Для чого люди зі спільноти ЛГБТ+ (тобто геї, лесбійки, бісексуальні та трансгендерні люди) влаштовують Марші рівності та проводять правозахисні акції? Чому суспільство й досі сприймає гомосексуальність за хворобу й звинувачує ЛГБТ+ людей у пропаганді одностатевих стосунків? «Детектор медіа» спростовує десять популярних міфів про життя спільноти ЛГБТ+, хоча їх насправді набагато більше, й пояснює, чому лікувати гомосексуальність не варто і що трансгендерні люди не вмирають від прийому гормонів.

Гомосексуальність — це психічне захворювання. 1973 року Американська психіатрична асоціація виключила гомосексуальність із класифікації психічних захворювань DSM-III, а за 17 років — у 1990 році — гомосексуальність прибрали з Міжнародної класифікації хвороб Всесвітньої організації охорони здоров’я. Науковці довели, що будь-яка сексуальна орієнтація сама по собі не може розглядатися як розлад. Цьому передували численні дослідження сексологів та психологів, а також поступова зміна законодавства в різних країнах. Зокрема, британський лікар Гевлок Елліс у своїй праці «Сексуальна інверсія» ще наприкінці дев’ятнадцятого сторіччя описував гомосексуальність як природний спосіб вираження сексуального інстинкту. Він припускав, що гомосексуальність була загальним біологічним проявом як для людей, так і для тварин. У книжці автор також наводив приклади антропологічних та історичних досліджень, аби показати, що гомосексуальність існувала в різних культурах. Схожих висновків дійшла і дослідниця Евелін Гукер, яка у 1950-х дослідила вибірку з тридцяти гомосексуальних та гетеросексуальних чоловіків, які ніколи не зверталися по психіатричну допомогу, та не помітила різниці чи ознак, які би вказували на патологію гомосексуалів.

1957 році у Великій Британії вийшов так званий «звіт Волфендена». Згідно з ним, «гомосексуальність не може вважатися хворобою, оскільки в багатьох випадках є єдиним симптомом і в усьому іншому цілком сумісна з повним психічним здоров'ям». Звіт Відомчої комісії з питань гомосексуальних злочинів та проституції, головою якої був сер Джон Волфенден, — це рекомендації, які надали члени комісії після інтерв’ю в тюрмах, де перебували засуджені за гомосексуалізм. Адже прийнятий у Великій Британії у 1885 році закон зробив гомосексуальні дії чоловіків незаконними, і до 1954 року кількість чоловіків, ув'язнених за це, зросла до понад тисячі на рік. У серпні 1954 року уряд створив комітет Волфендена, який майже одностайно рекомендував декриміналізувати гомосексуальні дії за згодою між двома повнолітніми. Оприлюднений у 1957 році звіт викликав бурхливу реакцію та обговорювався в парламенті, і десять років потому покарання за одностатеву любов скасували. Але в інших державах процес декриміналізації гомосексуальних стосунків був довгим — наприклад, Україна вилучила схожі статті з кримінального кодексу лише у 1991 році. В деяких країнах і досі існує покарання за гомосексуальні дії, навіть смертна кара. А ще в багатьох країнах, де вже не існує дискримінаційних норм, до гомосексуалів далі ставляться вороже.

«"Гомосексуалізм" був вилучений з офіційного списку психічних розладів і більше не вважається психічним захворюванням. Люди ЛГБТ+ такі ж психічно здорові, як і всі інші. Однак це правда, що стигма, упередження та дискримінація щодо ЛГБТ+ створюють вороже та стресове середовище, яке може спричинити проблеми з психічним здоров’ям, а також підвищити ймовірність спроб самогубства», — каже голова правозахисної громадської організації «Інсайт» Олена Шевченко.

Олена Шевченко

Гомосексуальність треба лікувати. Насправді ні, адже гомосексуальність, як ми вже з’ясували, не є хворобою. Хоч такі спроби були. На початку XX століття у різних країнах застосовували так звану конверсійну, або ж репаративну терапію, яка включала в себе як психотерапію чи психоаналіз, так і лоботомію, гормональну корекцію чи лікування із застосуванням електричного струму. Проте виявилося, що всі ці методи неефективні й жодним чином не «лікують» гомосексуальність, а навіть навпаки — можуть зашкодити психічному й фізичному здоров’ю. Наприклад, дослідження, яке провели у 2002 році, показало, що лише 3 % людей, які пройшли конверсійну терапію, змінили орієнтацію на гетеросексуальну, натомість були й люди, які внаслідок терапії цілком втратили статевий потяг. Хоча Всесвітня психіатрична асоціація та Всесвітня медична асоціація засуджують конверсійну терапію як метод «лікування» гомосексуальності, вона досі практикується в різних країнах, зокрема й в Україні, де таку терапію пропонують релігійні організації. Нещодавно «лікувати» гомосексуалів закликала викладачка львівського вишу. Небезпека навіть формально добровільної «терапії» в тому, що часто людина погоджується на неї під тиском родини чи оточення, яке не приймає її такою, яка вона є.

Гомосексуальність — це сучасне віяння. Гомосексуальність — невід’ємна частина людської культури щонайменше з часів античності. У Геродота, Платона, Гомера, Ксенофонта про одностатеві стосунки йдеться як про варіант норми. Пізніше гомосексуальні стосунки описувалися і в творах Шекспіра (наприклад, у «Дванадцятій ночі»), у поемах англійського драматурга Кристофера Марло, у авторів XIX - початку ХХ століття Артюра Рембо, Волта Вітмена, Вірджинії Вулф, Оскара Вайлда, Марселя Пруста, Емілі Дікінсон та інших. Авжеж, у консервативних (особливо — релігійних) суспільствах, де за гомосексуальність могли виключити зі спільноти, ув’язнити або вбити, гомосексуалів «не було». Це значить, що вони приховували свої стосунки або страждали, пригнічуючи в собі свою сутність. Але періодів в історії людства, коли гомосексуальності «зовсім не було», ви не знайдете.

Права ЛГБТ+ не порушують. Таке твердження від противників ЛГБТ+ можна почути чи не щороку напередодні Kyiv Pride, який традиційно проходить наприкінці червня й покликаний привернути увагу до захисту прав цієї суспільної групи. І щороку в Києві колону людей, що вийшли на Kyiv Pride, охороняє поліція, адже на Марш рівності також приходять противники ЛГБТ+ й прихильники так званих традиційних цінностей. Вже цей факт ілюструє, що бути відкритим геєм чи відкритою лесбійкою в Україні — не завжди безпечно. Про це свідчать і напади на  представників ЛГБТ+ та на заходи, які вони проводять, а також неналежне розслідування таких справ. Наприклад, поліція Києва відмовляється приймати заяву про напад на офіс ЛГБТ-організації в Києві, який стався 29 травня цього року, мотивуючи це тим, що «ніхто не постраждав».

Також в Україні заборонені одностатеві шлюби, адже за Конституцією шлюб — це союз чоловіка та жінки. Відповідно, для людей ЛГБТ+ недоступне право на спільну власність, яке мають гетеросексуальні люди, вступаючи в шлюб; право на успадкування майна партнером чи партнеркою; право на аліменти; право не свідчити проти партнера чи партнерки у суді; право на спільне батьківство й виховання прийомних дітей; право на соціальне забезпечення та пільги, передбачені для членів родини; право на розпорядження тілом партнера чи партнерки в разі смерті тощо. Але чи не найважливіше — те, що люди ЛГБТ+ не почуваються законодавчо захищеними від дискримінації за ознаками сексуальної дискримінації та гендерної ідентичності.

Гомосексуальні люди не можуть мати дітей. Так, в одностатевої пари не може бути дітей, в яких був би генетичний матеріал від обох партнерок чи партнерів. Однак пара може скористатися сучасними репродуктивними технологіями, зокрема, провести процедуру екстракорпорального запліднення. Також у когось із партнерів чи партнерок можуть бути діти від гетеросексуальних стосунків, якщо такі були. Є країни, в яких гомосексуальні пари можуть усиновити дитину. «Будь-яка здорова людина, незалежно від орієнтації, за своїм бажанням може мати дітей. Гомосексуальна орієнтація не позбавляє людину репродуктивної функції. Завдяки сучасній медицині, щоби зачати дитину, можна не мати сексу з чоловіком або жінкою», — розповідає представниці ГО «Інсайт» Анна Литвинова.

Всі геї — манірні, а лесбійки — грубі й чоловікоподібні, та ще й «зазіхають на чоловіче місце». Відкрита лесбійка, активістка Олена Григоряк розповідає: часто люди думають, що в лесбійській парі обов’язково має бути хтось головний, тобто переносять гетеронормативні стереотипи на гомосексуальні стосунки. «У нас із партнеркою немає чіткого розподілу на гендерні ролі та обов’язки. Ми займаємося тим, чим нам хочеться. Кожна з нас може оплачувати рахунки, мити посуд, купувати квіти, керувати автомобілем тощо, — каже Олена Григоряк. — В нас немає розподілу на актив / пасив. Мене дратує те, що в уяві багатьох жінка, яка виглядає не надто фемінно, обов’язково "виконує" роль чоловіка в інтимних стосунках».

Олена Григоряк

Олена каже, що нерідко через коротку стрижку й гендернонейтральний одяг її образ одразу називають «лесбійським» та кажуть, що таким чином вона зазіхає на «чоловічу» роль у суспільстві. «Це не так. Я вдягаю, стрижуся та поводжуся так, як мені хочеться, й аж ніяк не намагаюся зайняти "чоловічу" нішу в суспільстві. Просто бінарна система не залишає нам вибору — ти або жінка, або чоловік. На жаль, це дуже ускладнює деяким лесбійкам можливість проявляти власну експресію, не прикріплюючи себе до чоловічої ролі / гендеру», — говорить Олена.

На думку відкритої лесбійки, психологині Наталки Касим, є міф, що лесбійки ідентифікують себе як чоловіки, бо хочуть бути чоловіками. «Проте насправді, — каже вона, — переважна більшість лесбійок ніколи не мріяли бути чоловіками і говорять про себе саме як про цисгендерних жінок». Касим також згадує стереотип, що всі геї — манірні, а лесбійки — грубі й мужеподібні. «Є купа лесбійок, які виглядають конвенційно жіночно, і чоловіків-геїв, які виглядають максимально стереотипно мужньо. І навпаки: є ціла купа жінок і чоловіків, які виглядають нестереотипно і при цьому лишаються гетеросексуальними», — каже вона.

Наталка Касим 

ЛГБТ не воюють. «От би відправити їх воювати, а не парадами ходити!» — таке теж можна почути від противників Маршу рівності. Здається, на їхню думку, людей ЛГБТ+ потрібно перевиховувати, а війна, куди й хочуть відправити геїв та лесбійок, має стати для них таким собі покаранням. Однак люди ЛГБТ+ воюють та захищають Україну зі зброєю в руках. Та це не рятує їх від дискримінації, утисків на службі, фізичного насильства після повернення з війни.

Нещодавно ведуча російського пропагандистського телеканалу «Россия 1» Ольга Скабеєва озвучила в ефірі фейк про те, що на Донбас «відправляються колони українських геїв». Таке рішення, за її словами, вже прийняв Зеленський за наказом президента США Джо Байдена. «Байден порадив провести на Донбасі гомосексуальну ходу. Без агентства США з міжнародного розвитку подібна гей-атака, або гей-ініціатива, на Донбасі була б неможлива. Тепер американці дали зелене світло. На Донбас відправляються колони українських гомосексуалістів. Неясним залишається один момент. Яким місцем вперед підуть всі ці ЛГБТ-активісти», — «пожартувала» Скабеєва.

Йдеться не про «гей-паради» з подачі Байдена, а про проєкт «KyivPride: going east», орієнтований на Донецьку та Луганську області, який має мобілізувати спільноту ЛГБТ+ у регіоні, провести тренінги та воркшопи з місцевими організаціями та ініціативами тощо.

Трансгендерні люди швидко помирають, а для «зміни статі» потрібна операція. Активістка Інна Ірискіна часто стикається зі стереотипом, що через гормональну терапію трансгендерні люди частіше хворіють і швидше помирають. «Насправді жодні наукові дані цього не підтверджують. Є ризики для здоров'я, пов'язані з окремими гормональними препаратами. але це питання того, щоб контролювати гормонотерапію і враховувати протипоказання», — каже Інна.

Є міф, що трансгендерний перехід обов’язково повинен супроводжуватися операцією зі зміни статі. «Насправді стать є структурою, що складається з багатьох компонентів, частину з яких змінити неможливо, а зміна інших не обов'язково пов'язана з хірургією, — пишуть у ГО «Інсайт». — Багато транслюдей приходять до висновку, що операцій зі зміни статевих органів вони не потребують, і обмежуються лише гормональною терапією. А в останні роки, наприклад, у Швеції, навіть і домагаються компенсації за такі операції, які довго були обов'язковою умовою для отримання юридичного визнання гендеру (тобто зміни громадянської статі). Зараз практику таких вимог із боку держави називають примусовою стерилізацією, і з кожним наступним роком усе більше країн відмовляються від неї, що зробила і Україна, змінивши процедуру транспереходу в 2016 році». Інакше кажучи, людині, яка почувається жінкою, хоча фізіологічно має чоловічий організм, або навпаки, не обов’язково робити операцію, щоб її визнали тією, ким вона почувається.

Бісексуальних людей не існує. Здається, тут усе просто, адже бісексуальність — це романтичний або статевий потяг як до чоловіків, так і до жінок. Тобто бісексуальні люди можуть закохуватися та вступати у стосунки з людьми обох статей. Однак коли, наприклад, жінка вступає у стосунки з жінкою, її називають лесбійкою, навіть якщо попередні її стосунки були з чоловіком. Так бісексуальність жінки стає невидимою й заперечується. Буває, що бісексуальну людину просять «визначитися», з ким їй комфортніше формувати стосунки — з чоловіками чи жінками. «Іноді побажання "визначитися" походить від гомосексуальних людей, породжене страхом, що якщо хтось може так переходити від одностатевих до різностатевих стосунків, то до того ж можуть змусити і їх. Cексуальні вподобання кожної людини індивідуальні, і певні вибори однієї людини в жодному випадку не мають бути приводом примушувати до того ж іншу», — пишуть у громадській організації «Інсайт».

Пропаганда гомосексуальності. «Нащо ви пропагуєте?! Кохайтеся з ким хочете, але сидіть удома і не показуйте це», — одна зі стандартних фраз противників ЛГБТ+, яку можна почути перед будь-якою публічною акцією цієї спільноти. Як кажуть в ГО «Інсайт», пропаганда мала би спонукати людей заводити одностатеві стосунки чи практикувати секс із людьми своєї ж статі. Хіба до цього хтось закликає? Марш рівності чи інші заходи щодо прав ЛГБТ+ прагнуть привернути увагу суспільства до проблем, із якими вони стикаються. На думку психологині Наталки Касим, пропаганда гомосексуальності взагалі неможлива, адже не можна підробити чи імітувати любов чи потяг. «Неможливо переконати людину, що їй подобається та чи інша людина. Про пропаганду в основному говорять люди, які вважають гомосексуальність чимось поганим, чого треба уникати. А насправді це просто про любов», — каже Наталка. Однак в Україні «пропагандою» нерідко називають видимість людей ЛГБТ+ у кіно, літературі, мистецтві тощо (і навіть цей матеріал, у якому є твердження, що ЛГБТ+ — не хвороба, класифікували б саме як «пропаганду»). Хоча гетеросексуальні стосунки є видимими значно більше й є центральною темою більшості художніх творів, серіалів чи фільмів.  Не кажучи вже про те, що чимало релігійних, громадських і політичних організацій або діячів якраз таки пропагують гетеросексуальність як єдиний варіант норми.

Фото: unsplash.com, facebook.com