Українська «Молодість»: повна свобода

Facebook

Член журі FIPRESCI цьогорічного фестивалю «Молодість» Олександр Шпилюк характеризує 45-й кінофестиваль як найнасиченіший за кількістю та якістю програм за останні декілька років: «Серед понад 200 стрічок були й переможці багатьох світових фестивалів класу А, й панорами сучасного кінематографа Франції, Німеччини та скандинавських країн, і вже традиційний національний короткометражний конкурс».

У Національному конкурсі демонструвалися 23 короткометражні фільми, з яких чотири анімаційних та п'ять документальних. Українське кіно було представлено і в міжнародних конкурсних програмах: картина «По той бік» кінорежисера-дебютанта Олександра Литвиненка брала участь у повнометражному конкурсі, фільми Big Man Тетяни Кабаєвої та «Хлам» Тетяни Симон були учасниками студентського конкурсу, а стрічка «Міна» Вофки Солов’я змагался в міжнародному короткометражному конкурсі.

Крім того, в рамках «Молодості» презентували документальну стрічку «З.О.С.» («Звільнити Олега Сенцова»). Нагадаємо, її автором виступає російський документаліст Аскольд Куров, також над проектом працює український оператор Олександр Литвиненко. «Наступного року, коли фільм буде презентовано на одному з міжнародних фестивалів, ця прем’єра стане подією, — вважає кіножурналістка Олеся Анастасьєва. — До проекту приєдналася й Естонія, й мені особисто незрозуміло, чому він не потрапив до української програми виробництва і розповсюдження національних фільмів, яка була оновлена, зокрема, і за результатами сьомого пітчингу. Вважаю, буде великою помилкою якщо цей проект Україна не підтримає фінансово на рівні держави».

Поза конкурсом добірку українських фільмів на фестивалі представило об’єднання «Сучасне українське кіно» (СУК). Нагадаємо, що учасники СУК уже зареєстрували однойменну громадську організацію та з потроєною активністю репрезентують українське кіно на фестивалях, зокрема на ОМКФ та «Гогольфесті».

Також поза конкурсом у програмі «Національні прем’єри» демонструвалися новий художній фільм «Гетьман» Валерія Ямбурського і фрагмент стрічки-довгобуда «Толока» Михайла Іллєнка. «Гетьман» відзначився прес-конференцією, що завдяки дискусії на історичну тематику тривала понад годину. А кадри з картини Михайла Іллєнка допомогли скласти уявлення про її рівень і стилістику. Можливо, така презентація стане для українських кінопродюсерів ще одним способом пошуку необхідного для завершення стрічки фінансування.

До речі, у 90 % короткометражних робіт, представлених у національному конкурсі, їхні автори вклали власні кошти. Без залучення державного фінансування було знято й повнометражні фільми «По той бік» (бюджет стрічки — 180 тис. доларів) і «Гетьман» (у цю історичну драму 12 млн грн інвестувала приватна компанія «Злагода»).

За підсумками голосування членів журі, українські фільми не увійшли до числа переможців міжнародних конкурсів 45-ї «Молодості». А в національному конкурсі журі віддало перемогу стрічці «Віддалік» Катерини Горностай і спеціальні відзнаки — фільмам «Віолончель» Олесі Моргунець-Ісаєнко («за сценарій») і «Чоловіча робота» Марини Степанської («за потужний акторський ансамбль і вражаючу режисерську роботу з акторами»).

MediaSapiens поцікавився в кінокритиків, які фільми — учасники «Молодості» і тенденції українського кіно викликали в них інтерес. Враженнями поділилися Ігор Грабович, Олександр Гусєв та Сергій Васильєв.

Ігор Грабович, співавтор програми «Аргумент кіно» на телеканалі «1+1»:

— Українські фільми цьогорічної «Молодості» загалом мало чим відрізняються від національних картин попередніх років. Виїмкою може бути хіба формальна майстерність, яка щороку зростає. Йдеться, власне, про окремих кінематографістів, які продовжують фільмувати і щоразу відточують власні сценарії, вдосконалюють режисуру та візуальний стиль.

Більшість конкурсних стрічок виглядають цілком пристойно саме з візуального боку — в нас традиційно сильна операторська школа. Цього року кілька картин були зафільмовані одним планом — це завжди дає цікавий та виразний результат і засвідчує певну майстерність режисера.

