Китайський виклик. Частина 2

Китайський виклик. Частина 2

00:00,
8 Травня 2013
18888

Китайський виклик. Частина 2

00:00,
8 Травня 2013
18888
Китайський виклик. Частина 2
Китайський виклик. Частина 2
Про директорів із медіацензури, національний інтернет і практику наслідування китайської цензури недемократичними країнами. Спеціальна доповідь Комітету захисту журналістів

Першу частину доповіді Комітету захисту журналістів про стан медіа та свободу слова в Китаї читайте тут.

Журналісти в замаскованих тенетах правосуддя

Меделін Ерп

Хоча китайський інфопростір гуде від критики соціальної несправедливості, державної політики та пропагандистських директив, незалежна журналістика й свобода слова й досі сприймаються компартією як очевидна політична загроза. Влада вдається до розмитих юридичних формулювань, щоби переслідувати інакодумців на основі опублікованого контенту або взагалі оминаючи незалежну правову процедуру. Вона кидає критиків за ґрати, не висуваючи їм офіційно звинувачень і не повідомляючи їхні родини.

2010 року син революціонера-комуніста Цзі Помін (Ji Pomin) розіслав за сотнями електронних адрес текстове повідомлення, цікавлячись станом здоров’я Цзяна Цземіня (Jiang Zemin). Це мимоволі викликало чутки, що колишній китайський президент і тоді ще потужний політичний гравець помер. За декілька днів Цзі доправили на квартиру на сусідній вулиці агенти таємної поліції, маскуючись під кур’єрів.

В інтерв’ю кореспондентові Sydney Morning Herald Джону Ґарно (John Garnaut) він розповів, що йому натягли на голову капюшона і відвезли до віддаленої вілли. Там упродовж декількох годин допитували, як він ставиться до Цземіня. Зокрема, прискіпувалися до твердження, яке він розмістив в інтернеті, що той сфабрикував революційну біографію, аби просунутися вгору щаблями партійної ієрархії. (Родина Цземіня, як свідчив Ґарно, спростувала це твердження.) Оселі тих, хто отримав його інтернет-повідомлення, пограбували.

Цзі, який веде свій родовід від партійної верхівки, зрештою, звільнили. Зате старому історику, який збудив у ньому підозри, не так пощастило. Наприкінці 2010 року 72-річний Лю Дзяпін (Liu Jiaping) зник із публічного поля зору. А 2012 року Комітет захисту журналістів дізнався, що у травні 2011-го його разом із дружиною і близьким соратником Цзіном Анді (Jin Andi) засудили «за підбурювання до повалення державної влади».

Переклад апеляції на судовий вирок, яку було відхилено, містить список статей Лю, опублікованих ще 2000 року й раніших, датованих 2010 роком. Документ розкриває заходи, яких вживала служба державної безпеки, щоб висунути йому обвинувачення. В ньому фігурують, зокрема, дані електронної пошти від провайдерів Sina Weibo та Wangzhiy і прізвища отримувачів його статей.

Третя бригада пекінського відділу бюро з безпеки інтернету та оборони виявила в міжнародному павутинні за адресою ресурсу www.maoflag.net повідомлення «Лю Дзяпін: чому інцидент із заколотом у Лхасі не було відвернено». У вересні 2010 року в міжнародному інтернеті було чотири сторінки з посиланнями на повідомлення чи на його пересилання. На 2768 кліків отримано 12 відповідей.

2001 року сина Лю (Lü) – Ху Даліна (Hu Dalin) допитували, хто допомагав йому розміщувати статті онлайн. Так чи інакше 2010 року, можливо, через посилений інтерес до його повідомлень про Цзяна, він став об’єктом судових переслідувань. Щоб отримати проти нього докази, влада упродовж десятиліття порпалася онлайн. Родину та друзів не повідомили про арешт Лю. Однак про цю подію інформувала міжнародна преса.

Прихильники вільної преси та свободи слова часто намагаються аналізувати, кого з журналістів тримають у Китаї в тюрмах, щоб визначити, які лінії не дозволено перетинати. Однак справа Лю ілюструє, що перетинати лінію, порушувати обмеження на контент (неодноразово, навіть упродовж багатьох років), не викликаючи при цьому кримінальних звинувачень, цілком можливо. Замість цього прокурори можуть визначати межу ретроспективно, обернувши вияв «свободи слова» на кримінальний акт.

Відповідно до китайської правової системи, критика держави сама по собі не розцінюється як спроба вплинути на населення. Звинувачення в підбурюванні до антидержавної діяльності, висунуте проти Лю, визначається як «поширення чуток, наклепу чи будь-який інший спосіб повалення державної політичної влади або соціалістичного ладу», повідомив КЗЖ гонконзький експерт із питань китайської правової системи Джошуа Роузенцвейг (Joshua Rosenzweig).

«Ключова частка звинувачення – поширення чуток чи наклепу, – заявив він. – З практичного погляду “підбурювання інших” не таке вже й важливе. Воно не є необхідним для судового переслідування. Звинуваченню немає крайньої потреби доводити, що когось підбурювали, або якщо його підбурили, то до цього його спонукали підозрювані».

2013 року КПК не криміналізує критичної журналістики за єдиним стандартом. Однак цифрова інформація залишає по собі слід, на який можна вийти навіть через десятиліття після її публікації, використавши для виправдання того, щоб заглушити голос, який партія вважає небезпечним для своєї влади.

