Через складну систему цифрової цензури у поєднанні з традиційнішим підходом до контролю за медіа – ув’язненням журналістів – свобода слова в Пекіні перебуває під наглядом. Репресивні режими в усьому світі дивляться на Китай як на модель. Натомість пекінська система контролю стає дедалі небезпечнішою. Серія спеціальних доповідей Комітету захисту журналістів (CPJ).

Передмова

Девід Шлесінджер

Ніщо так не висвітлює безлічі протиріч, якими сповнена нині ця країна, як читання доповіді про Китай та його медіа.

Порівняно з часом, коли я починав вивчати тему у 1980-х і 1990-х рр., нині китайські медіа та журналістська арена вібрують так сильно, що годі собі уявити. І це мене дивує.

Десятиліття реформ і відкритості породили майже 600 млн користувачів інтернету, понад 400 млн користувачів мобільного інтернету й понад 300 млн мікроблогерів. Обсяги створюваного щогодини чистого контенту, так само як і обсяги комунікації, приголомшують.

Чимало з цього контенту ще донедавна було немислимим: гострі коментарі, репортажі, знімки, жарти про корупцію й безпечність продуктів харчування, про транспортні умови й нечесні оборудки, про зловживання владою й безліч інших гострих тем.

Місцеві газети й часописи намагаються розширити межі журналістики й публікацій, навіть коментарів. Репортажі закордонних журналістів про Китай як ніколи раніше відлунюють усередині країни, стають частиною внутрішньої дискусії.

Порівняйте з тим, що було раніше. Коли 1990 року я був у Китаї завідувачем бюро Reuters, величезні кипи провінційних газет «приземлялися» на моєму столі з гнітючим відгомоном. Кожний друкований аркуш, здавалося, був набраний одним шрифтом із офіційною лінією. У дисидентів не було тоді мікроблогів, щоби спробувати транслювати провокативні чи зухвалі повідомлення. У кращому випадку в них була одна спільна телефонна лінія.

Отже, вочевидь відчутно величезний прогрес. Однак подібно до паркану навколо двору, обтягнутого дротом із пропущеним через нього електрострумом, над ним зловісно нависають межі терпимості й свободи.

Бути надто сміливим означає наражатися на погрози, переслідування чи навіть арешти. Будь-яке надто провокативне повідомлення зникає. Будь-який журналіст, котрий «переборщив», смикається назад. На будь-яку публікацію, що виходить за межі офіційної лінії, накладає важку лапу влада. Інтернет, що є чудовим знаряддям для створення контенту, здається, оточений дедалі непроникнишою Великою вогняною стіною. Гарячі теми зникають. Так само як зненацька й цифри у новинах. Державна влада стає всюдисущим привидом.

Компартія стикається з викликом. Зміни, що відбуваються в Китаї, породжують у людей нові надії на те, як реалізувати свої права, що в багатьох випадках уже закріплені у китайській конституції.

Важливість цієї доповіді не в тому, що її підготував Комітет захисту журналістів. І не в тому, що її оприлюднено у Нью-Йорку стосовно проблеми, яка так чи інакше унікальна для західної аудиторії. Ця доповідь важлива тому, що дебати про права медіа та про обмеження свободи слова мають відбутися в самому Китаї. Зрештою, це стосується кожного з 600 млн громадянських журналістів, 400 млн користувачів мобільним інтернетом і 300 із гаком мільйонів мікроблогерів, кожен із яких може будь-коли опинитися потойбіч політичної лінії, що зсувається.

Автор: Девід Шлесінжер (David Shlesinger), член ради директорів КЗЖ, засновник і директор Media Advisors – консультативної медіаслужби зі штаб-квартирою в Гонконгу. Колишній головний редактор глобальної служби Reuters і колишній голова Thomson-Reuters у Китаї.

