Я би цю книжку відніс до найважливіших у нашій сучасній історії. Вона стоїть в одному ряду з дослідженням Юрія Костенка «Історія ядерного роззброєння України» та значно менш відомою, але не менш вагомою книгою Мирослава Мамчака «2014. Анексія Криму. Анатомія Гібридної війни». Йдеться про книгу Дениса Казанського і Марини Воротинцевої «Як Україна втрачала Донбас». Чому  я їх ставлю в один ряд? Бо вони про ключові події нашої епохи, які призвели до трагічних подій сьогоднішніх. А ще точніше — про те, що Україна зробила не так, аби не сталося нашої трагедії.

Коли я читав їх, то мене охоплювало відчуття розпачу: з висоти часу зрозуміло — Україна могла вжити заходів для того, щоб війна не відбулася. Але ж — ні.

Книга про Донбас викликала в мене особливий сантимент, адже я в Донецькій області бував не раз задовго до 2014 року, а з початком заворушень заїжджав у Донецьк по пару разів на місяць і зробив звідти більше десятка репортажів. Коротше, бачив усе на власні очі. Зустрічав на мітингах нинішнього, прости господи, главу окупаційної влади Дениса Пушиліна. Вже тоді при ньому був охоронець з автоматом. Я туди їздив, аж доки на початку липня 2014 року туди не зайшла російська банда Ігоря Гіркіна, який називає себе Стрелковим.

Існує міф, що в усьому винен київський Майдан. Його наполегливо підтримує російська пропаганда. Його часто повторюють так звані ватники. Мовляв, якби не він, то жили б ми зараз мирно з Росією і ніякої війни б не було. Формальна логіка в цьому є. Ми справді жили б мирно, але перетворилися б на підконтрольну Москві територію з усіма принадами у вигляді відсутності свобод і наявності поліцейських кийків і ФСБ, яке залазить в усі щілини.

Ще один міф — про бунтівний «народ Донбасу», який повстав проти «сваволі нацистського режиму» в Києві. А Київ застосував силу, щоб його придушити. Мені особливо прикро це було почути від колеги, уродженки центру України, яка, вийшовши заміж за донецького парубка, переїхала туди. Вона сказала мені приблизно таке: «Ви не розумієте, що Україна — це не лише Київ і Львів. Ми інші. Тому ви хочете нас знищити». Ще раз: ми, нібито, хочемо знищити Донбас через те, що він відрізняється від решти країни!

Цей список можна продовжити, зокрема, «Донбас годує всю Україну, і якби він не платив податки у Київ, то жив би набагато краще». І так далі, і так далі.

Можна сказати, що «Як Україна втрачала Донбас» — це дуже грунтовне спростування таких міфів. Неупереджений читач, прочитавши цю книгу, ніколи не стане повторювати вищенаведену маячню.

Книга змальовує коріння сьогоднішніх події, які проростали задовго до «русской весны» 2014 року. Вона розповідає історію формування регіональних еліт Донецької та Луганської областей. Автори описали, як формувалися стосунки Донецька і Києва. Під час економічної кризи 1993 року в Донецькій області спалахнули шахтарські страйки не лише з економічними вимогами, але й із політичними — вони «хотіли проведення референдуму про довіру президенту України, регіональної самостійності Донбасу та відновлення економічних зв’язків із Росією». З трибун уже тоді лунали радикальні заяви аж до відокремлення Донбасу від України.

Це завершилося призначенням (його називали реальним організатором акцій протесту) тодішнього мера Донецька, до того директора шахти імені Засядька Юхима Звягільського першим віцепрем’єром в уряді Леоніда Кучми. «Кейс Звягільського і визначив формат взаємин “донецьких” із Києвом на довгі роки, — резюмують автори. — У 1993 році регіональна еліта Донбасу переконалася, що шантаж столиці сепаратизмом — дієвий спосіб отримати владу».

Від себе додам, що донецька верхівка будувала свою політику на свого роду націоналрегіоналізмі — вона, тримаючи під контролем ЗМІ, формувала уявлення про вищість регіону над іншими територіями України, у всіх місцевих проблемах звинувачувала Київ. Це протистояння тривало аж до 2014 року.

Луганська область мала свою специфіку, але була одна ключова деталь, схожа з донецькою: «Керівники таких підприємств (ідеться про тих, хто брав владу в регіоні під свій контроль — Ю.Л.) мали прямі виходи і широкі політичні та виробничі контакти у міністерствах у Москві, а Київ у тому середовищі вважався містом другорядним». Тобто свою політику там теж будували на протистоянні Києву, але не так відверто.

Цей підхід утілювався у відповідні дії, які виходили за рамки пристойності й цивілізованості. Коли 2003 року приїздив на Донбас найрентинговіший кандидат у президенти Віктор Ющенко, який був суперником донецького Віктора Януковича, телеканал ІРТА за десять хвилин до ефіру з ним припинив мовлення. А в Донецьку спортивні молодики просто заблокували вхід до палацу культури «Юність», де мав відбутися з’їзд партії Ющенка «Наша Україна». При цьому місцева влада вдавала, що вона до цього не причетна, робила це руками маргінальної «Слов’янської партії».

Автори роблять закид на адресу тодішнього президента Леоніда Кучми, який, на їхню думку, міг зупинити роздмухування міжрегіональної ворожнечі руками команди тодішнього прем’єр-міністра Віктора Януковича, але не зробив цього. Така позиція контрастує з рішучістю президента, яку він виявив дещо пізніше під час подій у Сіверськодонецьку.

Це була перша серйозна пов’язана з сепаратизмом криза — вона сталася після того, як на виборах 2004 року у другому турі нібито переміг Віктор Янукович, при цьому явка виборців на Донбасі суттєво підскочила, а екзит-поли показували значний відрив Віктора Ющенка. Віктора Януковича і його команду звинуватили у фальсифікації виборів. Донецькі еліти не були готові до того, що на протести вийдуть широкі народні маси — почалася Помаранчева революція. Вони також не очікували, що у вирішальний момент Леонід Кучма відмовиться діяти жорстко та запобігти розгортанню протестів. Штаб Януковича усвідомив, що ситуація розвивається не на їхню користь.

Після цього Луганська обласна рада заявила про непокору центральним органам влади, припинила відрахування до бюджету України і звернулася за підтримкою до президента Росії Володимира Путіна. Донецька облрада оголосила референдум про створення Донецької республіки та федеративного устрою України.

Далі у Сіверськодонецьку відбувся так званий Всеукраїнський з’їзд народних депутатів і депутатів місцевих рад, на якому пропонувалося утворити Південно-східну українську автономну республіку, яку в народі іронічно прозвали ПіСУАР.

Та вже наступного дня СБУ та генпрокуратура порушили кримінальні справи за фактом посягання на територіальну цілісність України та навмисних дій, спрямованих на насильницьку зміну та повалення конституційного ладу. Автори підкреслюють, що це ініціював не Віктор Ющенко, а цілком легітимний президент Леонід Кучма.

Східні еліти сприйняли цей сигнал однозначно: Донецька облрада поспішно переглянула рішення про референдум, рішення Луганської облради було опротестовано прокуратурою. Один з організаторів з’їзду у Сіверськодонецьку Борис Колесников, який до того закликав до розколу України, повідомив журналістам, що плани змінилися.

Прийшовши до влади, Віктор Ющенко відмовився від передвиборчих гасел (ідеться, зокрема, про «бандитам тюрми») не став добивати деморалізований донецький клан, і дозволив йому не тільки зберегтися, а й узяти реванш уже в 2006 році.

Сепаратизм на сході закінчився з приходом Віктора Януковича до влади в 2010 році. Замість обіцяної децентралізації, відзначають автори, президент Янукович почав втілювати жорстку централізацію. Тепер не «донецькі» змушені були жити за правилами України, а вся Україна — за правилами «донецьких». Регіональним елітам не треба було домагатися незалежності від Києва, тому що сам Київ був у їхніх руках.

Одним словом, чи не дві третини книги присвячені подіям до 2014 року. При цьому дуже докладно описали «русскую весну». Розповіли про те, звідки на Донеччині взявся «народний губернатор» Павло Губарєв. До того він був маргінальною особою, яка не мала жодного впливу. Але потім раптом почав з’являтися на публіці в оточенні озброєних охоронців і розповідати про нову державу. 28 лютого 2014 року він прийшов на сесію міськради, йому не планували давати слова, але на цьому наполіг народний депутат Микола Левченко, який був відомий своїми проросійськими поглядами. Автори наполягають, що він був агентом ФСБ і працював на Росію.

У своєму виступі Губарєв вимагав визнати нелегітимними всі органи влади, припинити платити податки до Києва, у разі відмови обіцяв делегітимізувати депутатів. Сам Губарєв розповідав, що заворушення на сході відбувалися за його ініціативою і він був їхнім організатором. Але автори ставлять під сумнів ці тези, адже мало кому відомий чоловік не зміг би організувати такий протест. За ним стояли інакші сили — й не стільки Левченко. Група Губарєва, куди входили і росіяни, прийшла на мітинг, організований владою. Вони силою здолали опір організаторів, Губарєв виголосив свої сепаратистські тези і оголосив себе «народним губернатором». «В одну мить нікому не відомий 30-річний донеччанин злетів на вершину слави та перетворився на лідера проросійського руху Донецька», — пишуть автори.

«…Неміч української держави, яка в той час була присутня на Донбасі лиш формально, дозволила бунтівникам поступово заповнити вакуум влади. Ані СБУ, ані міліція, ані військові з місцевих частин не втручалися в перебіг подій», — пишуть автори далі.

Один із натхненників сепаратистського руху, народний депутат Олександр Бобков спокійнісінько працював у парламенті, де намагався просунути закон про місцеві референдуми. Він прагнув домогтися легалізації сепаратистських рухів і потім очолити їх. При цьому новий український уряд, який сепаратисти зі сходу звинувачували у страшній кровожерливості, не чинив Бобкову жодних перешкод — розповідають автори.

Окремий розділ присвячений ролі дуже впливового на сході олігарха Ріната Ахметова. Він має красномовну назву — «Голий король Донбасу». Автори пишуть, що Ахметов робив безпорадні заяви і не чинив жодних спроб вплинути на ситуацію. А потім прийшов до сепаратистів, які захопили обласну державну адміністрацію. Він емоційно вмовляв їх сісти за переговори з українською владою та вимагати автономії Донбасу, але не відокремлення регіону від України. «Такий сценарій цілком влаштовував самого Ахметова, який був зацікавлений в тому, щоб перетворити Донбас у власне удільне князівство», — вважають автори. Однак сепаратисти наполягали, що вони хочуть до складу Росії.

Кілька представників сепаратистів погодилися піти на переговори до віцепрем’єра Віталія Яреми, міліцейського генерала, який прибув до Донецька, щоб очистити ОДА від загарбників. Переговори завершилися тим, що сепаратисти нібито погодилися здати зброю і звільнити будинок ОДА. Тому, за словами Яреми, штурм був скасований. Обіцянку не було виконано. «У підсумку Ахметов просто допоміг сепаратистам виграти час», — констатують автори.

«На очах Ахметова починалася війна і два стільці перетворилися на два палючих факели. Опинившись між цих двох вогнів, найбагатша людина України довго не могла повірити в те, що трапилося».

Очевидно, в плани донецьких кланів не входило відокремлення Донеччини й Луганщини від України. Все вказує на те, що й Ахметов, і Бобков, й інші політики, які загравали з угрупованнями сепаратистів, хотіли просто використати збройні формування для посилення своїх позицій для переговорів із новою владою, резюмують автори.

Але гачок війни спустив загін росіянина Ігоря Гіркіна. В книзі є його цитата, що саме він перейшов кордон і розпочав війну. За його словами, без його участі заворушення не закінчилися б нічим серйозним.

Книга доводить, що дії сепаратистів не були стихійними і розрізненими: загони польових командирів координувалися з Росії. При цьому Росія не визнавала своєї участі там.

На завершення своєї книги автори наводять соціологічну інформацію, що попри суперечливі оцінки подій в Україні, більшість жителів регіону були прихильниками України. Без участі Росії нічого цього не відбулося б. На підтвердження своїх тез вони наводять ряд красномовних фактів.

Робота звучить дуже переконливо. Єдине, що особисто мені забракло, — там майже нема персональних вражень. Дуже шкода, адже автори були в цей час на місці й бачили дуже багато. Мені думається, що це лише збагатило б книгу.

З цієї чудової книги випливає ряд висновків.

1. Сепаратизм на сході плекався давно і робили це регіональні еліти. Від себе додам, що на початку 90-х хіба що маргінали мали відверто проросійські погляди. Народний Рух України організовував тоді обміни делегаціями Донбасу й Галичини. Це були успішні акції.

2. Сепаратизм почали роздмухувати регіональні еліти. Вони таким чином шантажували київський уряд. А Київ, замість пошукати способи вплинути на ситуацію, ішов на поступки. Чим, власне, розпалював такі настрої. Але врешті така цинічна безпринципність зіграла проти місцевих еліт — вони втратили не тільки владу, але і регіон загалом.

3. Пропаганда вищості Донбасу зіграла колосальну роль у розпалюванні сепаратизму. Знову ж таки Київ не знайшов способу протистояти такій пропаганді.

4. Київ діяв нерішуче. Замість жорстко зупинити сепаратистів він загравав з ними. Історія, коли за часів Кучми проти ініціаторів «ПіСУАРу» порушили кримінальні справи й вони змушені були відступити, свідчить про те, що на них можна було знайти управу. Хоча такі прості рішення недостатні. Для боротьби з сепаратизмом потрібно було вживати комплексних заходів.

4. Попри пропаганду, більшість населення сходу було проти відокремлення від України. Лише втручання Росії розпалило конфлікт і відкололо регіон від України. Без Росії не було б ніяких сепаратистських утворень.

Наостанок додам, що книга Дениса Казанського і Марини Воротинцевої разом зі загаданими на початку цієї рецензії виданнями мала обговорюватися у медіа й на круглих столах. Адже вона про уроки, які б суспільство мало б вивчити, щоб вони не повторилися в майбутньому.

Фото: Юрій Луканов