Китайський уряд не відповів на письмовий запит КЗЖ, надісланий через посольство КНР у Вашингтоні, окрузі Колумбія, прокоментувати цю доповідь.

Під час «золотого десятиліття» правління Ху Цзіньтао (Hu Jintao) та Вень Цзябао (Wen Jiabao) обоє наглядали, як розширювалося обговорення політичних питань і прав людини. Та зовнішня ознака відкритості була для компартії прикриттям для продовження і навіть посилення репресій. Наприклад, Державна рада опублікувала свої перші національні плани дій із прав людини (National Human Rights Action Plans) на 2009–2010 рр. і на 2012–2015 рр. Цим доповідям бракувало критеріїв, щоби привести стан речей у країні у відповідність із міжнародним правом. Однак вони частково сприяли послабленню критики. Державне інформаційне агентство «Сіньхуа» повідомило, що ці плани дій «можна розглядати як ознаку того, що держава надає великого значення питанням прав людини».

Вислів про свободу слова використовувався в пасивній формі як «почуте право». Схоже, що відповіді на запитання про ставлення до цього поняття уникали. Ба більше: у планах згадувалося про «законні» професійні права журналістів. Та саме впровадження поняття «законний» визначало розбіжність між правами, визнаними державою, та універсальними правами людини, які в широкому сенсі вважалися незаконними.

Тим часом репутація Китаю як тюремника журналістів у часи Ху Цзіньтао і Вень Цзябао коливалася. Однак сама країна не змінилася.

У щорічних оглядах КЗЖ було документовано, що протягом 2002–2003 рр. було 39 ув’язнених журналістів, а 2012-го – 32. 2010 року Китай уперше за десятиліття не був єдиним найгіршим у світі тюремником за числом журналістів за ґратами. Він поділив цю «відзнаку» з Іраном. 2012 року Китай став третім – після Туреччини та Ірану – світовим тюремником. Однак це радше відображало погіршення умов для преси у двох інших країнах, аніж поліпшення в Китаї.

Розслідування КЗЖ показують, що протягом десятиліття більшість журналістів опинялася в китайських тюрмах за атидержавними звинувачення, зокрема, в підривній діяльності чи в підбурюванні до повалення державної влади, у розкритті державних таємниць, у підбурюванні до заворушень чи до сепаратизму.

Намагаючись пояснити, чому компартія дозволяє декому відверто критикувати, а інших звинувачує у кримінальних злочинах, деякі китаїсти стверджують, що критику дозволяють, поки вона свідомо чи в інший спосіб не згуртовує довкола антиурядової діяльності.

Прихильником цього погляду є професор Гарвардського університету Ґері Кінг (Gary King). Він співавтор дослідження про цензуру в онлайн-медіа в Китаї 2012 року. В його розвідці стверджується: «На противагу давнішим уявленням, різко негативна, навіть уїдлива, критика держави, її лідерів і політиків стає об’єктом цензури не частіше, ніж інші. Ми наочно показуємо, що програма цензури спрямована на обмеження колективних дій, глушіння коментарів, які представляють, посилюють чи сприяють соціальній мобілізації, незалежно від їхнього контенту. Ми дійшли висновку, що мета китайської цензури – зниження ймовірності колективних дій, де б не з’являлися докази виникнення соціальних зв’язків на місцевому рівні чи очікувалося б їхнє виникнення».

Кінг та його колеги не заглиблювалися у вивчення «способів, що ними відрізають соціальні зв’язки в автономному режимі», або яких авторів цензурованих повідомлень арештовують. Він повідомив КЗЖ: «Ми припускаємо, що об’єктами судового позову радше будуть ті, хто критикує державу».

Обличчя ув’язнених у Китаї журналістів змінюються, й це надає ваги твердженням, що громадських журналістів бояться більше, ніж представників мейнстріму. Згідно з розслідуванням КЗЖ, із 32 журналістів за ґратами принаймні 19 були представниками етнічних меншин-уйґурів у Тібеті та Синьцзян-Уйґурському автономному районі. Їх арештували після заворушень 2009 року. Тібетців у Тібетському автономному районі і в тібетських областях західного Китаю арештовували після заворушень, що мали місце там 2008 року.

Число ув’язнених журналістів – представників етнічних меншин упродовж чотирьох років поспіль зростало. Арешти багатьох журналістів, які представляють головну народність країни – хань, можна також простежити за погромом демонстрацій, іноді превентивних, дисидентів. Наприклад, Лю Сяобо (Liu Xiaobo) арештували 2008 року, за день до появи в інтернеті «Хартії-08» (Charter-08). Цей документ містив вимогу політичної реформи, хоча, зрештою, його засудили за статті на інші теми. 2010 року Лю було удостоєно Нобелівської премії миру.

Тан Зуорен (Tan Zuoren), еколог із провінції Сичуань (Sichuan), співпрацював із постраждалими родинами, щоб документувати смерть дітей, загиблих під час землетрусу 2008 року у змонтованій із матеріалів, придбаних за зниженими цінами, шкільній будівлі, що розвалилася. Його арештували ще до оприлюднення ним висновків, приурочених до першої річниці трагедії.

Як свідчить розслідування КЗЖ, Тану Зуорену винесли вирок ще до того, як стався землетрус, за опубліковану за кордоном розповідь очевидця про погром 1989 року на площі Тяньаньмень.