Коли в цензури короткі руки та подвійна гра Sina Weibo

Софі Біч

У березні 2012 року журналіст Янь Хайпень (Yang Haipeng) вмістив у своєму мікроблозі Sina Weibo почуту ним історію про взаємозв’язок між знайденим у готелі тілом англійського бізнесмена Ніла Гейвуда (Neil Heywood) та Бо Сілаєм (Bo Xilai) – потужним керівником компартії в мегаполісі Чунцін. Це повідомлення було першою значною публічною згадкою про зв’язки між цими двома особами. Тож перш ніж наступного дня його вилучили, воно поширилося онлайн як лісова пожежа. Через місяць аккаунт Яня на Sina Weibo, який мав 247 тис.прихильників, було закрито.

Його досвід засвідчує як силу, так і обмеженість можливостей інтернету у просуванні свободи слова в Китаї. Протягом декількох днів із повідомлення Яня світ дізнався про зв’язки між Гейвудом, Бо Сілаєм та його дружиною Гу Кайлай (Hu Kailai). За вбивство Гейвуда їй було винесено умовний смертний вирок, а Бо Сілая виключили з компартії й він наразився на кримінальні звинувачення. Однак Янь, шанований і популярний журналіст та мікроблогер, і досі позбавлений можливості вільно спілкуватися зі своїми послідовниками на найпопулярнішому в Китаї сервісі мікроблоґів Sina Weibo.

За останнє десятиліття медіасередовище в цій країні змінилося внаслідок вибуху в інтернеті та феномену Sina Weibo, який налічує нині понад 309 млн користувачів. Це нова онлайн-екосистема, в якій новини з’являються й поширюються швидше, ніж цензори в змозі їх відстежити. Це, у свою чергу, впливає на суспільну думку й на політичний резонанс довкола певних подій.

Гаряча новина про залізничну катастрофу 2011 року зі швидкісним потягом у м.Веньчжоу (Wenzhou), внаслідок якої загинуло 40 осіб, уперше з’явилася на Sina Weibo. Того року на це повідомлення, згідно з даними аналітичної розвідувальної служби фірми CIC та фірми зв’язків із громадськістю Ogilvy Public Relations, відгукнулися 4,5 млн мікроблогів. Більшість із них висловила критичне ставлення до хибного поводження уряду у зв’язку з катастрофою. Частково внаслідок цього влада запровадила суворі правила безпеки на мережах швидкісних поїздів.

Тимчасом як китайський уряд виправдовує свій контроль над медіа та інтернетом як спосіб запобігання соціальній нестабільності, залізнична катастрофа у Веньчжоу – один із прикладів того, як вільніше вираження думки в Китаї може сприяти відстоюванню громадських інтересів.

Хоча дискусії на Weibo відбуваються вільніше та відкритіше, ніж деінде в суспільній сфері, суворі обмеження щодо того, яких тем можна торкатися, ще жорстко діють. Новини зазнають цензури, аккаунти закривають, а результати пошуку відфільтровують із погляду гостроти політичного контенту. Поширення чуток виправдовує масштабні жорсткі утиски небажаного контенту. Користувачів Weibo викликали на допити, а іноді кидали до в’язниць за вміщений ними контент.

Китайський уряд не відповів на письмовий запит КЗЖ, надісланий посольству КНР у Вашингтоні, з проханням прокоментувати цю доповідь.

Пекін чітко бачить економічні вигоди від сприяння розвитку комунікаційних технологій. Блокуючи популярні глобальні соціальні мережі, такі як Facebook і Twitter, китайський уряд заохочував вітчизняні аналоги як спосіб стимулювати економічне зростання та інновації. Результати вражають. Sina Weibo – це багатофункціональна зручна платформа, дуже популярна в інших соціальних мережах, таких як Tencent. Водночас вона забезпечує другу за величиною платформу мікроблогів – сайт відеообмінів Youku, Renren, Kaixin та інші подібні до Facebook сайти в соціальних мережах.

«Нове плаття короля». Інтернет і громадська думка поливають зливою парад китайського керівництва, зображеного без одягу, у вигляді ошуканого імператора з казки Андерсена (Hexie Farm / Crazy Crab)

Однак компанії, затиснуті між їхніми користувачами, які часто вимагають більшої свободи, та владою, що домагається від них впровадження самоцензури, ризикують втратити ліцензії. Компанії, які не відповідають очікуванням уряду, майже не помітні на ринку. Наприклад, найпершу платформу мікроблогів Fanfou закрили у 2009–2010 рр. на 16 місяців після того, як користувачі розмістили на ній інформацію про заворушення у м. Урумчі та у провінції Синьцзян.

Пекінський редактор бюлетеню Sinocism

Білл Бішоп (Bill Bishop) повідомив КЗЖ: компанія Sina Weibo піднялася на верхівку ринку завдяки широкому вибору, який вона пропонує, а також тому, що, на відміну від Fanfou, «знала, що потрібно зробити, аби не втратити милості уряду».

Аби виконати вимоги урядової цензури, платформи мікроблогів використовують різні методи. Ключове слово – «фільтрація». Це найпоширеніший метод обмеження контенту. Деякі слова взагалі не дозволяють використовувати в повідомленнях, призначених для загального вжитку, інші маркують для редакційних оглядів, а частину неможливо знайти через пошукову систему платформи. Тож отримати доступ до цих повідомлень складно.

Список термінів, заборонених у пошуковій системі Sina Weibo, досліджує й зберігає China Digital Times. Починаючи з квітня 2011 року вона зібрала майже 2 тис.слів, заборонених постійно або тимчасово для пошуку. Крім того, користувачі Sina Weibo часто інформували, що їхні повідомлення з’являлися тільки для перегляду. Вони не могли відразу зрозуміти, що зазнали цензури.

Якщо користувач, незважаючи на ці методи фільтрації, вміщує повідомлення на заборонену тему, його аккаунт можуть тимчасово закрити, а після повторних правопорушень – закрити назавжди. Відповідно до внутрішнього сповіщення менеджменту Sina Weibo, що просочилося в інтернет, будь-яку «шкідливу» інформацію має бути вилучено за п’ять хвилин, а повідомлення користувачів із чорного списку, яким ще дозволено мати аккаунт, перед виходом має бути перевірено.

Від провайдерів сервісу Sina Weibo вимагають надавати установам державної безпеки потрібний їм доступ. Так їхні співробітники можуть безпосередньо ввести ключові слова, що повинні бути заблоковані, та негайно вилучити відео й знімки. Відколи аккаунт Яня Хайпеня на Sina Weibo вперше було закрито у квітні 2012 року, він намагався щонайменше 65 разів відкрити його під різними кодовими іменами, однак його щоразу закривали.

Великого поширення в китайському кіберпросторі набуло викриття, опубліковане у березні 2012 року у гонконзькому Phoenix Weekly. У ньому йшлося про те, що Sina Weibo створила систему моніторингу трьох рівнів, що функціонує в тандемі з описаною вище системою фільтрації ключових слів.

На першому рівні використовуються технології для пошуку заборонених ключових слів. На другому персонал вручну переглядає перед публікацією контент і передає інформацію на третій рівень. На третьому рівні персонал відстежує поточні події, щоби поліпшити фронтальну частину та оновити списки заборонених ключових слів.

Виконавчий директор Sina Weibo Чарльз Чао (Charles Chao) розповідав у березні 2011 року Forbes, що в компанії працюють «щонайменше 100 співробітників», які здійснюють цензуру вручну. Однак багато хто вважає цю цифру заниженою.

Sina Weibo задіяла також механізми для цілеспрямованої реакції на певні інциденти. Згідно з доповіддю Phoenix Weekly, вона має команду, щонайменше зі 600 добровольців, яких можна мобілізувати в разі виникнення надзвичайних ситуацій – таких як катастрофа швидкісного потяга у Веньчжоу. Команда складається з персоналу компанії, а також із колишніх редакторів і тимчасових працівників.