В іншому наше кіно залишається цілковито аматорським. Це стосується фактично всього: від ініціювання кінопроектів — аж до прокату, якого фактично не існує для українського кіно. Це аматорство має позитивний та негативний бік. Негатив у тому, що українські фільми, попри певні зусилля, все ще залишаються невидимими для місцевого глядача, позитив же в тому, що кінематографісти мають цілковиту творчу та усяку іншу свободу.

Ця свобода, можливо, подобається не всім, проте для найсильніших вона стане доброю школою — врешті-решт, труднощі та творчі експерименти сформують із них правдивих митців із власним мистецьким почерком та світоглядом. Відтак вони знайдуть свою публіку.

Позаяк українське кіно цілком аматорське, воно відбиває насамперед самих авторів, їхнє розуміння кіно, їхній світогляд, естетичні смаки і тому подібне. А вони також залишаються цілком сталими вже багато років.

Умовно молодих кінематографістів можна розділити на дві групи: тих, хто орієнтований на московський (імперський) контекст і тематично, і творчо, й тих, хто шукає власну стежку.

Перших видно одразу з переважно російської мови діалогів, невизначених локацій та перейнятoї з рoсійськoгo кінo грайливoї інтoнації. Других можна відстежити через спадкоємність їхньої тематики, яка переходить із фільму в фільм.

Цьогоріч моя п’ятірка виглядає таким чином: «Останнє літо» Андроніка Барберяна, «Шість поверхів» Олександра Навроцького, «Закохайся у Миколаїв, якщо насмілишся» Енжи Богаченко, «Віддалік» Катерини Горностай, «Мандрагора» Марисі Нікітюк.

У всіх цих фільмах для мене важливою є особлива, майже інтимна інтонація, з якою автори розповідають свою історію. Молоді кінематографісти намагаються відійти від стереотипів, і їм це цілком вдається.

«Останнє літо» залишається для мене найкращим фільмом національної програми, оскільки розповідає про війну так, як до цього нікому в нас не вдавалося. Позбавлена героїзму та всього, що хоч би яким чином виправдовувало війну та насильство, вона веде мову про людей, чиє існування війни жодним чином не передбачає й не толерує. І такі люди цілком вислизають із сітки звичних нам ідеологічних термінів; їхнє життя, їхні мрії, їхня повсякденність може видатися незвичною, проте саме цим вона й цінна.

Окремо хочеться сказати про «Мандрагору» Марисі Нікітюк — дуже виразну стрічку з таємницею в осерді.

У цій картині поетичне кіно нарешті стріло зомбі — поєдналися розірвані епохи. Наш час рухається по колу, наше минуле та наше майбутнє чoмусь завжди сплітаються в наше химерне сьoгoдення.

Олександр Гусєв, автор «Української правди. Життя» і блогів про кіно на кількох платформах:

– «Мишень» Романа Попадько о молодом человеке, скрывающемся от призыва в родной деревне, является самым убедительным киновысказыванием на тему рефлексий, мыслей и ощущений наших соотечественников, которых сознательный отказ от участия в военных действиях (вне зависимости от его причин — неприятия войны как таковой, идеологических убеждений или страха смерти) выбрасывает на социальную обочину, погружает в переживания отверженности и вины.

«Пенальти правосудия» Вячеслава Бигуна, один из первых в отечественном кино опытов обращения к жанру документальной анимации, с помощью минималистичной графики и безыскусного закадрового монолога повествует о том, как стойкость в вере и дружеская поддержка помогают преодолеть обиду и одиночество, позволяют превратить унижение в триумф человеческого достоинства.

В «Сыне» Филиппа Сотниченко узнаваемость социальных типажей, выразительность и достоверность ситуаций позволяет в камерной истории борьбы бывших супругов за опеку над ребёнком передать состояние украинского общества, зыбкое сочетание ощущения безысходности и надежды на перемены.

«Хлам» Татьяны Симон становится ярким отражением постсоветского конфликта поколений, показывая, как разница в возрасте в несколько лет подчас оборачивается мировоззренческой пропастью, преодолеть которую могут лишь чувства любви и привязанности, не требующие взаимопонимания.

«Последнее лето» Андраника Берберяна и Али Хмайдуша, документальная лента о молодом сирийце, который, проходя обучение в украинском вузе, наблюдает на экране монитора, как его страна проваливается в кошмар гражданской войны, оказывается одним из наиболее оригинальных (и при этом наиболее выразительных) опытов осмысления драматических событий новейшей украинской истории. Образ погубленной, утраченной навсегда родины героя воспринимается как отражение того, что приходится переживать нашим соотечественникам.

Сергій Васильєв, редактор сайту Національної спілки кінематографістів України і координатор «Бюро української кіножурналістики»: — Національний конкурс «Молодості» — конкурс короткометражного кіно, що внаслідок свого коротшого й дешевшого (а часом і безбюджетного) виробництва народжує очікування «актуальності» навіть більші, аніж кіно повнометражне. Актуальності не так мистецької, як соціально-культурної, ба навіть політичної. Виникає впевненість — за великим рахунком, хибна, — що таке кіно повинно нервово реагувати на нинішні українські суспільні зміни та художньо осмислювати їх, бо має змогу так чинити.

Має змогу. Але ж не мусить, навіть якщо саме на кінематограф лишається в тому першочергова надія. Так само імпульсивно (імпресійно) — в силу своєї лаконічної форми — коротке кіно може реагувати на будь-що інше. Відкриваючи безкінечним діалогом інтимний простір любовних стосунків («Віддалік» Катерини Горностай), розповідаючи заяложений анекдот, дубльований примітивним зображенням («Я купив велосипед» Микити Лиськова), примножуючи філософські та життєві алюзії («Атракціон» Олега Педана) або ж виходячи у сферу розважального — і тим самим компенсуючи проблеми буття.

А зрештою, на мою думку, саме стрічки, що мали нерв «актуальності», поєднаний із мистецькими чеснотами, вигідно вирізнялися з-поміж інших у національній програмі.

«Мішень» (реж. Роман Попадько) — не перший, але найбільш продуманий вислів про прийняття війни як війни і прийняття власної в ній участі. Герой, отримавши повістку, виїздить у село, де робить вибір, чи йти служити. У фільмі майстерно поєднано документальне та ігрове начало, життєву жорстокість і кінематографічні алюзії до неї. Є й своя мораль, що проростає із земної фрази «краще смакує те, до чого сам доклав сил».

«Мандрагора» (реж. Марися Нікітюк) теж дає погляд на нинішню війну — метафоричний, що виходить з інтимних психологічних гризот переживання втрати. Стрічка є рідкісним для українського кінематографа випадком адекватного експлуатування жанру жахливого й містичного — у його (умовно кажучи) голлівудському, а не гоголівському потрактуванні.

«Останнє літо» (реж. Андранік Берберян, Алі Хмайдуш) — заснована на рясно коментованому за кадром домашньому відео оповідь про іншу війну — ту, що криваво триває в Сирії; в Національному конкурсі стрічка спрацьовує на контрасті — виписуючи себе в глобальний контекст світових проблем і, водночас, продовжуючи лінію нашого молодого документального кіно, що рясно черпає натхнення з власного життя і пропускає історію крізь нього.

«Абонент» (реж. Марина Артеменко, Оксана Артеменко) — стрічка, що вийшла з анекдоту про неякісну послугу інтернет-провайдера. Тим самим її можна розмістити поміж інших — і то смішних — комедій, представлених у Національному конкурсі. Але на відміну від робіт, замішаних на оптимізмі й романтиці (де варіюється лише градус), «Абонент» виводить проблему у сферу патологічного. Замаскованого гумором, та все ж…

«Чоловіча робота» (реж. Марина Степанська) надихається простором широкого екрана і простором людських облич, повною мірою розкриваючи потенціал оповіді силою саме кінематографічних засобів. Історію рейдерського захоплення фермерського господарства розказано буденно лаконічно, а порівняно з багатослівністю інших фільмів Національного конкурсу, що дають героям не лише кадровий, але й закадровий голос, — навіть скупо. Але й правдиво. Залишений глядачам простір наповнюється справжнім життям. Єдиний момент першорядного говоріння — історія-притча, розказана жорсткими чоловічими героями в авто, неначе запозичена з «Останніх днів» Гаса ван Санта.

Фото Максима Лісового, Анастасії Лисенко, Анни Веремйової

comments powered by Disqus