Чень Вей (Chen Wei) належав до числа десятків письменників і дисидентів, які потрапили в облаву після того, як анонімні користувачі інтернету закликали до «жасмінової революції» в Китаї. Інших арештованих звільнили або тримали під наглядом удома. Та публікація Ченєм статей про демократію на міжнародних сайтах призвела до 9-річного позбавлення його волі «за підбурювання до підривної діяльності».

Щоб винести вироки Ченю, Тану, Лю та іншим за підбурювання, згідно з китайськими законами, не було жодної потреби доводити, що вони брали в цьому участь чи спонукали до антидержавних дій інших. «Ідея, схоже, полягає в тому, що саме це поняття передбачає ймовірність вести за собою інших у сумнівах щодо політичного порядку та активно діяти з метою його повалення», – вважає експерт із правових питань Роузенцвейг.

Поліцейські й агенти служби безпеки, щоби змусити журналістів замовкнути, користуються іншою правничою перевагою. Нечіткі формулювання закону дозволяють їм здійснювати арешти вдома або в таємних місцях замість офіційних центрів утримання під вартою, не повідомляючи родини та юристів.

Домашній арешт і таємне утримання під вартою в добу інтернету стали помітнішими. На відео 2001 року видно, як агенти безпеки оточували будинок сліпого правозахисника Чень Ґуанчена (Chen Guangcheng). Натомість 2012 року кореспондент Associated Press уникав групи агентів безпеки, щоби взяти інтерв’ю у дружини Лю Сяобо – художниці Лю Ся. «Спостереження за місцем проживання без попередження практикуються вже впродовж декількох років», – повідомила КЗЖ китаїстка, учений-правник Флора Сапіо (Flora Sapio).

Всесвітньо відомий художник Ай Вейвей 2011 року зник із поля зору на 43 дні, поки дружині не дозволили відвідати його в місці, що не було схожим на офіційний центр утримання.

Крім Aй Вейвея, письменника Яня Хеньджуна та блогера Ху Чжийонга місцеву та міжнародну увагу до зловживань привертають інші особистості, які зникали того року на декілька днів.

«Коли всі вважали, що мене викрали, кожен припускав, що це справа уряду. Вам це щось каже?» – зауважує Янь.

Можливо, це стимулювало заходи, спрямовані на посилення правових повноважень влади в «сірій зоні». В березні 2012 року Національний народний конгрес вніс поправки до кримінально-процесуального кодексу. Поправка до статті 73 надала можливість утримувати підозрюваних, які становлять загрозу національній безпеці, в невідомих місцях. Поліція зобов’язана поставити до відома родину підозрюваного, чи його утримують під вартою в житловому районі, чи ні. Однак деякі подробиці, зокрема, де й чому утримують підозрюваного, можуть лишатися засекреченими. (Спостерігачі схвально відгукувалися про деякі аспекти поправки – такі, як вимога записувати на плівку допити, пов’язані зі смертною карою, для запобігання вимушеним визнанням.)

У поправці збережено нечіткі формулювання первинного закону, що робить його відкритим для зловживань з боку поліції та служб безпеки. Їх важко контролювати. Як стверджує в публікації 2006 року юридичний експерт і колишній працівник китайських правоохоронних органів Ма Гайдзян (Ma Haijian), приховані арешти становлять державну таємницю.

У той час, як поліція зберігає дані, пов’язані з домашнім наглядом, їх, як повідомила КЗЖ Флора Саріо, не розголошують. «Нам нічого не відомо про те, чи роблять попередження». Іншими словами, наскільки приховано здійснюється арешт. «Практично чиновники китайських правоохоронних органів часто тлумачать чіткі правничі формулювання, як їм зручно, а іноді діють повністю за межами чи всупереч закону», – писали у гонконзькій South China Morning Post вчені-юристи Джером Коен (Jerome Cohen) і Ю Дзя Чень (Yu-Jie Chen).

Фізичні особи можуть зникнути в буквальному розумінні цього слова, коли поліція не виконує своїх правничих зобов’язань і не реєструє арештів. Повідомлення про те, що Лю Дзяпін (Lü Jiaping) та Дзін Анді (Jin Andi) потрапили до тюрми, стало гарячою новиною тільки в лютому 2012 року. За даними КЗЖ, тоді його дружину Ю Дзуній (Yu Junyi) звільнили з-під домашнього арешту.

Дружина журналіста Ґао Їньпу (Gao Yingpu) підписала письмове зобов’язання не розголошувати арешту чоловіка в 2010 році за критику в онлайн-публікаціях антикорупційної кампанії колишнього секретаря компартії в Чунцині Бо Сілая. Внаслідок цього він ніколи не мав адвоката і не подавав апеляції. Повідомлення його колишнього однокласника про винесений Ґао Їньпу вирок за звинуваченням у загрозі державній безпеці з’явилося в інтернеті майже два роки потому. Його родина й друзі вважали, що він працював в Іраку.

Під час розслідування КЗЖ в грудні 2012 року Ґао, Лю та Дзін ще перебували у в’язниці.

Докладна інформація про ці справи, які замовчували, з’явилися відразу після того, як було ухвалено поправку до кримінального закону. Незвично те, що її проект було підготовлено для зворотного зв’язку з громадськістю й він отримав жорстку оцінку в китайських медіа. За даними The New York Times, відгукнулися понад 80 тис. осіб.