Sina Weibo вибирає собі «резерв», відкрито запрошуючи до своєї спільноти та звертаючись до своїх користувачів, які зазвичай «з ентузіазмом ставляться до безпеки та надійності мережі», пише Phoenix Weekly. Іншими словами, користувачів Sina Weibo, які активно підтримують урядову політику та практику контролю інтернету, винагороджують, запрошуючи приєднатися до команди.

Це відповідає новій політиці, яку соціальна мережа провадила 2012 року. Користувачів винагороджують або карають інші користувачі за системою балів. Згідно з повідомленням, вміщеним у травні того року менеджментом Центру спільноти Sina Weibo, бали приплюсовують за надання особистої інформації чи мінусують, якщо користувач поширює «неправдиву» інформацію або вдається до персональних випадів. Якщо резерв користувача опускається до нульової позначки, його рахунок закривають. Однак визначати те, чи інформація «неправдива», покладено на цензорів, які можуть використати це поняття щодо будь-яких політично непривабливих повідомлень.

Система балів та реєстрації користувачів під їхніми реальними іменами запроваджувалася непослідовно. Однак у грудні 2011 року Пекінський муніципалітет оприлюднив правила, що вимагали від сервісів мікроблогів зібрати й перевірити до 16 березня 2012 року реальні прізвища всіх користувачів, які вміщують повідомлення на їхніх платформах. Якщо це правило буде дотримано в повному обсязі, онлайн-диспути охолонуть, оскільки свобода слова на платформах Sina Weibo пов’язана з анонімністю користувачів.

Та, згідно з повідомленням, надісланим у 2011 фінансовому році Комісії США з цінних паперів та бірж (The U.S. Securities and Exchange Commission), Sina Weibo зізналася, що не спромоглася забезпечити повне дотримання цього рішення. Серед причин вона назвала «поведінку користувачів, особливості продукції мікроблогів, а також відсутність розуміння конкретних процедур його здійснення».

Sina Weibo визнала, що «недотримання нами умов наражає на потенційно серйозне покарання китайського уряду». У грудні 2012 року Всекитайські збори народних представників розширили правила реєстрації користувачів під реальними іменами для всіх компаній, що надають доступ до інтернету, зокрема, й для компаній мобільних телефонів.

Влада намагається також вести бесіди онлайн, використовуючи чимало платних коментаторів, які вміщують проурядові думки на Sina Weibo та на інших форумах. Інтернет-користувачі прозвали цих коментаторів «п’ятдесятивідсотковими партійцями за гонорар». Подейкують, що їм платять за кожне повідомлення. В опублікованому в жовтні 2012 року в New Statesman інтерв’ю, яке взяв в одного з таких користувачів всесвітньо відомий художник Ай Вейвей (Ai Weiwei), той заявив, що за його оцінками, до 20 відсотків повідомлень на інтернет-форумах пишуть платні коментатори.

Натомість Sina Weibo створив нову публічну сферу для інтернет-користувачів у Китаї. Це, як правило, освічені містяни, які належать до середнього чи вищого класу, що суттєво змінює національний дискурс.

Користувачів може дратувати цензура, та чимало хто з них розуміє: це ціна, яку Sina Weibo платить за своє існування.

Єпископ із Sinocism розповів КЗЖ: «Користувачі можуть злитися на Sina Weibo, зокрема, за те, що вона відволікає на себе гнів, спрямований проти уряду. Та найрозумніші усвідомлюють, що вона значно розширила межі дискурсу. І якщо Sina Weibo не вдовольнятиме уряд, сервіс можуть каструвати чи ще гірш того…».

Незважаючи на зобов’язання перед урядовою цензурою, інтернет-компанії самі винайшли витончені способи сприяння свободі слова. У січні 2013 року менеджер Sina Weibo відповів на критику, що його компанія цензурує повідомлення. Він пояснив, що навіть у рамках цензури інформацію можна поширювати, перш ніж її буде вилучено.

