Народний меморіал на Майдані Незалежності став місцем пам’яті, де кожен охочий може встановити прапорець на честь загиблого чи загиблої у російсько-українській війні. Туди президент приводить іноземні делегації. Але попри це про нього дбають тільки родичі загиблих, а ще він потребує захисту, адже на нього неодноразово нападали вандали. Пояснюємо, чи допоможе розв’язати ці проблеми надання офіційного статусу і як можна зберегти народний меморіал.

Як виник меморіал

У квітні 2022 року на Майдані зібралися рідні військових із Маріуполя. Серед них був 56-річний американець Раян Раут. Він поставив намет і стояв із плакатом: «Мою подругу вбив Путін. Якщо ви знаєте когось, кого вбив Путін, поставте прапорець». Згодом на клумбі почали з’являтися перші синьо-жовті прапорці.

Першу сотню прапорців установила спільнота родичів бійців «Азову» на честь військових, які захищали Маріуполь. Рідні азовців написали імена, дати смерті та виклали прапорці у формі серця, а потім назвали її «Серце назовні».

Меморіалу вже більше трьох років і він змінюється. Дехто вбачає проблему у його стихійності, адже на перший погляд може здатися, що ніяких правил немає, а є хаос.

Співзасновниця Платформи пам’яті «Меморіал» Гаяне Авакян пояснює: «Я не погоджуюся, що стихійність є якоюсь негативною рисою місця пам’яті на Майдані. Вона скоріше органічна — як відповідь на те, що поки немає запропонованих державою місць пам’яті (бо війна триває) або вони в процесі формування (як Національне військове меморіальне кладовище). Створюючи і підтримуючи цей народний меморіал, українці показали, що для них важливе публічне вшанування, персоналізація (коли ми бачимо імена на прапорцях і портрети, а не узагальнену втрату), співпереживання втрати (коли це місце тепер — точка збору для пам’ятних дат і не тільки, коли кожен може прийти сюди, щоб ушанувати своїх).

Стихійність не завжди дорівнює хаотичності. Це місце трансформується з часом (згадайте, як воно виглядало влітку 2022). І це не про збільшення кількості прапорців. З’явилася сегментація по підрозділах, країнах походження. З’явилися нові форми (світлини, камені, банери, квіти, лампади, роздруківки, таблички). Ця антистандартизація, звісно, викликає певне відчуття хаосу. Але загалом для стихійного меморіалу немає правил, крім тих, які він набуває в процесі трансформації самою спільнотою. Звісно, це може викликати певний запит на справедливість — стандартизацію та рівність вшанування, а з ними — і конфлікти щодо цього місця».

Скульптор та архітектор Назар Білик говорить, що стихійний прояв не варто зупиняти, але вже зараз Меморіалу потрібно забезпечити бодай мінімальну охорону та взаємодію з містом. Білик розповів, що архітектори й художники могли би розробити символічну конструкцію, яка поєднувала б металеві стійки, землю, пісок чи інші прості матеріали, але щоб вона виглядала гідно. Ініціювати процес і створити робочу групу могли би КМДА, Музей Майдану та громадські організації. Оскільки війна може тривати довго, важливо, щоб форми народної пам’яті не зникали, а набували гідного звучання. Якщо символом став прапорець, то слід подбати, щоб він не вигорав і не розсипався за два місяці.

«Важливо не прибирати старі прапорці, а додавати нові. Адже саме так стає видимим масштаб трагедії — через кількість символів, що нагадують про загибель людей. Якби цю “карту війни” закріпити й показати у вигляді конкретних чисел і символів, ми б отримали сильне свідчення розмаху втрат. Тому те, що зараз відбувається — коли прапорці частково зникають, а місце виглядає неохайно, — є неправильним.

Важливо зберегти можливість для кожного у стихійний спосіб ушановувати пам’ять, але надати цьому більш організованої форми. Ми не робимо кладовище, ми створюємо умовний “свічник пам’яті”, де кожен прапорець — як свічка, запалена на честь загиблого», — говорить Назар Білик.

Гаяне Авакян додає: «Моя особиста думка щодо цього місця — це найпотужніше місце пам’яті й сили про цю війну, таким його зробили саме українці через персональні історії кожного полеглого. Ніде в іншому місці я не відчувала такого співпереживання втрати, масштабу втрати. При цьому я розумію, що матеріали, які використовуються тут, недовговічні, а значить тимчасові, а догляд за ними — це якраз питання гідного вшанування. Так само як і назва для цього місця — хтось називає його меморіалом із прапорцями на Майдані, хтось (мені це дуже не резонує) газоном пам’яті.

Що далі

Меморіал розрісся — тепер він займає не один газон, а чотири, і бригади відкривають свої алеї. Також він став місцем боротьби між близькими загиблих. Люди почали ділити землю, викидати портрети, щоб установити свої.

А ще на меморіал неодноразово нападали вандали. Вони підпалювали прапорці, розкидали квіти чи пошкоджували фото. Після останнього такого випадку, що стався у травні цього року, голова КМВА Тимур Ткаченко повідомив, що готує розпорядження щодо посилення охорони в цьому місці, заборону проведення розважальних заходів на Майдані у визначених локаціях, а також інших масових заходів, окрім ушанування памʼяті. І крім цього хотів заборонити видачу та перегляд виданих дозволів на комерційну діяльність на Майдані.

Ще у травні Ткаченко приставив патрульну поліцію охороняти це місце. Але самого офіційного розпорядження поки що так і немає.

У середині вересня відповідь КМВА щодо цього питання виглядала так: «Враховуючи ситуацію, що виникла 15.05.2025 на Майдані Незалежності, начальником Київської міської військової адміністрації було видано окреме доручення заступникам голови Київської міської державної адміністрації щодо надання пропозицій стосовно врегулювання питання здійснення підприємницької діяльності та забезпечення охорони Народного Меморіалу. На підставі пропозицій, наданих у відповідь на зазначене вище доручення, а також з урахуванням доопрацювань, було підготовлено та зареєстровано проєкт розпорядження, який стосується обмежень щодо проведення масових заходів розважального характеру в межах Народного Меморіалу. Документ наразі проходить погодження в установленому порядку та буде підписаний і опублікований після завершення процедури візування».

Відтоді нічого не змінилося.

Біля меморіалу за весь час його існування на газоні був тільки приклеєний скотчем аркуш паперу із написом: «Якщо ви знаєте когось, кого вбив Путін, ви можете купити прапор і розмістити його тут». Але крім цього — нічого. Меморіал доглядають рідні та близькі загиблих, волонтери, які перуть прапори після дощу. Коли комунальникам треба було покосити газони, то ці ж люди прибирають прапорці, а потім повертають їх на місце. Проте немає гарантії, що одного дня ці ж комунальники не приберуть їх усі назавжди.

Здається, якщо надати офіційного статусу меморіалу, то більшість проблем розв’яжеться. Адже тоді меморіал буде захищений на законодавчому рівні, йому забезпечуватимуть постійний належний догляд і благоустрій.

Але надання офіційного статусу — це внесення меморіалу до Державного реєстру нерухомих пам’яток України. Рішення, які об’єкти внести чи прибрати, приймають Кабінет Міністрів України (щодо пам’яток національного значення) та Міністерство культури (щодо пам’яток місцевого значення). Тож саме вони зобов’язані подати відповідні документи до цього реєстру для фіксації статусу меморіалу.

Чи може офіційний статус стати проблемою? Назар Білик пояснив, чому проти того, аби Народний меморіал вносили до Держреєстру нерухомих пам’яток. По-перше, він вважає, що постійний статус «зацементує» тимчасову форму й ускладнить подальше професійне переосмислення. По-друге, що ще важливіше, це може обмежити живу практику встановлення прапорців і особистих знаків пам’яті. Адже для багатьох це єдине місце, де вони можуть ушанувати рідних, яких не змогли поховати.

Поки що рішення, яке б влаштувало всіх, не знайдено. Але для початку можна було б установити інформаційну табличку про це місце, яка б роз’яснювала його значення. Але глобально мають долучатися міська рада, Інститут пам’яті, дослідники меморіалізації, архітектори, громадські організації, аби знайти рішення, як можна було би захистити меморіал.

«В експертних дискусіях навколо цього меморіалу я для себе винесла одне: навряд чи хтось зараз ризикне взяти на себе відповідальність за якесь офіційне впорядкування цього меморіалу, бо це може викликати хвилю обурення від суспільства. Також стихійність цього меморіалу частково вже легітимізована: сюди приходять президенти держав, щоб ушанувати пам’ять, ми бачили тут, серед прапорів та імен, навіть британського принца Гаррі. Це підтверджує важливість цього місця для держави у війні, що триває», — каже Гаяне Авакян.

Думка Назара Білика така: «Після завершення війни вже можна буде оголошувати конкурс і створювати повноцінний національний меморіал. Тоді архітектори й художники, спираючись на досвід цієї стихійної практики, дадуть нову професійну форму пам’яті. Зараз є тимчасовий меморіал, і важливо це проговорювати й декларувати саме так. У нього немає завдання закріпити теперішню форму, яка зараз існує стихійно. Потім, уже на конкурсній основі, буде випрацюване інше рішення, інший формат, і, можливо, навіть не обов’язково на цьому самому місці.

Просто інша форма. Але сам імпульс, який народився внаслідок цієї практики, вже є, і він може стати референсом для архітекторів і художників. Вони зможуть переосмислити його і дати грамотне рішення, яке відповідатиме потребам центральної площі міста».

Це завдання для професійної спільноти, яка надихнеться досвідом стихійної меморіалізації й надасть йому вже професійної форми. Але зберегти місце пам’яті потрібно зараз. Тож лишається сподіватися на спільне рішення КМДА, архітекторів, громадських організацій, які зберуться і його знайдуть.

Фото: texty.org.ua