Турецькі журналісти в приватних розмовах поперемінно порівнюють свого президента Реджепа Таїпа Ердогана то з Януковичем – за любов до розкішних палаців і слабкість до корупції, то з Путіним – за схожі методи боротьби з незалежними ЗМІ. Кілька років тому Туреччину вважали зразковою країною для регіону, якому Європа намагається привити любов до демократії, толерантності та прозорості. Сьогодні європейські інституції та незалежні громадські організації гостро критикують політику Ердоґана за відхід від принципів демократії.

Стамбульська журналістка Ясемін Чонгар має понад тридцятирічний досвід роботи в медіа: працювала кореспондентом та аналітиком у турецьких виданнях, продюсером і радіоведучою Всесвітньої служби Бі-Бі-Сі, керівником вашингтонського бюро та колумністом турецької газети Milliyet, американським власкором CNN Türk. Також вона висвітлювала конфлікти на Близькому Сході і зняла документальний фільм про наслідки вторгнення США в Афганістан.

Повернувшись до Туреччини, Ясемін Чонгар зі своїм другом та колегою Ахметом Алтаном заснувала газету Taraf. Разом із іншими авторитетними журналістами вона створила платформу за незалежну журналістику P24.

В інтерв’ю MediaSapiens Ясемін розповіла про зміни, що відбулися між медіа та владою Туреччини після протестів на площі Таксим, і про те, наскільки турецькі журналісти цікавлять подіями в Україні.

Ясемін, як сьогодні складаються в Туреччині відносини між владою та незалежними медіа? Чи ситуація в країні покращилася в останні роки, чи, навпаки, все стає лише гірше?

Останнім часом більшість турецьких видань відчувають потужний політичний тиск із боку президента Ердогана. Така ситуація склалася ще за часів його прем’єрства. В уряді є люди, дуже тісно пов’язані з медіагрупами, до яких входять газети з найбільшими тиражами. Президент постійно тримає руку на пульсі і втручається навіть у специфічні редакторські рішення на кшталт заголовків журналістських матеріалів. Газети, які підтримує уряд, виходять зі схожими заголовками щодня. Чимало журналістів втратили роботу, не дотримавшись лояльної до влади редакційної політики своїх видань.

Громадський мовник TRT (Turkish Radio and Television Corporation) навіть під час передвиборчої кампанії виділяв непропорційно багато часу партії влади і водночас майже повністю ігнорував опозицію. Відомо і про зустрічі чиновників із газетними редакторами й видавцями, на яких фактично обговорювалися умови цензури. В країні панує атмосфера страху, контролю та цензури. Я погоджуюся з колегою, який минулого року у своєму звіті для дослідницького центру Гарварда написав, що «ньюзруми в Туреччині – це в’язниці просто неба» (мова про працю Явуза Байдара «The Newsroom as an Open Air Prison: Corruption and Self-Censorship in Turkish Journalism»).

 Міжнародна неурядова організація «Репортери без кордонів» розмістила Туреччину на 149 місці зі 180 у Рейтингу свободи преси за 2015 рік. Додатково фахівці підкреслюють: показники Туреччини покращилися завдяки умовно-достроковому звільненню 40 журналістів, «проте вони, як і раніше, стикаються з переслідуваннями і можуть бути знову заарештовані в будь-який момент». До того ж інші ключові показники – кібер-цензура, судове переслідування і звільнення журналістів, які є критичними до влади – у Туреччині зовсім невтішні. В Туреччині більшість видань належить власникам, що мають інший, немедійний, бізнес – туризм, будівництво, банківська справа. Для того, щоб уникнути проблем з основною бізнес-діяльністю, газети таких видавців не критикують уряд. Так само і великі рекламодавці не співпрацюють з опозиційними ЗМІ, щоб не мати проблем із владними структурами.

Чи є хоча б мінімальні позитивні тенденції в розвитку турецьких медіа?

Все ж завдяки потужному впливу соцмереж, розвитку новітніх технологій та онлайн-медіа, які коштують дешевше і менш контрольовані державою, ми чуємо в Туреччині численні незалежні голоси. Звісно, багато сайтів підпадають під заборону, навіть були спроби закрити Twitter і Facebook, але вони провалилися. Навіть якщо уряд заблокує Twitter, є шляхи обійти заборону. Насправді вони не зможуть перемогти технології. Сьогодні онлайн-платформи дають нам величезну кількість можливостей бути незалежними. В Туреччині все більше розвивається фріланс-журналістика, якої раніше майже не було. Багато хороших журналістів-розслідувачів покидають великі видання заради власних проектів. Вони намагаються знайти фінансування поза межами країни і писати незалежні матеріали.