Репресивніші аспекти були згладжені. Попередні проекти передбачали дозвіл поліції затримувати підозрюваних до півроку, не повідомляючи родину. Та консультативний процес був далекий від досконалості. Чимало критиків закликали скасувати таємне утримання під вартою, а не коригувати вимоги щодо повідомлень, як це й було вписано в остаточний варіант поправки.

Однією з помітних змін упродовж 10-річного правління Ху Цзіньтао і Вень Цзябао стало значне зменшення перспективи кримінальних справ проти традиційних журналістів. 2002 року за ґратами опинилися дев’ять професійних репортерів цієї категорії. Десять років потому жоден із 13 ув’язнених китайських журналістів не працював у традиційних медіа. Всі вони розплачувалися за матеріли, опубліковані за кордоном.

На січень 2004 року припала низка символічних арештів. Лі Міньїна (Li Minying) – колишнього редактора газети Southern Metropolis Daily у провінції Ґуандун було арештовано й засуджено разом із менеджером Ю Гуафенем (Yu Huafeng) за сфабрикованими звинуваченнями в корупції. Іншого редактора – Ченя Їчжона (Cheng Yizhong) також затримали на п’ять місяців. Ця газета опублікувала сенсаційну серію матеріалів, що збентежили місцевих чиновників, а вирок журналістам широка громадськість розцінила як помсту.

Нині, щоби тримати журналістів мейнстріму в межах дозволеної лінії, чиновники-пропагандисти покладаються радше на внутрішні догани, зокрема на штрафи, примусові відпустки, пониження в посадах чи на звільнення.

На початку 2011 року видавець Southern Metropolis Daily, що належить Southern Media Group, змусив піти у відставку редактора, журналіста-ветерана Дзяна Піна (Zhang Ping). Це сталося під тиском владних пропагандистів через його колонки на гострі теми, такі як політична реформа. До цього Дзяна понизили в посаді й тримали у підвішеному стані. «Мені не раз казали, щоб я перестав писати. Якби я погодився, то міг би отримати більше вигод», – заявив Дзян британській The Guardian, коли його звільняли.

Сьогодні завдяки різним політичним підходам стосовно професійних журналістів та їхніх активніших колег владі вдалося вбити клин між двома громадами. Професійні репортери рідко використовують місцеві медіа, щоб висвітлювати справи ув’язнених фріленсерів, хоча деякі роблять це на особистих аккаунтах у соціальних мережах.

Єдиним винятком було висвітлення в китайській пресі у позитивному світлі історії блогера Ченя Пінфу. Це колишній робітник і вчитель, який, втративши роботу, став вуличним скрипалем і намагався заробити грошей, щоби сплатити за медичне обслуговування та покрити інші витрати. Ченя звинуватили в антидержавних злочинах, та його онлайн-хроніки несправедливості, зокрема й про брутальне поводження поліції, ймовірно, вплинули на прокуроратуру, яка, за повідомленнями міжнародних новинних агентств, у грудні 2012 року відмовилася від висунутих проти нього звинувачень.

Однак поки влада використовуватиме розмиті юридичні формулювання з криміналізації свободи слова, журналісти мейнстріму лишатимуться вразливими.

На цьому тлі міжнародні медіа та захисники свободи преси пильно стежать за безпрецедентним повстанням в іншій газеті Southern Media Group – Southern Week (іноді її називають Southern Weekend), що вибухнуло на початку 2013 року. Коли місцеві цензори переписали редакційне вітання за сприяння політичним реформам як повідомлення на підтримку компартії, співробітники видання розіслали відкриті листи. В них вони закликали звільнити шефа з пропаганди провінції Туо Чженя (Tuo Zhen) і провели короткочасний страйк. Їхні прихильники організували мітинги біля офісів у Гуанчжоу з плакатами, що закликали до свободи преси. Десятки протестувальників було арештованою. Деякі інші провідні китайські медіа опублікували повідомлення солідарності, а в соціальних мережах цю справу підхопили як звичайні користувачі інтернету, так і знаменитості.

Демонстрація The Southern Weekly стала незвичним прикладом, якщо не спільної, то, принаймні, паралельної діяльності журналістів і активістів.

Масова інтернет-журналістика дедалі частіше визначає порядок денний традиційних медіа, а комерційні підприємства стимулюють газети й телебачення копати глибше, щоб витримати конкуренцію. Якщо журналісти й активісти визнають і вчитимуться одне в одного, то таємна діяльність правоохоронних органів і цензури може стати відкритішою. Це те, що необхідно, аби сприяти зміні умонастроїв китайської громадськості та спонукати лідерів країни до політики реформ.

Автор: Мадлен Ерп (Mаdeline Earp) – дослідник-аналітик Freedom House. Спеціалізується з проблем свободи інтернету в Азії для доповідей Freedom on the Net. Раніше працювала старшим дослідником Азійської програми Комітету захисту журналістів. Китайську мову вивчала на материковому Китаї й на Тайвані. Ступінь магістра наук зі східноазійських досліджень отримала у Гарвардському університеті.

Моделі для медіа й цензури

Денні О'Браєн, Мадлен Ерп

Родні Сі (Rodney Sieh) – редактор і засновник (2005 року) ліберійського новинного сайту розслідувань FrontPage Africa боровся із судовими позовами, тюремним ув’язненням і погрозами вбивства. Однак навіть під тиском він спромігся розширити свій сайт до рівня однієї зі щоденних газет-бестселлерів Ліберії і стати провідною фігурою як у нових, так і в традиційних медіа країни.

Не дивно, що в серпні минулого року він був серед 17 провідних африканських журналістів і видавців, яких китайський уряд запросив на тритижневий семінар «Новини та видавнича справа у країнах, що розвиваються» (News and Publishing Seminar in Developing Countries).

Та коли Сі прибув до Пекіна, він, як сам висловився, опинився в компанії не тільки «справжніх журналістів», а й «прес-секретарів та речників не вельми дружніх до преси країн», зокрема Уганди, М’янми та Пакистану.

Під час прес-конференції бірманський учасник вручив йому свою візитівку з написом «Директор із цензури медіа» (Director for Media Censorship).

Замість того, щоб навчатися, як випускати й фінансувати газету, Сі прослухав курс, насичений пропагандою китайської медіамоделі. Організатори семінару ухильно відповідали на запитання про свободу ЗМІ в Китаї та про державне фінансування видань. «Звісно, вони очікували, що ми, у свою чергу, писатимемо позитивні оповіді про Китай чи сприятимемо їхньому поширенню», – сказав Сі Комітету захисту журналістів.

Зростання обсягу китайських інвестицій у світі ніде не виявляється очевиднішим, ніж в Африці. За даними урядових джерел КНР, торгівля між цією державою й країнами континенту зросла до $166,3 млрд. Під час африканського візиту 2009 року прем’єр-міністр Держради КНР Вень Цзябао зобов’язався надати в 2009–2012 рр. позичок під низькі відсотки на суму до $10 млрд. Збільшення обсягів торгівлі включає посилення присутності в регіоні китайських медіа.

Візьміть Кенію. У грудні 2011 року в столиці Найробі було засновано африканське видання англійською мовою державної газети China Daily. Вона долучилася до CCTV Africa, що з початку 2012 року веде мовлення з кенійської столиці. З 2010 року «Мобільна газета Сіньхуа» (Xinhua Mobile Newspaper), а також державна мобільна новинна телефонна служба (a mobile phone news service) доступні 17 млн кенійців.

Не дивно, що місцеві журналісти стримують конкуренцію навіть без підтримки китайського уряду. Китайська медіакомпанія виграла 2011 року ліцензію на єдину в Кенії цифрову телестанцію Startimes. Тоді місцева газета Daily Nation у редакційній статті оскаржувала угоду. Вона запитувала: «Сайти в Китаї були закриті у відповідь на революції, що охопили Північну Африку та Близький Схід. То невже це країна, на яку ми хочемо орієнтуватися у сфері свободи слова та медіа?».

Небезпека для ЗМІ молодих держав у тому, що репресивні уряди особливо придивляються до Китаю, коли намагаються зрозуміти, яким чином краще обмежити доступ до онлайн-медіа. Багатство та експансіонізм китайської держави у поєднанні з поширенням того, що інтернет у Китаї обмежений і цензурований, зробив цю країну моделлю для режимів, які хочуть тримати вільні дискусії під контролем. Управління онлайн-медіа державою особливо привабливе для авторитарних режимів порівняно з альтернативами варіантами.

Революцію в Туніссі почасти стимулювала активність на Facebook. Лідери країни вирішили на відміну від опозиційних блоків частково його не блокувати ще й тому, що використовували самі. Китай же тільки блокував Facebook, Twitter та інші міжнародні соціальні мережі. Він використовував їхню відсутність для заохочення розвитку внутрішніх версій – таких як Sina Weibo (аналог Twitter) і RenRen (схожий на Facebook). Обидві вони схильні до самоцензури.

Китайський уряд не відповів на письмовий запит КЗЖ, надісланий через посольство КНР у Вашингтоні, окрузі Колумбія, із проханням прокоментувати цю доповідь.

Коли режим колишнього президента Єгипту Хосні Мубарака відімкнув у січні 2011 року інтернет, це тільки посилило вуличні протести й прискорило його відставку. Китайська влада, стикнувшись 2009 року із заворушеннями в західній провінції Синьцзян (Xinjiang), успішно відрізала доступ до інтернету всьому населенню реґіону – близько 7 млн користувачів. Акцію було спрямовано «переважно для запобігання використанню мобільних телефонів та інтернету з метою мобілізації та координації насильницьких дій, зокрема, розпалювання ненависті та поширення новин», сказав засновник і головний редактор China Times Digital Сяо Кьян (Xiao Qiang). За його словами, акцію вдалося успішно здійснити значною мірою «завдяки масивній військовій присутності порівняно з Єгиптом, де на вулиці вийшло пропорційно більше людей, а військових не було».

Успішно здійснене в Китаї обмеження впливовості інтернету посилило аргумент, що те ж саме може спрацювати деінде.

Рецепт китайської моделі контролю над інтернетом неважко зрозуміти. У країні сильно фільтрується весь новинний трафік, що проходить через її кордони, за допомогою технології Великої вогняної стіни. Сайти за межами Китаю можуть заблокувати або повністю, або окремі сторінки через присутність ключового слова.

Китайським громадянам повністю недоступний Facebook. Його сторінки нагадують заборону духовного руху «Фалуньгун» (Falun Gong): він недоступний незалежно від сайту, на якому з’явився б.

