Автор - Джоел Саймон,  виконавчий директор Комітету захисту журналістів (США)

Після кількамісячної підготовки команда КЗЖ зібралася в Ісламабаді, щоб здійснити амбітний план. На 3 травня була намічена зустріч з президентом Асіфом Алі Зардарі. Ми мали обговорити з ним, чому в Пакистані не здійснено розслідування вбивств журналістів. Схоже, у нас був шанс  зустрітися також з офіційними військовими представниками і навіть з представниками всемогутнього шпигунського відомства ISI.

Коли ж 2 травня ми прокинулися, наші плани полетіли шкереберть. Минулої ночі група американських морських котиків  проникла в Пакистан і здійснила зухвалу операцію, вбивши Осаму бін Ладена. У потоці електронних повідомлень, які до нас надходили, висловлювалася тривога. Нас настирливо закликали бути обачними і навіть виїхати з країни. Тож ми зібралися у моєму номері готелю «Ісламабад-Мерріот» переобладнаного після численних терористичних актів на справжню фортецю зі старанно розробленою системою безпеки. Тут ми вирішували, як діяти далі.

До складу делегації крім мене входили  координатор азійської програми КЗЖ Боб Дітц (він вже тиждень перебував у Пакистані, готуючи наш візит) і голова КЗЖ Пол Стейґер. Він працював випусковим редактором Wall Street Journal, коли на початку 2002 року в Пакистані викрали і вбили репортера цієї газети Денієла Перла.

Після нього у Пакистані загинули 15 місцевих репортерів. Внаслідок сильного міжнародного тиску було проведено серйозне розслідування загибелі американського журналіста. Деяких винуватців судили й покарали. Та не було винесено жодного вироку вбивцям пакистанських журналістів. Саме це питання хотів порушити Пол Стейґер під час зустрічей з урядовцями.

Ми обмірковували усі можливі варіанти дій аж до від’їзду, та зрештою вирішили залишитися й подивитися, що станеться  далі. На вулицях було спокійно. Тим часом пакистанський уряд бентежило те, як реагувати на швидкоплинні події. Томуми були вражені, коли урядовий речник підтвердив, що наша зустріч з президентом призначена на завтра, о пів на четверту по обіді.

Ми сіли в орендовану автівку Toyota Landcruiser і впродовж п’яти хвилин їхали тихими вулицями. Посиленої охорони не було крім як зазвичай в районі, де розташовані переважно урядові установи. У президентських офісах нас відвели у просторе приміщення, а звідти – в офіційну приймальну. Першими до неї увійшли й зайняли місця члени урядової делегації: міністр внутрішніх справ, міністр інформації, інші дорадники.

За ними -  президент, і зустріч почалася. Пол представив нашу делегацію й сказав, що його втішає проведене пакистанською владою ефективне розслідування убивства Денні Перла. Водночас дав зрозуміти, що чимало підозрюваних у цій справі й досі на свободі. На противагу цьому розслідування убивств 15 пакистанських журналістів, за його словами, взагалі не проводилося. Боб  передав президенту докладний список їхніх  справ, який ми назвали «досьє смерті».

Президент, схоже, був здивований, що в його країні загинуло стільки журналістів. Під час зустрічі, яка тривала півгодини, він говорив про серйозні виклики, з якими стикається Пакистан – від нестачі ресурсів до загрози тероризму. Зрештою, він запитав нас, що зроблено в країнах, які зіткнулися з безкарністю, для розв’язання цієї проблеми.

Я сказав, що передумова її вирішення -  тверда прихильність справі керівництва держави. У відповідь президент попросив міністра внутрішніх справ Рехмана Маліка надати нам докладну інформацію про стан невирішених справ. Він звернувся також з проханням до членів урядового кабінету виробити спільно з парламентом нове законодавство з утвердження свободи преси.

Наступного дня нас приймав у своєму офісі міністр внутрішніх справ Малік. Ми наголошували на тому, що в Пакистані  багато справ про вбитих журналістів. Міністр пообіцяв надати докладнішу інформацію і підтримувати зв’язок з нами на робочій основі. Та нас вкрай розчарувала його реакція на справу, яку ми порушили. Йдеться про репортера щоденної англомовної газети  The News Умара Чіму, котрого торік у вересні викрали бойовики в уніформі. Впродовж шести годин його катували з сексуальними збоченнями, домагаючись, щоб він перестав  критикувати владу.

Наступного дня ми прилетіли в Карачі – фінансову та медійну столицю країни. Разом з партнерами з Фонду пакистанської преси провели дискусію за круглим столом за участю 25 визначних представників пакистанських медіа.

Нас не дивує, що ми не отримали жодних новин від контактних осіб в міністерстві оборони та в розвідувальному відомстві.

Тож цілі наших зустрічей не здійснилися. Однак, зважаючи на політичний безлад, в якому опинився   Пакистан, ми вдоволені, що нас прийняв президент і члени урядового кабінету.

У нас лишилося відчуття, що медіа в Пакистані життєздатні, а в суспільстві відбувається інтенсивна дискусія про майбутнє країни. Та водночас викликає тривогу, що критично налаштовані журналісти перебувають у вразливому становищі, а ті, хто їм загрожує, почуваються безкарними.

Переклад Аркадія Сидорука