Чи є декомунізація викликом для свободи слова?

Чи є декомунізація викликом для свободи слова?

14:45,
27 Липня 2015
4837

Чи є декомунізація викликом для свободи слова?

14:45,
27 Липня 2015
4837
Чи є декомунізація викликом для свободи слова?
Чи є декомунізація викликом для свободи слова?
Чи обмежують «декомунізаційні закони» академічну дискусію та свободу вираження — юридичний аналіз.

Прийняття на Чистий четвер четвірки законів про декомунізацію викликало не зовсім очікувану й не цілком однозначну реакцію. З одного боку, громадськість (навіть дуже ліберально налаштована) висловилася щодо них переважно схвально. З другого — з’явився відкритий лист до Петра Порошенка та Володимира Гройсмана з вимогою не підписувати двох із чотирьох прийнятих законів (авторства неоднорідного колективу — від відомих і не дуже науковців до осіб із неоднозначною репутацією). Хоча всі чотири закони було підписано Президентом із застереженнями про певні подальші вдосконалення, такі зміни Президентом поки що не подано, а в зарубіжних експертних колах триває дискусія щодо декомунізаційних законів.

Одразу зазначимо, що всі чотири закони однією статтею охопити неможливо й навряд чи доцільно з огляду на їхню доволі різну спрямованість. Тому тут зосередьмося на аспекті свободи вираження, майже не зачіпаючи доступу до архівної інформації.

Загальні міркування. Безумовно, що Закон «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» обмежує окремі форми свободи вираження, але потрібно уважно придивитися, що саме і на якій підставі обмежується. Частина 2 статті 10 Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод 1950 р. передбачає можливість обмеження свободи вираження за певних умов. Обмеження на поширення пропаганди тоталітарних режимів та на використання їхньої символіки розглядаємо як такі, що підпадають під інтереси захисту прав і свобод, запобігання злочинам, а також захисту моралі (останній інтерес не розглядаємо окремо, оскільки, на відміну від Конвенції, згадку про захист моралі не відтворено в ч. 3 ст. 34 Конституції). Таким чином, легітимний інтерес в обмеженні свободи вираження (тобто те, що саме захищається встановленим обмеженням) можна звести до:

  • запобігання повторенню злочинів тоталітарних режимів (із урахуванням того, що прихильники радянського та окремих елементів нацистського режиму мають хоч і маргінальні, але поки що помітні позиції в суспільстві, а також того, що возвеличення радянського режиму активно використовується в російській пропаганді);
  •  запобігання нелюдському (аморальному) поводженню з жертвами тоталітарних режимів, які до останнього часу змушені були десь більше, десь менше, але стикатися з відповідною символікою або й пропагандою тоталітарних режимів, що оживляло спогади про завдані режимами страждання.

Кримінальна відповідальність та свобода академічної дискусії. Як найсерйозніше обмеження можна розглядати встановлення кримінальної відповідальності за «виготовлення, поширення, а також публічне використання символіки… тоталітарних режимів, у тому числі у вигляді сувенірної продукції, публічне виконання гімнів..., крім випадків, передбачених» Законом (ст. 436-1 Кримінального кодексу «Виготовлення, поширення комуністичної, нацистської символіки та пропаганда комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів»). Можна помітити, що в назві статті КК та в її тілі, зацитованому перед назвою (в якому сформульовано склад злочину), є невідповідність. Оскільки в тілі не згадується пропаганда режимів, а лише їхня символіка, тобто норму сформульовано не досить досконало з погляду юридичної техніки й однозначно можна казати, що до кримінальної відповідальності за пропаганду тоталітарних режимів як таких притягнути за цією статтею неможливо. У статті КК також згадано законодавчі винятки щодо застосування відповідальності, перелік яких у ч. 3 ст. 4 відповідного Закону доволі широкий (13 пунктів).

Вадою цієї нової статті КК треба визнати й надмірність санкції (до 5 оків обмеження або позбавлення волі, а також від 5 до 10 років позбавлення волі, якщо злочин учинено представником влади, або повторно, або організованою групою, або з використанням ЗМІ). Необхідно було би передбачити м’якші санкції, включивши при цьому в статтю як основне покарання альтернативні санкції до обмеження й позбавлення волі, а для окремих незначних діянь передбачити адміністративну відповідальність.

Санкцій за якісь інші діяння, крім описаного вище використання символіки, Кримінальний кодекс не передбачає. І тут треба звернути увагу на хибну тезу критиків декомунізаційних законів про нібито обмеження академічної чи наукової свободи. «Злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки цим Кодексом» (ч. 3 ст. 3 КК України). З цього випливає, що норма ч. 1 ст. 6 Закону «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті», на яку посилаються критики новоприйнятих законів і де згадано «відповідальність» за «публічний вияв зневажливого ставлення» до згаданих осіб, не може тягти кримінальної відповідальності, оскільки ця норма не є частиною відповідного Кодексу. Змістове навантаження й сенс існування ч. 1 ст. 6 вищезгаданого Закону — окреме питання, оскільки такі ритуальні згадки про відповідальність за невиконання закону вписуються наприкінці практично кожного прийнятого в Україні закону, хоча до практичних правових наслідків не ведуть :)

З іншого боку, Кримінальний кодекс України взагалі не містить терміну «зневага», а як вияви зневаги можна розглядати хіба такі вже давно відомі склади злочинів, як хуліганство (ст. 296 «грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом»), тобто фізичні знущання з потерпілого, зрив масового заходу, демонстративна сексуальна чи подібна непристойна поведінка — детальніше див. п. 5 Постанови Пленуму ВСУ № 10 «Про судову практику у справах про хуліганство»; або наругу над могилою, іншим місцем поховання або над тілом померлого (ст. 297 КК).

Окрім того, згадування негативних фактів діяльності ОУН або УПА чи критичну оцінку їхніх дій не можна прирівняти до зневаги щодо учасників цих формувань. В академічній (і не тільки) дискусії щодо історії Другої світової війни є чимало прикладів надзвичайно гострої критики діянь військ антигітлерівської коаліції, які мають статус — моральний або юридичний — борців із фашизмом (наприклад, стосовно ядерного бомбардування Хіросіми та Нагасакі, які за різними оцінками потягли 100–250 тисяч загиблих; стосовно бомбардування Дрездена — понад 20 000 жертв ). Звертаю увагу, що це були бомбардування союзниками не військових баз, а великих міст із масою цивільного населення. Але статус борців із фашизмом у будь-якій формі не завадив критиці військ антигітлерівської коаліції. При тому, що наразі в багатьох країнах Заходу ще зберігається теоретична можливість притягати до кримінальної відповідальності за висловлювання, оскільки кримінальна відповідальність за наклеп та образу в їхньому законодавстві існувала впродовж усього ХХ ст. й почасти зберігається досі, хоча останнім часом уже практично не застосовується (в Україні ж наклеп та образу було декриміналізовано 2001 року).

Як бачимо, висвітлення негативних сторінок певної воюючої сторони сприймається саме як критика, а не зневага. Те ж саме стосується й України, де відсутні прецеденти кримінального покарання науковців за критику. Адже навіть за часів режиму Януковича ніхто не карав науковців — критиків Червоної армії, попри те, що Закон «Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 років» передбачав: «Шанобливе ставлення до пам'яті про Перемогу і ветеранів Великої Вітчизняної війни є священним обов'язком держави і громадян України» (ч. 3 ст. 1), а його ст. 9 містила вже згадувану вище ритуальну згадку про «відповідальність» для винних у порушенні цього Закону.

