціальний капітал, можливість дізнатися про вакансії,  — розповідає Роман Горбик. — Цілком очевидно, що найпростіше й найлегше знайти академічну (чи то дослідницьку, чи то викладацьку) роботу на Заході, починаючи вже на Заході, ніж шукати її за сотні чи тисячі кілометрів з України».

Ще однією перевагою західного диплому він називає можливість постійно практикувати англійську мову та вивчити нову мову, наприклад шведську чи іншу скандинавську. «Якісь переваги в західного ступеня є, але вони не якісь прямо так визначальні, вирішальні, — підсумовує Роман. — І вони більші, коли йдеться про дисципліни, які не фокусуються конкретно на Україні чи Східній Європі, коли немає оцього аспекту area studies. Якщо ж йдеться про україністичні чи славістичні дисципліни, то тут, як на мене, взагалі немає значення, який ступінь, якого університету — український чи не український».

Польща

Ольга Ткаченко торік здобула докторський ступінь у Польщі: досліджувала дискурс української ідентичності в польській пресі під час Помаранчевої революції та Євромайдану. Навчалася на міжнародній програмі «У пошуках ідентичності. Глобальні виклики, локальні традиції» («Serching for Identity. Global Chalenges local Traditions») у Варшавському університеті. Докторська програма та дисертація були англомовними, а захист відбувався польською.

Ольга Ткаченко. Фото Heide Fest.

«Ще будучи студенткою ЛНУ ім. Івана Франка, я часто приїздила у Польщу на конференції та наукові стажування. Потім працювала якийсь час у журналістиці та політиці у Львові, однак вирішила щось змінити й почала шукати інші можливості розвитку. Так як мене завжди цікавили медіа, комунікація, а також польсько-українські стосунки, я вирішила поєднати це в науковому проекті», — пояснює свій вибір здобувати PhD в Польщі Ольга.

Процедура вступу полягала в поданні проекту дослідження англійською мовою. Додаткових співбесід чи інших вступних випробувань не було. Впродовж трьох років навчання Ольги Ткаченко фінансувалося через один із проектів Євросоюзу, в останній рік витрати частково покривалися стипендією від факультету, частково — від польського Міністерства закордонних справ. Однією з можливостей отримати фінансування навчання на PhD у країнах ЄС є програми ступеневої мобільності Erasmus+.

Після здобуття ступеня Ольга продовжила співпрацю зі своїм факультетом у кількох наукових проектах, а також працює у сфері піару та корпоративної комунікації. За її словами, науковий ступінь ніяк не впливає на кар’єру в неакадемічній сфері; натомість у науковій сфері польські доктори наук мають більші можливості здобувати великі урядові гранти, щоправда, процедура подання на них складна, а конкуренція — дуже велика.