Останнім часом журналісти все більше потребують правової допомоги. На інформацію, яку подають медійники у своїх матеріалах, представники влади та бізнесу здебільшого реагують негативно. Не оминають вони увагою й коментарі на сайтах. Буває, що доходить до судових процесів. Про те, як поводитися журналістам у подібних спірних ситуаціях, ми говоримо з медіаюристом громадської організації «Інститут розвитку регіональної преси» (ІРРП) Людмилою Опришко.

Пані Людмило, розкажіть, будь ласка, чому саме тепер правова допомога для журналістів настільки необхідна?

І справді, журналісти все більше почали звертатися по правову допомогу, адже тепер частіше з’являються позови про спростування інформації, про захист честі, гідності та ділової репутації. Враховуючи це, у вересні за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» ми утворили Фонд стратегічних судових справ у сфері свободи слова та діяльності ЗМІ. Потреба в такому фонді викликана тим, що, на жаль, ми бачимо все більше судових рішень, які суперечать Європейській конвенції з прав людини та практиці Європейського суду з прав людини. Ми, медіаюристи ІРРП, отримуємо сигнали про те, що суди приймають рішення про спростування оціночних суджень, які насправді не підлягають спростуванню. Для прикладу, у Вінниці недавно розглядалася судова справа, яка стосувалася спростування висловлювання про те, що, мовляв, у місті діє «жеківська мафія». І вінницькі суди серйозно досліджували питання, чи це є ствердженням факту, чи це оціночним судженням. Вони дійшли згоди, що це таки факт, бо в читача може скластися враження, що в місті справді існує організоване злочинне угрупування. І було прийнято рішення про спростування цього висловлювання.

Все ж, журналісти часто зловживають такими судженнями – особливо у заголовках…

Кожна людина має право на власну оцінку подій і може навіть висловлювати якісь дошкульні судження з того чи іншого приводу. Журналіст повинен виконувати свою роль так, як це визначив Європейський суд. Він повинен бути «наглядачем», тобто людиною, яка відстоює основи демократичної держави. Але якщо він починає маніпулювати обставинами й фактами, то чим він кращий, скажімо, за чиновника, який робить те саме? У цьому і є проблема, адже інколи журналісти таки зловживають своїми правами. Та ці проблеми навряд чи можна вирішити в судовому порядку. Питання етики журналіста постає дуже гостро. Як на мене, на часі створення саморегульованих організацій журналістів. Потрібно наводити лад у власному середовищі.

Поясніть, будь ласка, що вважати оціночними судженнями?

Насправді все дуже просто. Факт – це те, що можна підтвердити. Оціночне судження – це особистий погляд на цей факт, і змусити когось думати інакше не можна, бо це особисте ставлення до певних подій.

А як журналіст може скористатися допомогою Фонду стратегічних судових справ у сфері свободи слова та діяльності ЗМІ?

Для того щоб юристи фонду змогли допомогти, журналісти повинні звернутися з відповідною заявою до ІРРП і надати всі документи, пов’язані зі спором. Перелік документів є у відповідному розділі сайту ІРРП. Зазвичай це матеріал, через який виник спір, позовна заява і, за необхідності, коментарі журналіста щодо спору. Потім ці документи розглядаються на правозахисній раді, до якої входять авторитетні журналісти й медіаюристи. Матеріали перевіряються на дотримання стандартів і на те, чи немає конфлікту інтересів. З урахуванням позицій усіх членів ради приймається рішення, чи надавати підтримку таким справам. До речі, в нас були і відмови, але їхня кількість незначна.

Які цікаві спори ви розглядали?

Один зі «свіжих» випадків – це справа, яка стосується позову про доступ до публічної інформації, котра зберігається в Центральній виборчій комісії. Є положення про те, що вся інформація, подана кандидатами в народні депутати, є відкритою. І крапка. Та коли журналісти почали звертатися в ЦВК, щоб отримати автобіографії кандидатів та їхні фото, їм було відмовлено з посиланням на те, що така інформація є конфіденційною. Це виглядає комічно, адже відмовляючи в доступі до цієї інформації, ЦВК роз’яснює, що ці відомості підлягають оприлюдненню на плакатах. Більше того, звертається увага, що вони можуть відрізнятися від інформації, яку подають кандидати до ЦВК. Але якщо так, то, на нашу думку, до такої інформації існує значний суспільний інтерес, адже або державу вводять в оману, або виборців, і треба перевірити, де правда. Ми оскаржили такі відмови до суду. Але й тут не обійшлося без проблем, оскільки підсудність таких справ чітко не визначена. Виборчий процес уже завершився, а ми в деяких справах ще сперечаємося щодо того, який суд має їх розглядати та яку процедуру застосовувати. Очевидно, що такі прогалини в законодавстві вже призвели до порушення прав журналістів на розгляд справи у розумні строки і на своєчасне отримання інформації (після завершення виборів ця інформація стала вже не настільки актуальною). Зараз слово за Вищим адміністративним судом України, після чого ми будемо вирішувати, чи подавати скаргу до Європейського суду з прав людини.

Видається, що найменше врегульованою законами є наразі інтернет-журналістика. Часто працівників онлайн-видань навіть не вважають журналістами… Чи доводилося вам розглядати справи, пов’язані з інтернет-виданнями?

Нещодавно була цікава справа, яка стосується коментарів відвідувачів сайту в інтернеті. Два позивачі звернулися до суду з вимогою їх спростувати і компенсувати завдану моральну шкоду. Цей позов було пред’явлено до авторів спірних коментарів, а також до двох юридичних осіб. Прикро констатувати, але під час розгляду цієї справи суд навіть не перевірив, кому належить доменне ім’я, а висновок про належність сайту зробив на підставі напису на його головній сторінці, хоча він не відображає реальних відомостей про власника сайту. Суд прийняв рішення про спростування спірної інформації, в тому числі й оціночних суджень. Ми, звісно, з таким рішенням погодитися не можемо й оскаржуємо його в апеляційному порядку. Адже це спір про висловлювання, зроблені іншою особою, та ще й в коментарях, і він стосується спростування відомостей, які не відносяться до особи відповідача. Тому ми вбачаємо тут багато порушень і вважаємо, що це рішення не можна залишити поза увагою.

А як же онлайн-ЗМІ вберегтися від цього? Редагувати коментарі?

Існують певні стандарти, які охоплюють Європу та інші країни світу. Як правило, застосовується такий підхід: у разі, якщо особа вважає, що коментарем, розміщеним онлайн, порушено її права, вона повинна повідомити про це адміністратора сайту. Зазвичай, такий коментар знімається. Але перевіряти весь контент сайту адміністратор не повинен.

Часто буває так, що саме в коментарях «герої» того чи іншого матеріалу зводять між собою рахунки. То як щодо особистих образ у такому випадку?

Як правило, особисті образи повинні видалятися адміністратором. Звісно, кожну ситуацію слід розглядати в контексті. Загальних правил на всі випадки життя немає. Але основна тенденція наразі така: більшість сайтів розробили і розмістили Правила оприлюднення коментарів, які передбачають право адміністраторів сайту видаляти висловлювання з недостовірною інформацією, яка завдає шкоди репутації особи чи містить образливі висловлювання. Відповідно, перш ніж залишити коментар, особа повинна ознайомитись із цими Правилами і погодитись із ними. І якщо надійде скарга щодо видалення коментаря, ця особа не може сказати, що, мовляв, порушено свободу слова. Якщо на сайті правил немає, варто їх розробити та оприлюднити.

Фото надане автором