У Китаї хостинговим компаніям і сервісам – таким, як сайти мікроблогів і чати, доручено вилучати та блокувати широкий спектр політичних матеріалів. Користувачів інтернету ставлять до відома щодо нелегального контенту і про безпосередні наслідки для тих, хто блукає небезпечною територією. Впровадження в пошукові системи заборонених ключових слів чи веб-форм призводить до втрати з’єднання на 30 секунд.

Мабуть, блокувати в інтернеті кожне заборонено джерело інформації неможливо. Та переконаності в тому, що більшість громадян знає, що за ними стежать, зберігаючи при цьому жорсткий контроль за місцевими медіа, достатньо, аби обмежити шкідливість суперечливих тем, які швидко поширюються.

Наприклад, у березні 2012 року, через декілька днів після того, як Бо Сілай змушений був відмовитися від посади керівника КПК у м. Чунціні, на кільцевій дорозі Пекіна розбилася Ferrari. В автівці загинув водій-юнак, тяжких поранень зазнали двоє пасажирок, одна з яких згодом померла. Хоча Beijing Evening News опублікувала знімок і короткий матеріал про аварію, їх швидко вилучили, а пошук слова Ferrari було заблоковано. Тільки приблизно через півроку спливла новина, що загиблий водій був сином потужного партійного функціонера Ліня Цзіхуа. Як повідомили міжнародні медіа, цей скандал, імовірно, коштував йому посади у вищому керівництві Китаю.

Академік Сяваш Шахшахані (Siavash Shahshahani), відомий як фундатор іранського інтернету, зазначав, що плани його уряду створити «національний інтернет» засновані на цензурній моделі Китаю з обробкою через контрольований канал з’єднань із закордоном. (Тегеран пообіцяв також користувачам місцевих еквівалентів такі послуги, як Google Gmail.)

Сана Салім (Sana Saleem) – пакистанський активіст і правозахисник у сфері цифрових технологій стверджує: нещодавні плани уряду цієї країни розгорнути систему фільтрації, здатну заблокувати 50 млн веб-адрес, відображає захоплення тим, як «фільтрує інтернет Китай». Від цього плану згодом відмовилися через гучний міжнародний протест і правові виклики пакистанських груп, прихильних до вільного інтернету. В’єтнам також намагався наслідувати підхід Китаю до блокування закордонних сайтів і заохочення спонсорованих урядом місцевих варіантів, еквівалентних Facebook.

Хоча Пекін демонструє цим країнам модель, не зрозуміло, чи поставляє він технології для її впровадження. Адже китайські компанії ZTE та Huawei – глобальні експортери телекомунікаційного обладнання.

Huawei, засновником якої є колишній офіцер китайської армії (структура його власності невідома) – один із найбільших у світі постачальників. Згідно з повідомленням Forbes, у жовтні 2012 року Конгрес США затаврував обидві компанії як «загрозу безпеці» незадовго після того, як Австралія заборонила Huawei брати участь у будівництві національної широкосмугової мережі вартістю $37,5 млрд. Тим не менше, немає жодних доказів того, що комп’ютерне устаткування, яке експортують ці компанії, продається зі спеціальним інструментарієм для реалізації китайської моделі спостереження чи цензури.

«Нам відомо, що Huawei та ZTE виробляють маршрутизатори й комутатори ... і майже за визначенням на цьому технічному рівні здійснюється кіберцензура. Та мені не відомі випадки, коли б китайці експортували елементи Великої вогняної стіни (через додаткове устаткування чи програмне забезпечення», – заявив дослідник із комп’ютерної безпеки, фахівець із проблем цензури у країнах, що розвиваються, Ерік Джонсон (Eric Johnson).

Хоча в багатьох країнах інтернет нині зазнає цензури, конкретних технічних моделей реалізації Великої вогняної стіни, зокрема, характерних втрат від неї під час з’єднання, експерти не виявили деінде. Китайська модель вимагає не тільки технологій, вона залежить також від значних інвестицій у людський ресурс як у державну інфраструктуру, так і в приватні компанії. Та попри відсутність готових технологій, успіх китайських брандмауерів надихає інших шукати способи створити власні бар’єри.

Навіть країни з сильною репутацією у сфері свободи преси – такі як Австралія, перебували під впливом успіхів Китаю. Так, 2010 року міністр комунікацій цієї країни Стівен Конрой (Stephen Conroy) зазначав під час дебатів стосовно планів обов’язкової фільтрації програм для дорослих в інтернеті, що Google повинен цензурувати відео в YouTube. При цьому він послався на те, що «в нього є досвід блокування матеріалів на вимогу урядів в інших країнах, зокрема в Китаї». У відповідь Ярла Флінн (Iarla Flynn), який визначає політику Google в Австралії, заявив: «Ми не вважаємо, що порівняння між тим, як Китай фільтрує інтернеті і як ставиться до цього Австралія – актуальне».

Однак він визнав, що Google «зобов’язаний дотримуватися відповідних законів у країнах, де ми працюємо», зокрема, тогочасних цензурних правил Великої китайської вогняної стіни. Зупинивши самоцензуру на своєму китайському сервісі, корпорація переадресовувала користувачів інттернету на сайт, базований у Гонконзі.

В Австралії місцеві медіа китайською мовою також залежать від Пекіна. Кореспондент Джона Ґарно писав у Sydney Morning Herald, що державне міжнародне радіо Китаю (Сhina Radio International) через відсутність ліцензії на роботу в Австралії широко розповсюджує контент серед численної громади етнічних китайців, створюючи спільні підприємства разом із місцевим бізнесменом Томмі Цзяном (Tommy Ziang). Він також власник декількох китайськомових газет.

«Австралійські бюрократи схвалили, а деякі австралійські політики особисто підтримали те, що стало рівнозначним поглинанню практично всіх китайських медіа в Австралії відділом пропаганди компартії Китаю», – писав Ґарно в закритому електронному повідомленні для спостерігачів за подіями в Китаї.

Сучасні наддержави завжди використовували «м’яку силу» для економічного та культурного домінування, щоби включити медіа інших країн до своїх орбіт. Фінансовані американським урядом організації давно спонсорують навчання журналістів із Африки та з інших регіонів, що розвиваються, у традиціях західної журналістики. Фінансовані державою Voice of America та BBC створили свої відділення, ведуть передачі і впливають на місцеві медіаринки по всьому світу, зокрема в Африці, Східній Азії та Австралії.

Проте, на відміну від китайських державних ЗМІ, західні медіа намагаються тримати політику на відстані від механізмів мовлення. Так, статут BBC гарантує незалежність і діяльність опікунської ради.

«Ми знаємо, що деякі політики вбачають у BBC знаряддя м’якої сили. Бачимо, що чимало країн, зацікавлених у м’якій силі, нині вкладають мільйони в глобальні канали новин, – каже головний редактор глобальних новин BBC Джим Іґен (Jim Egan). – Британські політики вже давно зрозуміли, що організаційна та редакційна незалежність – ключ до здобуття довіри в міжнародному мовленні. Ми не відповідаємо перед урядом за те, що робимо в журналістиці, а уряд, зі свого боку, визнає важливість цієї незалежності. Це розуміння закладено в ДНК кожного співробітника BBC».

Ризики від заангажованості Китаю, що посилюється, – в експорті самоцензури, часто унітарних медіа, й норми, що онлайн-новини замість того, аби бути безцензурними голосами Дикого Заходу, можуть і повинні фільтруватися урядовими чинниками.

Контроль над вільним інтернетом користується на міжнародних форумах більшим попитом, ніж традиційне обмеження преси. 2011 року Китай приєднався в ООН до Узбекистану, Таджикистану та Росії, пропонуючи запровадити «кодекс поведінки» інтернету, що визначав би «міжнародні норми та правила, які регулюють поведінку держав в інформаційному просторі». До пропозиції було включено зобов’язання «приборкувати поширення інформації, яка підбурює до тероризму... або такої, що підриває політично-економічну та соціальну стабільність інших країн». Однак вона не здобула підтримки за межами групи.

Та згодом Росія й Китай, а також Саудівська Аравія, Об’єднані Арабські Емірати, Алжир, Судан і Єгипет спільно виробляли проект для Міжнародного союзу електрозв’язку ООН, що передбачав передачу контролю над ключовими ресурсами інтернету з приватних рук у підконтрольні уряду ITU.

Ці країни поділяють думку, що інтернет слід перевіряти та фільтрувати за китайською моделлю «чимближче до дому».

«Правове управління китайського уряду інтернетом відповідає міжнародній практиці», – заявив на прес-конференції 2011 року офіційний представник МЗС КНР Цзян Ю (Jiang Yu). Дедалі більше країн впроваджують на інтернеті внутрішню цензуру, й це набуває конкретніших форм.

Глобальна присутність Китаю зростає, спираючись на торговельну потужність держави, що надає допомогу іншим країнам. Однак обмін може бути взаємним. Китайський уряд, мабуть, хоче експортувати своє бачення журналістики решті світу, однак відкриття переваг вільної преси й вільного інтернету в інших країнах може сприяти змінам у Китаї.

В’єтнам продовжує переслідувати блогерів, однак 2012 року розблокував Facebook.

Через півроку після зустрічі в Пекіні ліберійського журналіста Сі з «директором із цензури медіа» М’янма оголосила, що попереднє цензурування вітчизняної преси закінчилося. Послабилося також попереднє блокування закордонних інтернет-порталів новин.

Це викликало певне обурення в державній пресі Китаю. Націоналістична державна Global Times попередила читачів, що рішення М’янми послабити внутрішню цензуру може виявитися помилкою, яку не варто наслідувати. «Ми повинні керуватися ситуацією у власній державі замість того, щоб панікувати і робити тотем із таких відсталих країн, як М’янма і В’єтнам».

Світові медіа можуть бути дедалі більш схильним до впливу Пекіна, але Пекін також дедалі більше залежить від свободи преси в решті світі.

Автор: Денні О'Браєн (Danny O’Brien), координатор КЗЖ із пропагування інтернету. Працював у багатьох країнах як журналіст та активіст у сфері прав на технології та цифрові технології (Twitter @danny_at_cpj).

У написанні доповіді брав участь Борха Берґарече (Borja Bergareche), іспанський журналіст, який працює в Лондоні. Він консультант КЗЖ з європейських питань.

Рекомендації Комітету захисту журналістів

Уряду Китаю:

Звільнити всіх журналістів, засуджених за професійну діяльність. (Китай – один із найгірших тюремників у світі для репортерів. Станом на 1 грудня 2012 року у в’язницях тут перебували щонайменше 32 журналісти.)

Здійснити реформи, щоби привести закони та юридичну практику в Китаї у відповідність до міжнародних стандартів свободи преси й свободи слова. Негайно покласти край цензуруванню державою газет, мовників та інших медіа.

Припинити використовувати закони з національної безпеки та про державні таємниці для переслідування журналістів.

Декриміналізувати закони про дифамацію. Реформувати цивільне законодавство про наклеп, щоб запобігти зловживанням із боку громадських діячів і корпорацій.

Припинити свавільні арешти, стеження та переслідування журналістів.

Забезпечити, щоб місцеві чиновники не чинили насильства щодо журналістів через критичне висвітлення подій у медіа. Притягувати до відповідальності всіх винних у цих нападах.

Дозволити закордонним журналістам доступ у всі райони країни, зокрема в Тибет і тибетські райони провінцій Цинґай (Qinghai) і Ґансу (Gansu). Не відмовляти у видачі віз чи інших документів закордонним журналістам, яким це необхідно для їхньої професійної роботи.

Скасувати правила, які вимагають реєстрації реальних імен для отримання доступу до інтернету, що посилює кіберзлочинність.

Ратифікувати Міжнародний пакт із громадянських і політичних прав, підписаних Китаєм 1998 року. Як член ООН Китай повинен поважати статтю 19 Загальної декларації прав людини, яка проголошує: «Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх висловлення. Це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, отримувати й поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами незалежно від державних кордонів».

Дозволити журналістам мейнстріму сформувати незалежну професійну організацію. Офіційно санкціонована Всекитайська асоціація журналістів (All-China Journalists Association) не змогла забезпечити їхніх потреб.

Дозволити створення незалежних приватних газет, радіостанцій і новинних телевізійних каналів.

Європейському Союзу:

Наполягати, щоби подальші політичні та економічні відносини залежали від поліпшення Китаєм ситуації зі свободою преси й свободою інтернету.

Висувати звільнення ув’язнених журналістів як пріоритетну умову зміцнення дипломатичної, стратегічної й торговельної взаємодії з Китаєм, зокрема, через нові торговельні та інвестиційні договори.

Представництво Євросоюзу в Китаї має пильно стежити за ситуацією зі свободою преси та за тим, щоб до китайських журналістів застосовувалися принципи ЄС із захисту прав людини.

Європейський парламент, і зокрема його підкомітет з прав людини, повинні уважно стежити за ситуацією зі свободою преси в Китаї та провести громадські слухання з цієї проблеми.

Сполученим Штатам:

Наполягати, щоби подальші політичні та економічні відносини залежали від поліпшення Китаєм ситуації зі свободою преси й свободою інтернету.

Висувати звільнення ув’язнених журналістів як пріоритетну умову зміцнення дипломатичної, стратегічної й торговельної взаємодії з Китаєм, зокрема, через нові торговельні та інвестиційні договори.

Президент США, Рада національної безпеки та Держдепартамент під час двосторонніх і багатосторонніх зустрічей повинні привертати увагу лідерів Китаю до ситуації зі свободою преси та свободою слова.

Конгрес США, зокрема сенатський комітет із міжнародних відносин, комітет Палати представників з іноземних справ і очолювана Томом Лантосом (Tom Lantos) Комісія з прав людини, повинні провести громадські слухання про свободу преси й свободу слова в Китаї.

Державам – членам ООН:

Під час двосторонніх і багатосторонніх зустрічей привертати увагу лідерів Китаю до ситуації з правами людини і свободою преси.

Наполягати на тому, щоб Китай звільнив усіх ув’язнених журналістів і домігся очевидного прогресу у сфері свободи преси як передумови подання заявки на отримання 2014 року місця в Раді ООН з прав людини.

Державам – членам Ради ООН з прав людини:

Розглянути питання про ухвалення резолюції із закликом до Китаю поліпшити незадовільний стан свободи преси та свободи інтернету, зупинити процес постійного ув’язнення журналістів.

Раді ООН із прав людини слід доручити, щоби спеціальний доповідач ООН із питань свободи слова простежив за ситуацією зі свободою преси в Китаї та представив свої висновки й рекомендації Раді та іншим відповідним установам ООН.

Міжнародним інтернет- і технологічним компаніям:

Приєднатися до таких організацій, як The Global Network Initiative, які розробили принципи й найкращі практичні методи для протистояння спостереженням та цензурі на онлайн-сервісах.

Використовувати зашифровані з’єднання state-of-the-art, end-to-end між користувачами та сервісами, щоб обмежувати спостереження й цензурування ключових слів на серверах.

Підтримувати діалоги з місцевими журналістами та блогерами, щоб забезпечити впровадження міжнародної практики захисту анонімності користувачів і безпеки.

Обумовлювати подальше надання інвестицій і передачу технологій Китаю виявом ним прогресу у сферах свободи преси й свободи інтернету.

Джерело: Комітет захисту журналістів (CPJ)

Переклад: Аркадій Сидорук

ГО «Детектор медіа» понад 20 років бореться за кращу українську журналістику. Ми стежимо за дотриманням стандартів у медіа. Захищаємо права аудиторії на якісну інформацію. І допомагаємо читачам відрізняти правду від брехні.
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування ідей та створення якісних матеріалів, просувати свідоме медіаспоживання і разом протистояти російській дезінформації.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Фото: CPJ
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
2019 — 2024 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду