Розстріляні ілюзії та громадське телерадіомовлення

Фото: 1tv.ru

Події на ТВі і навколо цього телеканалу висвітлили – крім усього іншого – кричущу потребу українського суспільства (точніше, його певної, й не найгіршої, частини) у громадському телебаченні. Бо ж, здавалося б, що таке той ТВі? Телевізійний канал із вельми обмеженими (не з його провини) можливостями охоплення аудиторії, головними «цвяшками», як казали раніше, або «фішками», як кажуть зараз, є головомовці, а не різного роду шоу, спорт, концерти російської попси та мильні опери. Ну, не будуть ці журналісти та їхні візаві зі світу політики й культури набридати публіці (чи, точніше, в нових форматах, можливо, набридатимуть менше) – і що з того? Нехай і далі записують такі балачки, скільки завгодно і з ким завгодно, та викладають відео на YouTube – дешево й сердито!

Але – ні; але – зачепило. Навіть тих, хто, схоже, не надто регулярно дивився програми ТВі. Інтернет буквально збурений, і це дуже красномовно. Не менш красномовним, видається, є й мовчання тих, хто мав би хоча би для годиться щось сказати, взяти, як то кажуть, «ситуацію під нагляд» – тих інституцій та персонажів, які за своїми функціональними обов’язками мусять реагувати на випадки подібного ґатунку. А це означає: йдеться про вельми серйозні речі.

Бо ж на початку, як відомо, було Слово.

Згадаймо, яка злива інформації впала на українське суспільство наприкінці 1980-х і на початку 1990-х. Саме тоді на телебаченні з’явилися прямі ефіри, постали програми, які познайомили країну з розумними та достойними людьми, котрим доти був зачинений доступ у ЗМІ. Так, ці програми були вельми недосконалими, якщо зважати на сьогоднішні критерії, але в них обговорювалися реальні проблеми суспільного життя. Те саме відбувалося й на радіо. Причому заборонених тем та сюжетів практично не існувало. І хто знає, чи стало би фактом відновлення незалежності Української держави, якби не всі ці незчисленні прямі ефіри, де проговорювалися найрізноманітніші аспекти проблем, які стояли перед країною…

Власне, тоді питання про створення якогось особливого громадського радіо й телебачення, здається, ніким і не порушувалося, бо вистачало ефірного часу для того, щоби обговорити все, що завгодно, адресуючись до мільйонної аудиторії. І навіть коли щось виходило в ефір у записі, «гострих кутів» звідти зазвичай не вирізали. З’являлися в ті роки й нові, динамічніші та адресовані цільовим аудиторіям формати програм – як на державному, так і на приватному телерадіомовленні. Але… Схоже, зі здобуттям незалежності українські інтелектуали дещо розслабилися. Інакше-бо вони б не проґавили перспективу «загвинчування гайок», яка втілилася, починаючи з середини 1990-х, і на державному телебаченні (дещо менше на радіо), і на приватних каналах. Отож на початку 2000-х зовсім не випадково з таким ентузіазмом  зустріли появу 5-го каналу, на якому зібралися ледь не всі тодішні лідери громадської довіри з числа телевізійників. Якийсь час здавалося, що він здатен перебрати на себе, нехай і не закріплену формально, місію громадського телебачення. Але… Ілюзії розвіялися. І так само сталося з ТВі.

А разом із тим розвіялися й ілюзії стосовно самої можливості створення за нинішніх українських умов громадського (чи, як його частіше називають, використовуючи кальку з російської мови, суспільного) телебачення. Адже хіба допустить чинний владний режим існування незалежного мовника, який покриватиме простір країни і на якому вільного обговорюватимуться реальні проблеми та реальні ж шляхи їхнього розв’язання? Риторичне запитання…

«На цвинтарі розстріляних ілюзій уже немає місця для могил»…

Проте водночас Україні потрібен не просто окремий канал, де б дискутували про ті чи інші питання не за правилами шоу (хто ляпне найбільшу дурницю і хто найгучніше крикне), а за правилами логіки. Потрібен цілий комплекс громадського телерадіомовлення, який включав би: 1) справді незалежний «розмовно-новинний» канал із високою планкою інтелектуальності продукту, в тому числі й новинарського, та з домішкою науково-популярних передач та фільмів, також проблемно-високоінтелектуальних; 2) новинний і науково-популярний телеканал для ширшої аудиторії; 3) оновлений і модернізований телеканал «Культура»; 4) розмовна й науково-популярна FM-радіостанція; 5) музична (класика, рок, етніка) й розмовна радіостанція. Ясна річ, із мовленням як в ефірі, так і в інтернеті. Так, саме з паралельним мовленням, бо далеко не у всіх є інтернет, а крім того, існує така річ, як звичка; і ще кілька десятиліть класичне телебачення та радіомовлення матимуть достатні аудиторії.

Я згадую золоті часи «Радіо Свобода» в Україні, коли станція мала в будні дві години мовлення вранці й три години ввечері, а ще годинні прямі ефіри у вихідні дні, й коли на додачу до коротких хвиль було майже повне покриття території країни в FM-діапазоні; тоді постійна аудиторія «Свободи» становила 3–5% по країні (у Криму, як на перший погляд не дивно, аж вдвічі більше – ймовірно, тому що це було чи не єдине альтернативне провладним та російським джерело інформації), а у форс-мажорних ситуаціях (чи то пік акції «Україна без Кучми», чи то майор Мельниченко у прямому ефірі, чи то годинний двобій Юлії Тимошенко та Віктора Медведчука) – до 10–12%. Тоді «Свобода» не була суто інформаційною радіостанцією; існувала ціла низка культурологічних та науково-популярних програм, які мали чималу кількість прихильників (і тексти та аудіозаписи яких виставлялися в інтернеті). Де-факто саме ця радіостанція тоді відігравала (поряд із радіо «Континент» та українською службою ВВС) роль громадського мовника в Україні. Ясна річ, часи змінилися; але чи зникла об’єктивна потреба масової аудиторії в радіостанції такого типу, як була десять років тому українська «Свобода»? Яку не просто слухали – якій (їй самій і провідним журналістам) довіряли?

Адже не випадково напередодні виборів 2004 року «Радіо Свобода» було майже повністю витіснено з FM-діапазону, чи не так?

Але все одно залишилися достатні незалежні від влади медіаресурси, які змогли перекрити значну частину країни. Результат відомий.

От і зараз: без телевізійних і радійних майданчиків (не одного, а кількох) для комунікації між інтелектуалами, політиками та зацікавленими громадянами і для поширення «перпендикулярної» до офіціозу інформації серйозні зміни в країні на краще навряд чи можливі. З іншого боку, без таких серйозних змін створити ці майданчики й інформаційні центри не дадуть. Навіть у разі, якщо обшири мовлення таких телеканалів і радіостанцій будуть незначними.

Справжня квадратура політичного і мас-медійного кола…

Що робити в цій ситуації? Найпростіше – просто зітхнути й опустити руки. Або покласти всі сподівання на олігархів: мовляв, вони, нарешті, зрозуміють, яка страхітлива небезпека над ними нависла, і з міркувань безпеки нададуть свої медіаресурси для громадського мовлення. Або вкотре вже повторювати магічну формулу: «Захід нам допоможе». Та допоміг уже Захід, і в 1991-му, і в 2004-му, скільки можна! Тим більше, що там перманентна криза, скорочуються державні видатки на всі різновиди мовлення, нищаться професійні колективи, закриваються ефективні медійні проекти.

Отож залишається передусім думати, як розірвати зачароване коло. І яким чином задовольнити потреби України в нормальному радіо й телебаченні, у громадському мовленні, бо ж інакше в цій країні нецікаво жити стане не лише науковцям, котрі масово емігрують до Європи та Америки, не лише кваліфікованим робітникам, попит на чиї руки у світі зростає, і не лише молоді, для котрої потрібні реальні перспективи. Шаліти почне навіть той люмпен, яких слухає «шансон» і дивиться «битви екстрасенсів»: бо ж і йому хочеться «поговорити по душам»…

comments powered by Disqus