Менеджер написав: «Ви завалили Weibo шаленими повідомленнями, і "маленькі секретарші” діловито вилучають їх. Та чи ця ситуація заважаєте вам бачити інформацію? Якщо вони не вилучатимуть на Sina Weibo окремі повідомлення, акаунти просто закриють. Насправді вже є тиск із приводу того, коли саме ситуація вибухне. Але ми здатні впоратися з нею. Те, що причиною цього може стати весь інформаційний потік – вже саме по собі важко здобута перемога».

Стаючи на бік користувачів інтернету та сприяючи свободі слова, Sina Weibo, аби забезпечити собі конкурентну перевагу, закрила аккаунт видатного блогера [венчурного капіталістa, розробника комп’ютерних програм і дослідника соціальних мереж. – MS] Ісаака Мао (Isaac Mao), який мав близько 40 тис. прихильників. Це сталося у червні 2012 року після того, як він розкритикував космічну програму Китаю як марнотратство.

Sina Weibo заявила, що йому нікому скаржитися, бо розпорядження надійшло «від відповідних органів» поза контролем компанії. Після цього Мао запросила на свій сервіс мікроблогів компанія Tencent. Нині в нього 10 тис. прихильників. На Tencent він не такий активний і після досвіду роботи з Sina Weibo став обачнішим.

Китайським журналістам компанія надала безпрецедентну платформу для публікації інформації, яку вони не можуть розповсюджувати у традиційних медіа, зокрема, про цензуру. Пропагандистський режим Китаю традиційно суворо забороняв журналістам висвітлювати їхні розпорядження, що, як правило, становлять державну таємницю.

Журналіста з провінції Хунань – Ші Тао (Shi Tao) засудили 2005 року до 10-річного тюремного ув’язнення після того, як він оприлюднив у мережі урядові накази у сфері пропаганди. Нині журналісти часто анонімно вміщують онлайн-директиви стосовно цензури. Вони поширюються, перш ніж цензори встигають їх вилучити.

Цей витік урядових наказів став настільки поширеним, що китайські користувачі інтернету почали посилатися на них, як на директиви Міністерства правди – відділу пропаганди в романі Джорджа Оруелла «1984». У свою чергу, термін «Міністерство правди» – один із тих, який, за даними дослідників університету Карнегі-Меллона (Сarnegie Mellon University), найчастіше вилучають на Sina Weibo.

Та навіть на жорстко цензурованому пошуковику Baidu спроба знайти китайською вислів «міністерство правди» принесла близько 188 тис. результатів. (China Digital Times збирає та перекладає його англійською мовою «як міністерство директив правди».)

Sina Weibo надала також можливість журналістам зміцнювати солідарність у боротьбі з цензурою. У січні 2013 року журналісти незалежного Southern Weekly у Ґуанґджоу застрайкували після того, як місцеві пропагандистські органи влади самочинно замінили проурядовим месседжем новорічне вітання, в якому йшлося про відстоювання конституції та дотримання верховенства закону. Розлючені надмірним втручанням цензури у редакційний процес редактори закликали на Sina Weibo звільнити шефа комуністичної пропаганди у провінції Ґуандун (Guangdong) Туо Дзена (Tuo Zhen).

Безпрецедентним чином газети, окремі журналісти та інші користувачі інтернету по всій країні використовували свої аккаунти на Sina Weibo, щоби згуртуватися на підтримку Southern Weekly і висловитися за свободу преси. Невдовзі це обернулося серйозною проблемою для влади, оскільки кінозірки та медіа мейнстріму вміщували відверті й кодовані месседжі солідарності на своїх сайтах та на акаунтах.

Користувачі інтернету мають доступ до розмаїтіших новин та інформації, і тон дискусій змінився. Декілька років тому найгучнішим, визначальним був голос «розлюченої молоді», як називали войовничих молодих націоналістів. Становище змінилося, коли на передній план висунулися інші суспільні проблеми, а інтернет надав більшу можливість почути ширший спектр голосів.

Видатний професор журналістики Пекінського університет Ху Йонь (Hu Yong) позначає цей поворотний пункт 2008 роком. Націоналістичний порядок денний дедалі більше відходив на задній план, поступаючись порядку денному, пов’язаному з добробутом. народу.

«Напрямок вітрів змінився, – писав він у China News Weekly. – Коли ваша дитина не має змоги пити чисте молоко, їздити в безпечній автівці, коли ви йдете пообідати і вам замість їжі на олії подають зготовлену на відходах, коли ви не знаєте, наскільки чисте повітря, яким ви дихаєте, вас починає більше турбувати, куди рухається китайське суспільство та проблеми, пов’язані зі щасливим життям, а не ще одне боксерське повстання проти іноземців, що відбулося 1900 року».

Це стало очевидним під час протестів, що прокотилися китайськими містами у вересні 2012 року у зв’язку із суперечливими претензіями японців на острови Дьяоюй [японська назва – Сенкаку. – MS]. Ці санкціоновані урядом вуличні протести були запальними й часто оберталися насильством. Їхні учасники в один голос засуджували Японію й навіть закликали до війни.

Онлайн-дискусії були більш різнобічними. Чимало інтернет-користувачів поставилися до протестів і до ролі уряду, який їх заохочував, цинічно. Один користувач Sina Weibo писав: «Насправді для мене головне питання: хто у Китаї володіє островами Дьяоюй. Певно, не я. І, певно, не ви. Тоді, можливо, “народ”?».

Нині користувачі інтернету почуваються спроможнішими протистояти офіційній пропаганді. Редактор офіційної Global Times постійно використовує свій аккаунт на Sina Weibo, щоб висловлювати націоналістичні, проурядові погляди. Однак на кожне його повідомлення зазвичай надходять сотні, іноді тисячі відповідей із жорсткою критикою його позиції. Як правило, коли уряд публікує свою версію подій стосовно важливої проблеми, інтернет-користувачі у відповідь висловлюють свою версію, часто беручи під сумнів офіційну інформацію.

Користувачі Weibo, які здиралися на Велику вогняну стіну, щоб читати й пересилати щоденні показники стану повітря на Twitter посольства США в Пекіні, почали публічно сумніватися в статистичних даних китайського уряду, що показують значно менший ступінь забруднення. Коли у червні 2012 року Пекін оголосив нелегальним збір даних про якість повітря, здійснюваний американським посольством, користувачі Sina Weibo обурилися.

Зосередження уваги на цій проблемі, зрештою, підштовхнуло владу деяких китайських міст подавати точніші дані. А в січні 2013 року уряд відкрив сайт, на якому розміщуватимуться дані про стан повітря в 74 містах. Коли рекордно високі рівні забруднення накрили північний та центральний Китай, «Сіньхуа» та інші офіційні медіа продемонстрували зрушення у ставленні до цієї проблеми. Вони незвично прозоро повідомляли рівні забруднення повітря, причини цього, а також наголошували на необхідності громадського нагляду для пошуку рішень проблеми.

Динаміка онлайну не змінює того, що китайський уряд, як і раніше, не дозволяє незалежній пресі інформувати про проблеми місцевого та національного значення. Без довіри, без легітимізованих джерел новин вакуум надто часто заповнюється непідтвердженими повідомленнями, напівправдою й чутками.

Поширення чуток обернулося лихоманкою, коли в березні 2012 року з’явилося безліч повідомлень, що союзники Бо Сілая в Пекіні готуються здійснити переворот. Медіа заборонили висвітлювати ситуацію довкола Бо. Закордонним журналістам перекрили доступ до ключових даних. Громадськість не знала, яким повідомленням слід довіряти.

У відповідь на це уряд жорстко придушував поширення чуток, закривав аккаунти на Sina Weibo особам, обвинуваченим у поширенні неправдивої інформації, а декого арештовував. Тоді Sina Weibo і Tencent на три дні відключили функції коментарів (китайська платформа Weibo вимогливіша за Twitter і дає змогу вміщувати коментарі у месседжах. – Прим. в оригіналі).

Згідно з «Женьмінь Жібао», після поширення чуток про переворот влада закрила 16 сайтів та арештувала шістьох осіб, крім того певне число осіб (точна цифра не розкривається) «напучували й виховували».

Журналіст фінансового часопису Capital Week Лі Делін (Li Delin) зник на деякий час саме після того, як повідомив на своєму аккаунті на Sina Weibo, що чув постріли в Пекіні, повідомила радіостанція «Вільна Азія» (Radio Free Asia).

З 2010 року уряд розпочав регулярні жорсткі кампанії проти «неправдивої інформації» та чуток, закриваючи сайти. Однак часто вони мали масштабніші цілі. Так, внутрішній розпорядок роботи з обмеження «неправдивих новин» та інформації, виданий відділом пропаганди у провінції Аньхой (Anhui), містив директиви «створити конкретну систему моніторингу, пильно відстежуючи впливові сайти, своєчасно виявляти поширювану в інтернеті неправдиву інформацію, робити точні висновки, швидко реагувати й рішуче боротися зі шкідливою інформацією з нападками на партію та уряд і нову систему управління». Згідно з цими директивами, «будь-який сайт, критичний щодо уряду. може бути закрито».

Нове покоління, що прийшло до влади в Пекіні, правитиме набагато поінформованішими громадянами, зв’язаними між собою і зі світом інтернетом щільніше, ніж будь-коли раніше. Китайський народ більше не прийматиме пропаганди за новини й не буде байдужим, коли чиновники брехатимуть йому щодо проблем, що напряму впливають на його життя. Однак нове керівництво має у своєму розпорядженні найвитонченіші й найпотужніші засоби контролю над доступом громадян до інформації.

Ребекка Маккіннон (Rebecca MacKinnon), авторка книги «Згода тих, хто в мережі» (Consent of the Networked), член правління КЗЖ, доводить: інтернет радше сприятиме подальшому правлінню компартії, аніж стане силою, яка її скине. Дозволяючи громадянам виходити на форум, де вони можуть обговорювати місцеві проблеми, лідери країни отримують можливість фіксувати джерела невдоволення і водночас давати громадянам віддушину, щоб висловити свої розчарування. Тож вимога політичних змін стає менш імовірною. Маккіннон сказала The Wall Street Journal: «Ідеться більшою мірою про гру між урядом і громадянами в піддавки без зміни системи».

Однак немає сумніву, що доступ до інтернету для тих у Китаї, хто постійно виходить в онлайн, справив глибокий вплив на ставлення до новин і до уряду, на те, як вони реагують на несправедливості в повсякденному житті. Ще до того, як біля керма держави стало нове керівництво, громадськість знала про своїх нових лідерів значно більше, ніж будь-коли раніше, з інформації, яку цензори намагалися жорстко приховувати.

Без Weibo громадськість, можливо, ще й досі не дізналася б, чому було усунуто з посади Бо Сілая, не знала би й про його зв’язки з (британським бізнесменом) Нілом Гейвудом (Neil Heywood). Однак те, що відомо громадськості про ці нещодавні скандали, – лише верхівка айсберга. Блогер і прихильник свободи слова Ісаак Мао заявив КЗЖ: «Навіть в умовах шаленої й сміховинної цензури Sina Weibo дала можливість простим китайцям дізнаватися те, чого вони не знали».

Автор: Софі Біч (Sophie Beach) – редактор China Digital Times. Колишня дослідниця Комітету захисту журналістів. Здобула ступінь магістра наук у Школі міжнародних і публічних справ Колумбійського університету (The School of International and Public Affairs at Columbia University).

Джерело: Комітет захисту журналістів (CPJ)

Переклад: Аркадій Сидорук