Як у боротьбі з корупцією владі та журналістам не побороти одне одного
Як у боротьбі з корупцією владі та журналістам не побороти одне одного
Скандал із закупівлею Міністерством оборони курток для військових почався, як і у випадку з історією про яйця по 17 гривень, зі статті Юрія Ніколова в «ZN.ua», у якій, пославшись на свої джерела, журналіст повідомив, що Міноборони закупило в турецької компанії 233 тисячі зимових курток за 20 мільйонів доларів. Згідно з митними документами однієї з партій, стверджував розслідувач, вартість курток дорогою з Туреччини в Україну зросла втричі. При тому, що куртки, за словами Ніколова, виявилися літніми, а не зимовими. Невдовзі вийшло розслідування журналіста «Української правди» Михайла Ткача про те, що племінник народного депутата від «Слуги народу» Олександр Касай може бути пов'язаним із турецькою компанією, яка заробляла на постачанні цих курток.
Міністерство оборони заходилося спростовувати звинувачення журналістів на свою адресу, водночас намагаючись звинуватити самих медійників у непрофесійності та заангажованості. Міністр оборони Олексій Резніков запропонував парі Михайлу Ткачу та голові антикорупційного комітету Верховної Ради Анастасії Радіній, згідно з яким, якщо Міноборони доведе свою невинуватість, Ткач має на три роки припинити займатися журналістикою, а Радіна — скласти мандат. Водночас у разі підтвердження інформації журналістів Резніков обіцяв піти у відставку. У відповідь Михайло Ткач порадив Рєзнікову укладати не парі, «а договори про закупівлі по ринкових цінах і не з родичами "слуг народу"».
Все це викликало чимало питань, пов’язаних як із відповідальністю журналістів за «гучні заголовки без належних доказів», так і з намаганням влади замість аргументованих відповідей на критику переконати суспільство в начебто замовності розслідувань. Зокрема, Тетяна Ніколаєнко з видання «Цензор.нет» вважає деякі твердження Юрія Ніколова у статті для «ZN.ua» маніпулятивними. Катерина Коберник із «Бабеля» написала у фейсбуку пост про відсутність в Україні відповідальності журналістів... Водночас багато хто вважає реакцію влади атакою на незалежну журналістику.
Щоб розібратися в ситуації, а головне — щоб таких ситуацій надалі було якомога менше, «Детектор медіа» звернувся до медіаменеджерів і правозахисників із запитаннями:
- Не торкаючись конкретних розслідувань щодо МО, які ви бачите загальні проблеми в роботі журналістів-розслідувачів? Що б могли порадити на ті випадки, коли причетність когось до корупційних схем не є очевидною на перший погляд? Тобто як упіймати «невловимих», які часто ще й мають можливість прикритися безліччю прогалин або й навмисно закладених корупційних «схем» у законодавстві?
- Які проблеми існують у комунікації влади та її діях щодо звинувачень у зловживаннях і корупції? Як мала б діяти відповідальна влада? Зокрема, як ви оцінюєте останню заяву Зеленського про прирівнювання корупції до держзради, надання повноважень у боротьбі з нею СБУ тощо?
Повні відповіді на ці питання Дар’ї Каленюк, Валентини Самар, Олексія Мустафіна, Гліба Канєвського, Олексія Харченка, Дмитра Золотухіна, Михайла Жернакова, Оксани Романюк, Ганни Гопко, Валентини Теличенко та Людмили Панкратової містяться в публікації «Від яєць по 17 гривень — до літньо-зимових курток. Які висновки мають зробити журналісти та влада з чергового корупційного скандалу».
У цьому матеріалі ми надаємо скорочену версію відповідей.
Військова таємниця, ускладнена комунікація з владою та інші труднощі журналістів
Війна вплинула на роботу українських журналістів, часто змушуючи їх вдаватися до самоцензури з міркувань безпеки країни. Особливо важко стало працювати в умовах війни журналістам-розслідувачам, оскільки багато реєстрів закрито, чимало інформації перебуває під грифом «державна таємниця», і медійникам доводиться покладатися на інші джерела, говорить виконавча директорка Інституту масової інформації Оксана Романюк.
«Але навіть за таких умов хотілося б бачити в розслідуваннях менше емоцій і припущень, більше балансу та роботи з перевірки фактів. Ну, і, звісно, роботу над помилками. Це було б сильно», — каже керівниця ІМІ.
З тим, що закриття реєстрів і обмеження доступу до інформації вплинуло на роботу журналістів, погоджується й керівниця Інституту розвитку регіональної преси Людмила Панкратова. За її словами, воєнний стан і намагання чиновників уникнути прямих відповідей на питання медійників є сьогодні загальними проблемами в роботі журналістів-розслідувачів. Однак за будь-яких обставин журналісти не мають (не можуть і не повинні мати) всіх інструментів правоохоронців, тому не слід від них вимагати роботи правоохоронців.
«Я не погоджуюсь із тезою Катерини Коберник про те, що "журналісти єдині, хто завжди боровся з корупцією". Це не так. Створені антикорупційні органи, які мають це робити. Журналісти дають сигнал — правоохоронці перевіряють. Журналісти не мають підміняти собою правоохоронні органи та суди. Але чи повинен журналіст мовчати й не називати осіб, які, на його думку та згідно з фактами, мають причетність до правопорушень? Ні, не повинен. Понад те, журналіст зобов'язаний про це говорити. Непорушне правило для журналіста в цьому становищі — надати можливість для коментування ситуації та правдиво й повно подати коментар», — каже Панкратова.
А от твердження про те, що в журналістів немає відповідальності за їхні слова, медіаюристка називає маніпулятивними.
«Така відповідальність є: цивільноправова відповідальність за поширення недостовірної інформації. Я можу пригадати відразу кілька справ проти журналістів за поширення нібито недостовірної інформації з великими сумами моральної шкоди. Але я не можу пригадати справу, де б журналісти, які займаються розслідуванням корупційних злочинів, програли. Звісно, такі справи є, тому що кожен має право на помилку. Але їх не так багато», — каже Людмила Панкратова.
Голова правління StateWatch Гліб Канєвський говорить, що в умовах воєнного стану журналісти мають не лише відповідальність, а й можуть пропонувати конструктивні рішення, як розв'язати певну проблему:
«Зараз можна брати кожен договір Міністерства оборони за 2022 рік — і в кожному будуть знаходитися подібні племінники депутатів (як у ситуації з куртками), завищені ціни, непоставлений товар тощо. Розслідувати можна дуже довго, але ж треба наголошувати на тому, що проблему треба розв'язувати та як це робити».
Журналіст і медіаменеджер Олексій Мустафін каже, що в Україні вже досить давно існує проблема перекладання відповідальності з влади на журналістів: «Журналісти-розслідувачі виконують свою справу цілком добре. Коли вони взяли паузу через війну та певний час утримувалися від розслідувань, було більш напружено. Проблема перекладання в Україні існувала завжди. Політикам і чиновникам ніколи не подобалася робота журналістів, вони завжди мали підозру, що за журналістами працюють їхні політичні опоненти. Чомусь політики не вірять, що журналісти можуть виконувати свою роботу просто так».
Виконавча директорка Центру протидії корупції Дар’я Каленюк теж вважає, що в умовах воєнного стану роль журналістів-розслідувачів стає особливо критичною. «Вони мають пояснювати, що насправді відбувається за зачиненими дверима владних кабінетів, і не давати владі використовувати війну як прикриття для дерибану державних коштів. Адже, на жаль, навіть під час війни в нас є когорта чиновників, які крадуть на війні», — вважає Каленюк.
А от виконавчий директор ГО «Інститут постінформаційного суспільства» Дмитро Золотухін бачить проблему і в тому, що журналісти змушені користуватися не відкритими, а власними, часто анонімними джерелами, і в тому, що ці джерела можуть маніпулювати журналістами.
Зокрема, Михайло Ткач, звертає увагу Золотухін, свого часу отримав інформацію про нібито фейковий паспорт Лієва від певних джерел. І ті джерела, вочевидь, мали на меті зманіпулювати точкою зору Ткача, а через нього — вплинути на точку зору української аудиторії на ситуацію всередині Міністерства оборони України.
«Мене дуже бентежить те, що ми не розслідуємо, а хто ж хотів зманіпулювати думкою української аудиторії через розслідування Михайла Ткача. Так, журналісти мають право не розкривати своїх джерел, але як людина, що займається інформаційним простором, вимагаю від медійної спільноти звернути увагу: рефлексії на те, що хтось намагається маніпулювати точкою зору суспільства на ситуацію в Міноборони, не відбулося. І на цьому тлі виникає нинішній скандал. Це не може не слугувати обтяжувальною обставиною та не може не впливати на довіру до журналістів-розслідувачів», — говорить експерт.
На думку Валентини Самар, головної редакторки Центру журналістських розслідувань, зараз якраз той час, коли потрібне не просто якісне розслідування факту корупції, а надання суспільству відповідей: хто, скільки та як украв? Потрібне чітке розуміння, яке треба донести аудиторії: як такі схеми унеможливити? Потрібні кадрові зміни та зміни законодавства, прозорість закупівель, відкриття реєстрів і повернення публічного е-декларування.
Але в кожному розслідуваному злочині, каже Самар, має безвідмовно працювати принцип невідворотності покарання. Розслідування правоохоронцями в розумні строки, реальні терміни покарання та відшкодування заподіяної шкоди.
Експерт зі стратегічних комунікацій і член Наглядової ради НСТУ Олексій Харченко говорить, що у випадку вищого керівництва важко з’ясувати причетність до корупційної схеми, оскільки міністри безпосередньо не відповідають за подібні речі — та все ж несуть політичну відповідальність. Зокрема, за своїх заступників, які вже безпосередньо відповідають за конкретні напрямки. Але «швидкість у таких справах має поступатися достовірності та журналістським стандартам. У журналістів не менша відповідальність, аніж у представників влади. Представники влади діють у межах, якщо дещо спростити, формули “робити все, що дозволено”. Тиск журналістів і постійні звинувачення призвели до появи такого явища як “презумпція винуватості”. Тобто, на відміну від пересічних людей, представники влади постійно мають доводити, що не є винними, а не їх вина має бути доведена. Це ускладнює роботу та створює тиск, що інколи призводить до того, що простіше не робити, ніж бути винним», — каже експерт.
Як на критику журналістів має реагувати влада
Головним огріхом представників влади опитані нами експерти називають явний провал комунікацій як у випадку з «яєчним» скандалом, так і в останньому випадку — пов’язаному із закупівлями курток для військових. Так, Дар’я Каленюк каже, що у ситуації з куртками міністр оборони Резніков намагався уникнути відповідей на прямі запитання журналістів:
«У випадку з розслідуванням про закупівлі харчів для військових маніпуляції полягали в погрозах, натяках на те, що журналіста притягуватимуть до відповідальності за держзраду. Зараз Резніков запропонував парі журналісту Михайлу Ткачу та голові парламентського комітету Анастасії Радіній замість того, щоб прийти на засідання парламентського комітету та відзвітувати, пояснити, аргументувати свою позицію. Це неприйнятна поведінка для міністра оборони, особливо для міністра країни, яка воює.
В нас Міністерство оборони є найбільшим розпорядником державних коштів зараз. Всі наші податки йдуть на безпеку й оборону. І без парламентського та громадського контролю створюється середовище для корупції та узурпації влади. Це все ми й бачимо на прикладі комунікації міністра Резнікова».
На думку Гліба Канєвського, коли влада перекладає відповідальність на журналістів і шукає якихось мотивів та порушень у їхніх розслідуваннях — це абсолютно зміщений і хибний акцент. Експерт каже, що насамперед треба піддавати аналізу політичні рішення керівництва Міністерства оборони щодо організації закупівель.
По-перше, міністерство насправді планує закупівлі кожен рік приблизно за однаковим алгоритмом. У 2022 році почалася мобілізація і стало очевидно, що курток треба більше. Треба було, щоб куртки були на складах в Україні вже в жовтні, а не МО тільки починало думати, де їх купити. І тут відкрилася оця проблема, що в Міністерстві оборони 2022–2023 років немає планування. А по-друге, як виявили журналісти-розслідувачі, куртки купили у племінника народного депутата Касая, який із 2019 року працює в Комітеті з питань національної безпеки, оборони та розвідки, що відповідає за контроль над плануванням і закупівлями Міністерства оборони.
«Ці два пункти свідчать, що Міноборони не має системного бачення, що робити з організацією закупівель, щоб вона була конкурентною та доброчесною. З 2019 року Міністерство оборони за різних міністрів брало на себе зобов'язання створити Агенцію оборонних закупівель за прикладом Державного підприємства "Медичні закупівлі України", коли всі кошти на закупівлю йдуть через Агенцію. Туди мали набирати професійних закупівельників під контролем міжнародних партнерів і громадянського суспільства, з доброчесною рекомендацією та репутацією, які мають лише один КРІ у роботі: провести вчасно ефективні закупівлі, тобто вивчити ринок, провести переговори з постачальниками тощо», — каже Канєвський.
Медіаексперт Дмитро Золотухін також критикує Міноборони за непрофесійно вибудовану комунікацію:
«В Міністерстві оборони є Ганна Маляр (заступниця міністра оборони. — "ДМ"), яка відповідає за комунікації відомства. Виникає питання: чому від неї нічого не чути? І чому від Міноборони дискутувати з парламентарями на комітеті ВР відправляють заступника міністра Дениса Шарапова? Він не є спікером, не є комунікаційником. Чому туди не прийшов міністр? Незрозуміло. Але якщо він не зміг туди прийти, то там мала б бути його заступниця Ганна Маляр, яка має необхідні компетенції та розуміння, як працюють комунікації».
Золотухін говорить, що заяви про наміри Міноборони подавати в суд на журналістів — це помилка. Як і заклики укласти парі з журналістом Михайлом Ткачем і головою парламентського комітету Анастасією Радіною.
«Це наївний підхід до того, як мають працювати державні комунікації. Як ми знаємо, суди проти журналістів у нас, як правило, перетворюються на шоу. А шоу в Міноборони, як ми бачимо, виходять дуже погано», — каже експерт.
Правниця Валентина Теличенко також говорить про погану комунікацію влади: «Замість витратити час, перевірити факти, про які запитав журналіст, і надати зрозуміле пояснення, вони зволікають із коментарем (а журналіст у цей час згорає від нетерпіння оприлюднити), і це трапляється не тільки тому, що у фігуранта виникає страх, що "на нього вийшли", але ще також через недовіру й упередження щодо журналістів». Отже, розповідвє медіаюристка, виникає лінія потужної напруги, на одному кінці якої — журналіст, який апріорі підозрює своїх фігурантів у корупції, а на протилежному — фігурант з упередженням проти начебто заангажованого журналіста, з яким він не хоче говорити.
На думку Теличенко, таке неконструктивне становище можна виправити, лише якщо одночасно і зміцнювати стандарти української журналістики, і формувати усвідомлення щодо прозорості в роботі посадовців, особливо, якщо йдеться про кошти платників податків.
«Ясно, що в державі, де правоохоронці працюють украй погано й недовіра до них надзвичайно велика, де є проблема з незалежністю судової експертизи, де суди ухвалюють рішення, котрі суспільство не сприймає, — журналістська робота стає особливо вагомою. Журналісти можуть суттєво вплинути на результати голосування, їхніми руками можна знищити конкурента і в політиці, і в економіці. Журналісти стали цікавими як інструмент. Тому дуже важливо, щоб журналіст не був ані інфантильним, ані продажним. Ніби й банально це казати, але реалії такі, що говорити про це треба», — говорить Валентина Теличенко.
Людмила Панкратова сказала, що владі просто варто казати правду. Не намагатися звинуватити журналістів у маніпуляціях і перекручуваннях, не залякувати. Відповідати на питання, не прикриваючись таємницями або воєнним станом. І головне — не красти, не створювати корупційні схеми, не прикривати своїх родичів і друзів. Зробити відкритим усе, що не буде загрожувати нацбезпеці.
«Я досі не розумію, як будуть загрожувати нацбезпеці відкриті тендери та контракти в МО. Пояснення міністра про те, що яйця міряються кілограмами, нас не переконали. Натомість довели, що влада не говорить правди. Тому довіра падає до того, хто збрехав один раз», — каже медіаюристка.
Чи є корупція державною зрадою
Очільниця Центру протидії корупції Дар’я Каленюк говорить, що в суспільстві є величезний запит на боротьбу з корупцією і воно не сприймає випадки, так би мовити, танців на кістках, коли хтось на фронті воює, а хтось у тилу «дерибанить» оборонні кошти. Втім, на її думку, заява Зеленського про те, що він хоче прирівняти корупцію до держзради, хоч і звучить красиво, насправді створює можливості для СБУ забрати будь-яке кримінальне провадження проти найвищих чиновників у незалежних антикорупційних органів і знищити його.
«Це, з одного боку, такий піар-трюк, а з іншого — задум Татарова, спрямований на те, щоб посилити узурпацію влади в країні. Свого часу справа Татарова була похована після того, як її підслідність передали з НАБУ до СБУ», — каже Каленюк.
З цією думкою згоден і голова правління Фундації DEJURE Михайло Жернаков:
«Ініціатива Зеленського про надання СБУ повноважень у боротьбі з корупцією — максимально шкідлива річ, яка зашкодить як боротьбі з корупцією, так і іншому. Це схоже на спробу Офісу президента та Зеленського особисто заховати чи врятувати своїх корупціонерів від розслідувань і можливих негативних наслідків. Ми можемо отримати політично вмотивовані, закриті від суспільства рішення. Робота Спеціальної антикорупційної прокуратури, наприклад, є публічною, СБУ — ніколи».
Жернаков каже, що таке рішення може посварити Україну з міжнародними партнерами, тому що боротьба з корупцією є однією з вимог для допомоги.
«Міжнародні партнери допомагали будувати НАБУ, вкладали туди купу ресурсів, а тепер виявляється, що треба частину того, що робило НАБУ, передати СБУ. Це означає просто поховати справи», — розповідає експерт.
Про те, що передача корупційних справ від НАБУ до СБУ може погіршити відносини з міжнародними партнерами, говорить і Олексій Харченко. Система антикорупційних органів, каже він, була запроваджена протчяом реалізації Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом і відповідає трьом статтям Угоди про асоціацію щодо боротьби з корупцією. Таким чином, віднесення справ до відання СБУ може тлумачитися як відхід України від Угоди про асоціацію, що небажано з огляду на статус України як кандидата в члени Європейського Союзу.
«Корупція — це питання справедливості та несправедливості. Для справедливості потрібна прозорість. У випадку СБУ через специфіку установи до прозорості можуть виникати питання. Що також може неоднозначно трактуватися різними представниками суспільства. Тому для справжньої протидії корупції більш ефективними були б заходи з усунення прогалин у законодавстві та підвищення невідворотності покарання за прозорими процедурами», — говорить Харченко.
Гліб Канєвський теж припускає, що Володимир Зеленський хоче простим рішенням вгамувати запит суспільства на справедливість.
«Очевидно, що серед широкої верстви суспільства, яка вимагає ледь не розстрілів під час воєнного стану, це буде сприйнято добре. Але, як уже заявили численні практики та юристи, якщо в такий спосіб буде реалізована ця ініціатива, вона повністю розмиє повноваження антикорупційної структури, зробить СБУ ще одним розслідувальним органом у сфері запобігання корупції, знову почнуться конфлікти між НАБУ та СБУ, переділ у ручному режимі в Офісі Генерального прокурора, вірогідно, за активного діалогу з Банковою, кому яку справу віддати», — каже Канєвський.
За словами Оксани Романюк, від таких заяв, як намір прирівняти корупцію до державної зради, віддає популізмом і радянщиною. Краще, вважає вона, втілити якісну судову реформу, побудувати прозорі та потужні суди, які забезпечать невідворотність покарання. «Без належної судової системи та чесних судів посилення покарання за корупційні злочини потягне за собою лише збільшення хабарів», — говорить очільниця ІМІ.
А медіаексперт Дмитро Золотухін не розуміє, як можна прирівняти корупцію до державної зради.
«Державна зрада — це конкретний склад кримінального злочину, який описаний у статті 111 Кримінального кодексу України. А такого складу злочину, як корупція, не існує. Корупційними злочинами (це неофіційно, оскільки не записано в жодному нормативному акті) певні дії визнають близько 12 статей ККУ. За кожною з них є різний рівень суспільної небезпечності, різні процедури доказування та різні санкції. Зробити одну кальку під усі 12 статей, прирівнявши їх до статті 111, технічно неможливо. Тому коли президент говорить прирівняти корупцію до державної зради, я не розумію, що він має на увазі. Хотілося б побачити якийсь документ, який буде це пояснювати», — каже Золотухін.
Голова Мережі захисту національних інтересів «ANTS» Ганна Гопко говорить, що президент зчитує різні соціологічні зрізи та добре знає про останні з них, у яких ідеться про ставлення українців до корупції, котру вони вважають другою після війни загрозою національній безпеці. Тому не дивне його намагання бути в тренді, як зараз модно говорити.
«Однак ця пропозиція є неприйнятною. Ми створювали антикорупційні органи, які мають займатися високопосадовою корупцією, не для того, щоб передавати справи корупціонерів до СБУ, котра розслідує державну зраду. Якби президент показав кілька успішних кейсів із розслідування й доведення до суду з реальним покаранням корупційних проваджень, це було б найкращою відповіддю на виклики, що стоять перед Україною у сфері боротьби з корупцією», — говорить експертка.