Щоправда, в часи Януковича були спроби карати науковців за намагання отримати доступ до певних архівів часів радянського минулого (з мотивів розкриття держтаємниці, хоча грифи таємності було накладено ще СРСР, а не Україною; детальніше див. інформацію про затримання СБУ Руслана Забілого). Проте один із чотирьох декомунізаційних законів стосується й цього аспекту — Закон «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років». Критики декомунізаційних законів якось «забувають» про нього згадувати, адже тоді стала б очевидною логічна неузгодженість їхньої позиції — ніби частина пакету декомунізаційних законів обмежує академічну дискусію, а інша частина такі обмеження знімає. Як ми показали вище, критика ОУН та УПА не є зневагою до них, а визнання за цими організаціями статусу борців за незалежність України не може перешкодити висвітленню негативних сторінок їхньої діяльності, в той же час останній зі згаданих законів має значно посприяти науковим дослідженням радянського періоду.

Перейменування об’єктів та пов’язані з цим повноваження. Пунктом 6 статті 7 Закону «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» передбачено обов’язок місцевих держадміністрацій та органів місцевого самоврядування здійснити перейменування об’єктів топоніміки населених пунктів, а також інших географічних об’єктів, назви яких містять символіку комуністичного тоталітарного режиму. Аналіз цього пункту дає підстави казати, що пріоритет у перейменуванні відповідних об’єктів надається органам місцевого самоврядування, та й Законом про місцеве самоврядування саме за ними закріплено компетенцію перейменовувати дані об’єкти. Але якщо вказані органи не скористалися своєю компетенцією й не виконали обов’язку з перейменування, то відповідна компетенція та обов’язок, як передбачено цим пунктом, переходять до місцевих органів виконавчої влади. Такий законодавчий підхід, не посягаючи на чинну за профільним законом компетенцію органів місцевого самоврядування, закріплює можливість переходу їхньої компетенції до інших органів, якщо перші нею не скористалися, й слугуватиме засобом нівелювання наслідків їхньої бездіяльності. Якщо буде позитивний досвід застосування такого підходу щодо передачі компетенції, то він має перспективу бути поширеним на інші сфери суспільних відносин.

Варто також звернути увагу на те, що перейменування торкнеться не всіх найменувань, які особливо часто давалися при радянській владі: наприклад, об’єкти, яким присвоєно найменування на честь Карла Маркса, Фрідріха Енгельса чи Рози Люксембург, не підпадають під перейменування, оскільки ці особи не були діячами радянського режиму (пп. «є» п. 4 ст. 1 Закону), їхні імена лише використовувалися режимом.

Може бути проблемним перейменування також тих об’єктів топоніміки й демонтаж пам’ятних знаків і т. п., які стосуються не загальновідомих, а місцевих діячів компартії (секретарі райкомів), невисокопосадових і невідомих за межами відповідного населеного пункту працівників радянських органів державної безпеки, якщо місцевій владі буде ліньки проводити перейменування (демонтаж) або навіть з’ясовувати, ким достеменно була відповідна особа та за що її ім’я увічнене в найменуванні чи пам’ятником. У таких випадках успішність перейменування об’єктів (демонтажу) залежатиме від наполегливості місцевої громади щодо виконання владою відповідної норми Закону та позбавлення населеного пункту від найменувань (пам’ятних знаків), пов’язаних із радянським режимом. Адже в таких випадках лише на місцевому рівні можна детально дослідити, чи справді певний об’єкт або пам’ятник підпадає під дію вказаної норми Закону.

На завершення додам, що окремі норми декомунізаційних законів лише на перший погляд виглядають як боротьба з минулими тоталітарними режимами. Вище вже зазначалося, що радянська символіка зараз активно використовується путінською Росією у власних пропагандистських цілях. Але з іншого боку, характер тоталітарного радянського режиму на момент його становлення й після Другої світової війни суттєво різнився і в другому випадку, зазнавши певних трансформацій, він набув чимало рис російського націоналізму, який і зараз активно проявляється в політиці сусідньої держави. Але це вже предмет дещо іншої дискусії.

У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Фото: sukharenko.com
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду