Журналістська освіта: куди подіти теоретиків?

Журналістська освіта: куди подіти теоретиків?

09:18,
14 Червня 2016
11370

Журналістська освіта: куди подіти теоретиків?

09:18,
14 Червня 2016
11370
Журналістська освіта: куди подіти теоретиків?
Журналістська освіта: куди подіти теоретиків?
Корумповану й забюрократизовану систему вищої освіти можна змінювати лише зсередини — маленькими кроками й зусиллями ентузіастів. Парадокс, але радикальніші зміни не потрібні нікому.

«Та він насправді в селі сидить, але на карточку щомісяця 5 тисяч “капає” — непогана надбавка до пенсії», — колега-викладач невеличкого приватного вишу сусідньої області пояснює мені, звідки у списку викладачів містечкового «універу» з'явився раніше не помічений у регіоні доктор наук. «Джентльменська угода» з керівництвом вишу — право використання прізвища й наукового ступеня іногороднього професора «з прив'язкою» до своєї кафедри в обмін на фінансову винагороду — має просте пояснення: «на носі» чергова акредитація спеціальностей, а докторів наук на всі новостворені кафедри новостворених вишів не вистачає. Де і як тут говорити про наближення науки до практики?

... Про практику мені розповідає інший колега. Роман Шулик — кандидат наук, штатний викладач кафедри журналістики Острозької академії. Його студенти працюють у редакції справжнього онлайнового видання (Ostroh.info), створеного в стінах їхньої ж кафедри. Опубліковані там матеріали — це допуск до заліку. На заняттях вони вчаться створювати інфографіку й знімати відео за допомогою дронів. Батько кількамісячної дитини, Роман періодично їздить до столиці на тренінги з практичної журналістики, а нещодавно похвалився мені, що проходитиме стажування на «Радіо Свобода». Хоча міг би, як сотні його колег в інших вишах, публікувати «для галочки» кілька разів на рік статті в наукових збірниках тиражем 50 примірників — і спокійно жити, не переймаючись, від одного засідання кафедри — до іншого.

Про забюрократизованість і тіньовий ринок «мертвих душ» професорів

Такі, як Роман, — не рідкість для вишу, де ми з ним викладаємо. Власна завзятість і заохочення творчих пошуків з боку керівництва університету спонукають молодих викладачів до саморозвитку. Але всі при цьому розуміють: у системі координат вітчизняної вищої освіти подібні експерименти — радше виняток, аніж норма. Й саме тому в дискусіях про подальші шляхи розвитку журналістської освіти в Україні лейтмотивом звучить думка про потребу збільшення практичної складової. Мовляв, слід наближати систему підготовки журналістських кадрів до вимог ринку.

Ніхто з цим, здається, й не сперечається. Тільки для повноти й точності картини погляньмо на цю систему саме як систему — тобто сукупність підсистем і складову надсистеми. Підсистеми — це студенти, викладачі та, власне, ринок — те, заради чого це все й має «крутитися». Надсистема — вища освіта України загалом. Поглянувши на ситуацію саме так — системно — особисто я не бачу реальних можливостей для радикальних змін системи ззовні. Тільки зсередини, і ось чому.

Почнімо з надсистеми. Вища освіта України — зарегламентована, забюрократизована, задавлена величезною кількістю нікому не потрібних регламентів, паперів, звітів та іншої бюрократичної писанини. Писанина складається у кабінетах, у цих кабінетах — багато шаф, у шафах — є різні полиці. На полицях вміщується багато паперів. А часом, окрім паперів, туди й ще щось можна покласти...

Ось, здавалося б, яке кому діло в Києві до того, яку наукову роботу проводив той чи інший університет у звітному навчальному році? Щоб використати узагальнену аналітику для доповіді міністерського чиновника на нікому не потрібних парламентських слуханнях? Чи щоб черговий дармоїд від освіти мав привід вимагати від представника провінційного вишу «подяку» за успішно зданий звіт на десятки сторінок, який потім ніхто ніколи більше не відкриє?..

Але ви спробуйте хоча б заїкнутися про відмову від бюрократичних формальностей, які душать освіту — ледь не проклянуть як ворога «інтелектуального потенціалу нації!». От ніхто й не заїкається.

Один із наріжних каменів цієї безглуздої системи — вимоги щодо обов'язкової наявності певного відсотку докторів і кандидатів для відкриття та подальшого функціонування певної спеціальності, кафедри тощо. Як уже було сказано, докторів на всіх не вистачає — попри стрімкі темпи росту ринку захисту дисертацій в Україні. Тож попит народжує пропозицію: тіньовий ринок «мертвих душ» професорів і докторів, які «мігрують» від кафедри до кафедри, від вишу до вишу. «Мертвих» — не у фізичному розумінні, дякувати Богу, а в сенсі «порту приписки» конкретного «вченого тіла», який змінюється відповідно до останніх «акредитаційних вітрів».

А що робити, якщо інакше цілком законно можна закрити, напевно, більшу частину кафедр, спеціальностей і навіть цілих університетів?

Хочу одразу зауважити: кандидати й доктори наук, доценти і професори — скрізь різні, як різними є люди загалом. Знаю науковців з усіма можливими ступенями, які є справжніми інтелігентами й інтелектуалами, які стежать за сучасними тенденціями, яких люблять і поважають студенти і за особисті якості, й за прагнення дати молоді корисні знання, збагатити її життєвим досвідом. Знаю журналістів-практиків, яких до студентів краще не пускати — нічого путнього не розкажуть. Отже, мова не в наявності чи відсутності наукового ступеня, а в тому, що являє собою та чи інша конкретна людина.

Які професійні навички цінує медіаринок

А тепер покладемо руку на серце й повернімося в бік підсистеми «ринок ЗМІ»: як саме відсоток докторів наук у складі того чи іншого вишу впливає на працевлаштованість і успішність у житті вчорашніх студентів? У даному випадку — студентів-журналістів? Припускаю, що ніяк. Як працедавець я просто не можу створити журналістам редакції контексту, робочого середовища, у якому були б затребувані знання з тих предметів, які в наших вишах зазвичай викладає поважна професура. Можна, звісно, говорити про розвиток мислення загалом, про загальну ерудицію, словниковий запас — так тоді взагалі виходить байдуже, що вивчати. Дуже хороші журналісти, з мого досвіду, виходять, приміром, із релігієзнавців.

Якщо ж говорити про суто професійні навички, то на практиці потрібні й цінуються ті, які студенти здебільшого здобувають самостійно, — на тренінгах, під час сертифікатних програм, майстер-класів практиків тощо. А також шляхом участі в міжнародних обмінних навчальних програмах. Тобто в багатьох випадках не «завдяки» навчанню, а всупереч йому, «за дужками» обов'язкової академічної програми.

Годі вже, колеги-редактори, ховати голови в пісок як страуси — зізнаймося й самі собі, й ринку: нам у редакціях не потрібні знання молодих журналістів із теорії масової комунікації, історії української преси та інших теоретичних предметів, які в журналістських вишах переважно й викладають не зареєстровані у Фейсбуку науковці з поважними титулами (частина яких бере активну участь у «ринку наукових ступенів»). Натомість у більшості з наших редакцій «з руками й ногами» візьмуть енергійного молодого фахівця, який вміє не просто грамотно писати, а й володіє навичками відеозйомки та відеомонтажу, основами програмування та SMM. Який «на ти» з Photoshop, чув не з книжок про стрімінг, знає, як створити й вести блог. Який може придумати проект на стику редакційного та комерційного відділів — як «запакувати» контент, щоб «під нього» прийшов рекламодавець. Який знайде новину у Фейсбуку чи Інстаграмі місцевого ньюзмейкера, «переплавить» її у формат статті й візьме додатковий коментар раніше, ніж його про це попросить редактор. Який...

... Який, швидше за все, для того, щоб опанувати ці та інші навички, за які сьогодні готовий платити ринок, практикувався безпосередньо під час навчання, а не просиджував модні порвані джинси на парах із «теорії й методики чогось-то там»! Реальний ринок праці в сфері журналістики й вимоги теоретиків від вищої освіти — це дві паралельні реальності.

Але куди тоді дівати «обов'язкові компоненти» і «квоту наукових ступенів»? Коли «гарячі голови» реформування журналістської освіти закликають масово залучати до викладання практиків — чи задумуються вони, куди дінуться «професорські відсотки»? І мова не лише про поважного віку докторів — щороку в українських вишах захищається сила-силенна молоді, вчорашніх аспірантів. Невже вони для того витрачали час і кошти, аби поступитися місцем практикам? І як ви реально це «поступання» уявляєте? У нас мало напруги на ринку праці й без цього?..

Чи реально відмовитися від обов'язкових вимог до відсотку докторів?

«То нехай тоді практики самі йдуть і захищаються, тим самим вливаючи свіжу кров у академічне середовище», — може заперечити уявний опонент. Дехто справді так і робить. Але більшість журналістів-практиків, затребуваних ринком, просто не бачать сенсу «вбивати» кілька років життя на проект, який у найближчому майбутньому не дасть реальної монетизації. Що таке кошти, витрачені на захист? Це не одна тисяча гривень, а зазвичай п’ятизначна цифра. Бо це публікації в обов'язкових наукових збірниках. Це участь у конференціях, більшість яких насправді відбувається «заочно», тобто не відбувається взагалі — зате кошти за видрук збірників підприємливі організатори збирають вправно. Це, зрештою, «неформальні» кількасотдоларові «подяки» офіційним опонентам. (Адже не всі ці люди готові попрацювати безкоштовно.) Всі ці витрати вкупі «не відіб'ються» ні за рік, ні за два. Знаю деяких поважних науковців, які лише після 60 років (!) нарешті відчули на власній кишені, навіщо вони витрачали в молодості купу сил, часу й нервів на написання своїх дисертацій. Відчули, знову ж таки, не на власній зарплаті — вона у вищій школі відомо яка. Відчули завдяки тим самим «неформальним платежам», тобто торгівлі своїм науковим ступенем для участі в спеціалізованих радах чи згаданої вище «приписки» до «лівих» кафедр... Тепер хоч м'яса на базарі можна вдосталь купити, і шкіряні зимові чоботи без проблем у будь-який момент придбати. І немає потреби підзаробляти 50–100 доларів на місяць на курсових і дипломних своїм же студентам. Як це принизливо роблять молоді свіжоспечені кандидати наук, щоб елементарно заплатити за квартиру й комунальні послуги. А також поступово повертати борги, в які залізли через витрати на захист.

Не всі з тих, кому нині 30–40, готові чекати десятиліттями, щоб колись у старості «відбити» витрачене на міфічні «конференції» й цілком неміфічних опонентів, які люблять смачно поїсти й добряче випити дорогого коньяку на обов'язкових фуршетах після захисту. Тому й не поспішають ставати в чергу за науковими ступенями. А в ній, зазначу, і без них охочих не бракує.

Здавалося б, звідси випливає висновок: вдихнути свіже повітря змін у вітчизняну журналістську освіту можна одним простим рішенням — відмовою від обов'язкових вимог до відсотку докторів і професорів. Нехай працюють кафедри й відкриваються спеціальності, де не буде серед викладачів потрібної квоти «захищених» — аби знання давали, аби попит був. Нехай кожен виш на ринкових засадах вибере собі викладачів, які йому потрібні. Аби лишень студенти йшли! Нехай викладачів виберуть на ринку праці, де будуть на рівних умовах науковці зі ступенями і практики з досвідом. Виберуть на відкритому конкурсі — ось перелік дисциплін, ось кількість годин, подай і захисти свою програму. А рівень роботи свіжонабраних оцінить той самий ринок — спочатку кількістю абітурієнтів, а згодом — відсотком працевлаштованих випускників.

Насправді це теж міф. Хто, скажіть мені, засідатиме в конкурсних комісіях? Сивочолі професори? Тоді результат прогнозований. «Гарячі голови» — громадські активісти, герої «народних віч» і «люстраційних комітетів»? Боюся, буде ще гірше.

Найголовніше ж, ніякий нормальний керівник вишу не буде «викидати за борт» уже працюючих штатних викладачів, аби набрати на їхні місця невідомо кого, навіть якщо це супер-пуперпрактик. А студенти та їхні батьки... Повірте, багатьом із них насправді не важливі якість і практичний характер знань — потрібна «корочка» про вищу освіту, можливість «зачепитися» в місті, гарантія «ненапряжного» навчання — і все це бажано недорого. Тому «шарашкіни контори» з «приписаними» професорами приречені на успіх: для лохотронів завжди є благодатна аудиторія. А той, хто реально думає про працевлаштування та якісні знання, шукатиме можливість здобути необхідні навички. І не так важливо, де саме він їх здобуде. Зрештою, більшість геніїв — із глибинки. А у столичному виші теж можна 5 років просидіти й ніде, крім пивних шоу на Хрещатику не побувати.

Про поєднання бюрократії та практики

Системі не уникнути радикальних змін тоді, коли вона переживає кризу. А де ви бачите кризу системи журналістської освіти в нас? Конкурс — шалений, кількість вишів, де відкривається журналістика, — лише зростає (про «мертві душі» як один із чинників такого зростання йшлося вище). А що «страшно далеки они от народа» — ну трохи так, але ж попит-то є!..

Найголовніше ж, як на мене, — те, що нічого страшного в усій цій ситуації немає. Ось гортаю записник 2009 року з поїздки до Німеччини, де разом із колегами-редакторами вивчали систему журналістської освіти. Виклад думки одного з німецьких колег, майже дослівно: «Наша вища освіта готує переважно науковців у галузі журналістики, журналістикознавців, це трохи інше... А власне журналістів університетам допомагають готувати спеціальні школи при редакціях».

Справді, поєднання формальної й неформальної освіти — один із трендів сьогодення. Те, чого недодають у стінах університету, охочий зможе доповнити знаннями, здобутими на профільних курсах, тренінгах, школах. А якщо вже освіта є ринком, то на ньому приречені співіснувати сильніші й слабші гравці — як «контори зі штампування дипломів» для тупеньких провінціалів чи грошовитих «мажорів», так і потужні наукові осередки з розвиненою практичною базою. І ті, і інші знайдуть свою «клієнтуру».

А далекоглядні ректори й декани, кандидати й доктори з реалістичним мисленням і нині, з нинішньою прогнилою бюрократичною системою вимог до вишів, примудряються «вмонтовувати» практику в науку, інтегрувати ринкові тренди в навчальні плани через сертифікатні програми, дискусійні клуби, майстер-класи, гостьових викладачів, зрештою, через заохочення студентів до участі в обмінних програмах і тренінгах. А також через поступове омолодження викладацького складу такими, як згаданий на початку статті мій колега Роман. Поки я кілька тижнів обдумував цю статтю, дізнався: його студенти почали освоювати створення лонгрідів. І байдуже, що такий термін навряд чи є в навчальних програмах. Немає — то буде. І для цього насправді не потрібні ані вказівка з міністерства, ані грант на реформування журналістської освіти.

Що ж можна робити вже тепер, аби ситуація почала змінюватися знизу, зсередини?

Зміни в законодавчо-нормативному полі відразу відкинемо з огляду на нереальність. Навіть якщо через ініціативи зацікавлених громадських організацій (охочих іще треба знайти) або через механізм електронних петицій питання скасування «докторських квот» вдасться внести у владні коридори — його поховає колективний спротив учасників ринку наукових ступенів.

А от усіляко популяризувати через матеріали ЗМІ, організацію круглих столів, виїзних прес-турів і т. д. позитивні приклади поєднання науки й практики в діяльності журналістських вишів — цілком реально. Хто це повинен робити? Найдалекоглядніші керівники вишів, які усвідомлюють, що можливий відступ від консервативних канонів насправді стане їхньою «точкою диференціації» на ринку журналістської освіти. Думаю, це той випадок, коли комерційна вигода (конкретного вишу) водночас виступатиме й соціальним благом (поширення передового досвіду на ринку і, в такий спосіб, поступове підвищення планки стандартів). А завдяки соцмережам подібна інформація розлетиться швидше, ніж вляжеться пилюка на черговому авторефераті чергової купленої дисертації.

Тим часом ключову роль у наближенні журналістської освіти до практики відіграє, думаю, сам Його Величність Ринок. «Будьте готові до кар'єри в журналістиці, а не в газеті», — ця порада когось із американських експертів, датована ще 2008 роком і цитована Борисом Потятиником у книзі «Інтернет-журналістика», сьогодні виглядає реальністю для абітурієнтів-2016. Більшість із тих, хто вже цьогоріч вступає на факультети журналістики, ніколи в своєму житті не працюватимуть у друкованих ЗМІ. А ринок ЗМІ онлайнових розвивається і змінюється настільки стрімко, що без «обов'язкового набору» суто практичних навичок, поєднаних із готовністю швидко вчитись і швидко змінюватися, робити там немає чого. Таким чином, попит на знання, вміння та навички випускників журфаків «шліфуватиме» сам ринок. І вишам доведеться або адаптовуватися до нових реалій — або змиритися з роллю «контори з видачі дипломів» на периферії. На фоні постійного підвищення платні за навчання, розвитку ринку неформальної журналістської освіти та збільшення на ринку частки успішних журналістів з нежурналістськими дипломами далекоглядні батьки абітурієнтів журфаків чимдалі більше почнуть упритул цікавитися: за які ж такі знання вони сплачуватимуть вишам упродовж 4-5 років?! І цей стимулятор може спрацювати ефективніше за міністерські циркуляри.

ГО «Детектор медіа» понад 20 років бореться за кращу українську журналістику. Ми стежимо за дотриманням стандартів у медіа. Захищаємо права аудиторії на якісну інформацію. І допомагаємо читачам відрізняти правду від брехні.
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування ідей та створення якісних матеріалів, просувати свідоме медіаспоживання і разом протистояти російській дезінформації.
Фото: pixabay.com
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
2019 — 2024 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду