Про це йдеться у звіті The Economist.

Як відзначає видання, свобода слова зазнає утисків у трьох напрямках:

1. Збільшився тиск з боку уряду.

Кілька країн знову запровадили  тотальний контроль над інформацією як за часів Холодної війни або ж навіть вигадали нові інструменти цензури.  Після розпаду Радянського Союзу в Росії стали можливими відкриті для усіх дебати.  Проте, при Володимирі Путіні знову почалося «закручування гайок».

Всі основні телеканали перебувають під контролем держави або близьких друзів чинного президента. Журналістів, які ставлять незручні питання, більше не відправляють у табори.  Але деякі з них були вбиті.

Лідер Китаю Сі Цзіньпін, очоливши ЦК Комуністичної партії Китаю в 2012 році,  посилив цензуру в соціальних мережах, ініціював арешти сотень дисидентів і запровадив додаткові години вивчення марксизму в університетах замість вивчення ліберальних дебатів.

На Близькому Сході повалення диктаторів під час «арабської весни» дало поштовх до свободи висловлювання, мабуть, вперше за багато поколінь. Однак Сирія та Лівія стали більш небезпечними для журналістів, ніж до повстань. Це ж можна сказати і про Єгипет.

2. Загрози життю журналістів від неурядових сил.

Число журналістів, які загинули від рук різних недержавних угруповань,  також бентежить.

У Мексиці репортерів, які розслідують злочини або корупцію, часто вбивають, а іноді перед тим їх піддають тортурам. Джихадисти вбивають тих, хто на їхню думку, образив їх віру. Коли автори і художники створюють що-небудь, що можна розцінити як неповагу до ісламу, вони ризикують.

Блогера з Бангладеш, який виступав на захист ЛГБТ-спільноти, зарубали мачете на вулиці. Французького карикатуриста розстріляли у власному офісі. Джихадисти чинять розправу над мусульманами, ускладнюючи таким чином чесну дискусію про те, як організувати своє суспільство.

3.  Надмірна толерантність.

Широкого розповсюдження отримала ідея антидискримінації. Як окремі люди, так і соціальні групи, мають право на те, щоб їх не ображали та не утискали. На перший погляд, ця ідея здається безневинною. Ввічливість це чеснота, врешті-решт.

З іншого боку, це означає, що хтось мусить слідкувати за тим, хто і що говорить. Аби чужі релігійні, політичні погляди або приналежність до етнічних груп не були принижені. Оскільки образа висловлюванням  має суб'єктивний характер, значить, і повноваження контролювати такі висловлювання досить широкі та відносні.

Проте, багато студентів в Америці і Європі вважають, що хтось повинен здійснювати такий контроль. Деякі з них впадають у крайнощі, стверджуючи, що чоловіки не мають права говорити про фемінізм, а білі - говорити про рабство.  Інші зірвали виступи відомих, поміркованих спікерів, таких як Кондоліза Райс і Аяан Хірсі Алі на території університету.

Турбота про жертв дискримінації похвальна. І студентські протести часто самі по собі є актом свободи слова. Але університет - це місце, де студенти повинні навчитися думати. Ця місія неможлива, якщо незручні ідеї залишають поза межами досяжності. І право на протест легко може втратити свою  цінність:  Університет Каліфорнії, наприклад, вважає вислів «Америка - країна можливостей» виразом «мікро-агресії», тому що його можна тлумачити двояко. Ті, хто не досягнули успіху, самі у цьому винні.

Покарання за богохульство в різних куточках світу: смерть, ув'язнення, інший варіант, регулювання місцевими законами, відсутність покарання. Синіми колами позначено скільки журналістів було вбито і ув'язнено. Джерело: Freedom of Thought.

Соціологічні опитування показують, що в багатьох країнах підтримка свободи слова слабка та умовна. Якщо ідея непопулярна, люди бажають щоб уряд або якась інша організація змучили замовкнути того, хто її транслює. Група ісламських країн лобіює ініціативу зробити образу релігії злочиномзгідно з міжнародним правом. У них є всі підстави розраховувати на успіх.

Синім на графіку позначено кількість країн, в яких ситуація зі свободою висловлювання поліпшилась. Червоним - погіршилась. Джерело: Freedom House. 

Тож варто чітко постановити - свобода слова є основою всіх свобод. Це найкращий захист від поганого уряду. Політики, які помиляються (тобто, всі з них) повинні бути розкритиковані.

Як зазначив лауреат Нобелівської премії  Амартія Кумар Сен, жодна демократія з вільною пресою не знала голоду.