У першій президентській промові перед керівниками регіональних осередків своєї партії Ердоган сказав: «Я не говорю через соціальні медіа. Я не люблю твітити, шмітити, адже ви знаєте, до чого вони призводять у суспільстві. Facebook і Twitter убивають». У березні минулого року турецький уряд заблокував Twitter через поширення аудіозаписів, які нібито виявляли корупцію серед високопосадовців. Невдовзі з тих же причин був заблокований і YouTube. Twitter у своєму останньому звіті про прозорість наводить дані, відповідно до яких Туреччина подавала найбільше запитів на видалення інформації у соцмережі, ніж будь-яка інша країна. Порівняно з попереднім періодом ця кількість зросла на 156%. Facebook також опублікував звіт про прозорість. Згідно з ним, Туреччина – другий найбільший цензор у соцмережі після Індії.

Після подій на Таксимі ви говорили, що цензура вже не працює. Чи не повернулася цензура в Туреччину знову?

Сьогодні діє самоцензура. Самоцензура в розумінні страху перед утратою роботи або арештом. Відразу після Гезі настав час певного оптимізму, але він швидко минув. Тиск на медіа збільшився, уряд посилив репресивні заходи проти журналістів, тому що протести на Таксимі налякали владу.

А як щодо заборонених чи небажаних тем у турецьких медіа? Як сьогодні висвітлюються раніше замовчувані курдське питання та геноцид вірмен?

Часи змінилися. Тема курдів була табуйованою багато років тому. З огляду на те, що сьогодні курдська партія («Демократична партія народів» – HDP) отримала 80 місць у парламенті, їхні вимоги обговорюються більш відкрито. Однак перед виборами частина турецьких ЗМІ, підконтрольних уряду, проводила потужну медійну кампанію проти HDP. Водночас націоналістична преса, яка налаштована і проти парії влади («Партія справедливості і розвитку» – АКР), вела себе агресивно і щодо HDP. Антикурдський елемент у турецькому суспільстві і досі дуже сильно розвинений.

Так само і з вірменським питанням. У турецьких ЗМІ є журналісти, хоча їх меншість, які прямо називають події 1915 року геноцидом вірмен і говорять, що Туреччина повинна перепросити. Так, стало набагато менше табу, і все одно в медіа відчувається потужна націоналістична складова. Ми очікуємо, що з часом вона лише зростатиме. Саме це дозволяє одній з найбільших турецьких газет Hürriyet виходити щодня із націоналістським слоганом на першій шпальті – «Туреччина належить туркам».

Курди – це найбільший у світі за чисельністю народ без власної державності. В Туреччині тривалий час переслідування і знищення курдського населення було складовою політики уряду. У 1937-38 роках було вбито приблизно 50-70 тисяч курдів і ще більше відправлено у заслання. Існування курдської мови не визнавалося, а вживати її публічно було офіційно заборонено. Книги, написані курдською, спалювалися. Слова «курд» та «Курдистан» викреслили з підручників, а сам курдський народ називали «гірськими турками». В останні роки курдське питання стало одним з ключових в обговоренні подальшої інтеграції Туреччини в Євросоюз. Зокрема, Європа вимагає більшої автономії для курдів, а також дотримання їхніх прав відповідно до європейських стандартів.

Геноцид вірмен – організовані і здійснені в Османській імперії масові вбивства вірмен під час Першої світової війни. У 1915-16 роках під час депортації з Анатолії східна область нинішньої Туреччини) було вбито і загинуло від голоду та хвороб сотні тисяч вірмен. Згідно з даними Міжнародної асоціації дослідників геноциду, загиблих було понад мільйон. Ясемін Чонґар стала однією з перших турецьких журналістів, хто публічно використав термін «геноцид». За це її, як і деяких інших відомих журналістів та письменників, намагалися притягнути до кримінальної відповідальності за статтею «образа турецької нації». Євросоюз заявив, що визнання Туреччиною геноциду вірмен є обов'язковою умовою вступу країни в ЄС.

Деякі експерти кажуть про спільні риси в політиці Ердогана щодо турецьких ЗМІ та Путіна щодо російських незалежних медіа. Наскільки коректним є таке порівняння?

Думаю, можна провести певну аналогію між діями Ердогана й Путіна, проте ототожнювати їх не варто. Ми бачимо, як незалежні дисидентські голоси в Росії знищуються фізично. Путінський контроль більш жорсткий і всеохопний. Так, певні методи тиску, які використовує Ердоган, путінські за своєю природою. Проте нещодавні вибори в Туреччині стали справжнім попередженням уряду від громадськості: суспільство готове позбавити пропрезидентську політсилу своєї підтримки. АКР не отримала прогнозованої більшості в парламенті, яка дозволила б їй самостійно призначити уряд. Більше того, курдська партія HDP зуміла подолати прохідний бар’єр та ще й отримати неочікувано багато – 80 місць у парламенті. Перемога HDP – це колосальна перемога, тому що їм вдалося увійти в парламент, незважаючи на пропаганду уряду, націоналістів та контрольованої ними преси. На противагу Путіну, який зумів втримати свою популярність серед народу, Ердоган та АКР почали її втрачати.

 7 червня в Туреччині пройшли перші від початку президентства Ердогана парламентські вибори. Всупереч прогнозам експертів, провладній ісламсько-консервативній «Партії справедливості і розвитку» (АКР) не вдалося отримати більшості голосів виборців, щоб самостійно сформувати уряд. Натомість курдська «Демократична партія народів» (HDP) зуміла подолала десятивідсотковий прохідний бар'єр із неочікуваним результатом 13% і посіла четверте місце.

 Як турецькі медіа висвітлюють конфлікт між Росією та Україною: анексію Криму та війну на Донбасі?

У Туреччині дуже мало говорять про події в Україні. Люди не розуміють, що у вас відбувається. В цілому турецькі медіа прихильно ставилися до Євромайдану, виявляли до нього живий інтерес. Але сьогодні ЗМІ майже повністю ігнорують події в Україні. Ми не знаємо й не обговорюємо, чим схід України відрізняється від заходу, як Росія впливає на Україну, чому Путін провадить саме таку політику. Більше того, на офіційному рівні існує підтримка Путіна.

 З початку вторгнення Росії на півострів Ердоган обіцяв, що Туреччина не залишить кримських татар напризволяще. А сьогодні татари говорять, що Туреччині взагалі немає до них діла.

Я думаю, це були лише слова. Путін для Ердогана – надто важливий партнер. Окрім того, у владних колах Туреччини проводиться певна паралель між Гезі та Євромайданом, і зрозуміло, що офіційна лінія не підтримує Євромайдан. Проте в медіа, серед молодих журналістів є багато симпатиків незалежності України від впливу Росії, прагнень українського народу змінювати свою країну. Турецька молодь відчуває солідарність, певний зв'язок з українською. Однак бракує знань, журналістської роботи. Туреччина надто зациклена сама на собі.

 У березні минулого року тоді ще прем’єр-міністр Ердоґан пообіцяв кримським татарам, що Туреччина «не покине їх у біді». Однак до сьогодні жодних активних дій, окрім як політичних заяв та обіцянок допомоги кримським татарам, турецький президент і його уряд не вчиняли. Ердоґан обіцяє всесторонньо підтримувати корінний народ Криму на міжнародній арені, проте публічно наголошує, що Туреччина не вводитиме санкції щодо Росії. Він засуджує репресії, які вчиняє окупаційна влада щодо кримських татар, і водночас на двосторонніх зустрічах з керівництвом РФ утримується від критики Кремля. Експерти підкреслюють, що потрібно звертати увагу не на слова, а на реальні вчинки Туреччини: уряд не робить нічого, аби зупинити судновласників та авіакомпанії, які заходять у кримські порти і літають на півострів.

 Якось ви сказали: «Повірте мені, наші читачі – не дурні. Вони мислять критично і зацікавлені знати більше». Тоді чому люди все ж читають заангажовані, пропагандистські медіа більше, ніж незалежні?

Усі ці пропагандистські ЗМІ – це мильна бульбашка. АКР під час передвиборної кампанії тримала під контролем медіа з величезною аудиторією – ТRТ та багатотиражні газети – і все одно програла. Звичайно, люди певною мірою піддаються впливу телебачення, але деякі незалежні ЗМІ, зокрема і T24, системно розширюють свою аудиторію. В Туреччині все більше людей цікавляться Facebook та Twitter. Ми маємо найвищі показники в світі за кількістю користувачів соціальних медіа після США та деяких інших країн. Люди спраглі незалежної інформації, дискусій і вільних майданчиків для доступу до них.

В якому напрямку розвивається Туреччина сьогодні? Чи стає вона більш світською державою?

Турецьке суспільство – консервативне, глибоко релігійне. 99% турків – мусульмани, і дуже велика кількість серед них – практикуючі мусульмани. Проблема Туреччини – у відсутності толерантності до різних способів життя, до людей, які не хочуть ходити в мечеть.

Кожен має право практикувати релігію. Єдине, що ми маємо зробити, так це дати можливість сповідувати вільно свою релігію всім – мусульманам, алевітам, християнам. На цій землі люди мають тривалу традицію співіснування. Так, в минулому відбувалися жахливі інциденти, але за кровопролиттями чи геноцидом завжди стояло керівництво країни, а не прості люди.  Туреччина не зможе знову стати консервативною державою, закритися від світу. Технології, інтернет, інформація, торгівля все більше пов’язують нас з іншими країнами та релігіями.

Автор фото – Мухсін Акґюн