Написавши цю нестандартну, незвичайну (синонімів може бути й більше) книжку, Олена Грицюк вперто розсилала її по видавництвах, як той Мартін Іден на початку ХХ століття. Написала на кількадесят адрес. Скажете, це так зараз не працює? Марні клопоти? Аж таки спрацювало: харківський «Ранок» узявся видати. Видавці — молодці.

Нині, коли хтось пише про війну, ми бачимо: тема превалює над формою, репортаж — над роздумами й тим більше над естетикою, над художніми вихилясами. Однак Олена Грицюк зуміла поєднати документальну розповідь з малюнками та віршами, драматичний щоденник чернігівської майже блокадниці — з історією кохання. Її книжка — це дивний мальопис, або майже мальопис. Чорно-білий, художньо напрочуд щільний — на кожній сторінці бачимо малюнок чи наскрізний графічний образ-символ: слід від кулі, квітку, пташине перо.

Упізнаються намальовані ніби одним розчерком гусячого пера чернігівські мотиви — наприклад, монумент воїнам-русичам під Болдиною горою. Катерининська церква над крутосхилом. Старовинна гармата на Валу. Малюнки зроблені мовби нашвидку, експресіоністично — однак упізнавано. Все ж освіта (і різнобічні таланти) даються взнаки. Олена Грицюк — архітекторка, художниця, поетеса. Ілюструвала книжки інших авторів. Займалася ландшафтним дизайном, розробила концепцію розвитку скверів-садів міста Чернігів. А до того — створювала подібні ландшафтні рішення для Сіверськодонецька, Біловодська, Києва.

Починається її воєнна книга теж дивно. Не з 24 лютого 2022 року, як у багатьох інших авторів, а — за кілька днів напередодні. Головну героїню Олену понижують на посаді у «Зеленбуді» й вона спересердя йде знайомитися на інтернет-сайт із чоловіком (удівцем). Домовляється про побачення.

Він спочатку не дуже їй припав до душі. Але повів у піцерію і раптом каже: «Ти мені сподобалася. Якщо почнеться війна, я виводжу дочку, маму і тебе в Рівне, а тоді вертаюся в Чернігів і прошу автомат. А потім подумаєш, як я тобі». Он як? Нам він уже сподобався — цей Сашко. А Олені? Переглядаючи з нею фільм-фентезі, він раптом каже їй: «Ти — моя ельфійська принцеса!».

Це ще — середина лютого, але вже наростає у людях передчуття того страшного лиха. І от: «24 лютого подзвонив Арсеній (син-студент, учиться в Києві — авт.). Сказав що Росія бомбить Харків. Я подумала: так і Чернігів теж можуть». Звісно. Й це скоро почалося. План Сашка не втілювався — його мама й донька поки що відмовлялися їхати з Чернігова. Сашко сказав, що йде у військкомат. «А я можу кров здати», — несміливо відгукується Олена. Й відстоює довжелезну чергу на донорському пункті.

Далі — росіяни лізуть із Білорусі, сунуть із Чорнобиля. Чернігів уже в облозі, майже цілковитій блокаді. Ну, ми все це ще не забули. Нестача харчів, черги до банкоматів за невеликим лімітом готівки — й про це ми вже читали багато разів. У книжці «Чернігів…» є перелік обов’язкових дій під ворожими обстрілами. Вони теж уже загальновідомі, але є й свої нюанси, ось:

• тримати телефони й павербанки на зарядці;
• поки є гаряча вода, помити голову, бо завтра може не бути;
• за кожної нагоди: їсти, митися, прати, готувати, тримати гарячий чай у термосі;
• як є вода, помити посуд без хімічного засобу, бо такі помиї можна віддати тваринам або полити квіти;
• як знайдеш машину з хлібом, купи більше, ніж тобі треба, щоб дати сусідам і знайомим, — збирати чорний гумор, щоб розрадити тих, хто у відчаї;
• щовечора вирішувати: спати в укритті чи вдома? Одягненим чи у піжамці?
• уважно слухати подругу з Бучі, щоб приготуватися до такого в Чернігові…

І все це відбувається на тлі незвичайної для таких трагічних умов love story. «Усі ці дні Саша за кожної нагоди говорив мені слова любові, бажання будувати разом сім’ю. Я безсила проти війни, але я вийду заміж за Сашу».

Матримоніальне рішення підкріплюється бюрократичними роздумами, що тепер шлюбний документ легко може підписати командир військової частини, в якій воює Сашко. Далі відбувається телефонна розмова з нареченим: «Я сказала, що згодна вийти за нього. Зрадів, потім сказав, що в нього є качки — я можу скільки треба обскубати й приготувати для моїх батьків. Я проплакала всю ніч. Для мене птахи — це небесні вісники, щось високе. А для Саші це їжа».

Ненадовго нареченого відпустили з позицій під Черніговом. І він прийшов до Олени у гості — помитися, поїсти, а заразом посвататися, спитати дозволу на шлюб у її батьків. При тому розповів, як його приймали служити у ЗСУ. 

«— У тебе яке військове звання? — питає полковник.

— Матрос! — кажу, а всі регочуть. — Матрос?! Хоч яка в тебе спеціалізація? — питає далі. — Підводне плавання і ремонт кораблів! — відповідаю під шквальний регіт.

— Як знайдеш на Чернігівщині бодай один корабель, будеш капітаном!» — і прийняв до ЗСУ.

А що? Я ж пам'ятаю, як з автомата стріляти».

Ну, й головне питання для мирної чернігівки: виїжджати чи залишатися в місті? «Нові чорні дими стояли над містом». «Нафтобазу підбили й по Шерстянці влупили. А на Лісковиці люди згоріли живцем у власному будинку». «Розбили Головпоштамт, «Дитячий світ», частину Центрального ринку, пожежну частину»…

«Йшли вулицями й помічали; там новий блокпост, там БТР, там — танк… Це заспокоювало, навіть якусь систему відчувала в розміщенні наших військ. А ще — тут руїна, там руїна…. “Товар розпроданий, магазин зачинено”. “Світла нема, магазин не працює”. “Ліків нема — аптека не працює”. У кав’ярню можна було вступити просто з вулиці через розсипану скляну вітрину».

Героїня не байдужа і до мистецьких новин. Вони теж є! «Онищенко ходить і малює розбомблений Чернігів, як малював мирний». Мається на увазі, мабуть, Віктор Онищенко: за час війни він написав кілька полотен із натури, подовгу простоюючи з мольбертом на вулицях. Життя коротке — мистецтво вічне.

Чернігівці-воїни — і серед них наречений Саша — невтомно «били рашистів, що перли в місто». Й коли виникає така нагода, він таки направляє жінок і старих в евакуацію, а сам лишається.

Олена теж їде автобусом, переповненим біженцями, по ріллі, в обхід обстрілюваних шляхів. Її немилосердно трясе, але вона в мобілці пише вірші. Верлібри. Іноді вони виглядають первісними, як у Гомера — ніби простий перелік побаченого. Потім такий самий прийом використовував Уолт Уїтмен, та й інші — багато хто.

військові просто в полі,

блокпости по селах,

розбиті хати, розбиті російські танки,

розбита незнана військова техніка,

наші танки під маскувальними сітками,

людина на велосипеді,

товстий рудий кіт біля воронки,

недобудований будинок-красень,

кинуті хати,

яскраві тюльпани й цибуля у дворі у дворі,

зачинений магазин,

наші військові з їжею в руках і в роті,

лісок і озеро…

Ну, й так далі. Картинки з вікна автобуса, що швидко забудуться у вирі наступних подій, але авторка їх прагне зберегти. Й не соромиться Олена Грицюк вже прозою описувати побутові негаразди, які виникали по дорозі. Ось — зупинка: «чоловік з нашого автобуса голосно попросив дітей і жінок пісяти прямо під транспортом, не відходячи далеко, бо небезпечно. Одна жінка засоромилася, пішла шукати кущі. Усі повалили всередину, водій завів мотор. Та жінка — товста, з хворими ногами — бігла чимдуж, витягуючи шию і махаючи руками. Залізла на сходи, і автобус рушив». 

Авторка демонструє розум і такт в описуванні цієї та інших дуже нетривіальних ситуацій, яких на війні чимало. Й головне — вона сміливо використовує новаторську форму щоденника-мальопису. Згадується незабутній Ян Парандовський із його «Алхімією слова»: «Скільки разів бувало, що моральне або фізичне страждання спонукало письменників піддати його аналізу, і від магічного доторку слова страждання розсіювалося, залишаючи після себе лиш полум’яні сторінки».

Олена Грицюк пише і малює з жіночним артистизмом. Змішує жанри неканонічним чином — і це не викликає якогось читацького спротиву. Книга сповідальна, драматична — і, попри все, у ній є оптимізм, жага життя, любові, шлюбу, щасливого майбутнього.

Хоча спочатку дивує такий відверто мистецький, ба навіть естетський підхід до теми війни. Та коли вчитаєшся, то справді опиняєшся, мов у документальному кіно, в атмосфері того Чернігова лютого-березня 2022 року, коли російські бомби рознесли стадіон «Десна», готель «Україна», кінотеатр «Щорс», російські танки підповзали до околиць міста, взяли Чернігів у майже повну облогу. Але українські солдати (серед них — її наречений, матрос-підводник Сашко) на чолі з командувачем групи «Північ» генералом Віктором Ніколюком змогли відкинути ворога й повністю звільнити Чернігівщину від окупантів. А чернігівці уміли й знаходили мужність у ці часи малювати, писати вірші й кохати. Ця книжка — ніби чорно-біла красива квітка для тих, хто боронив Чернігів, хто любить його.