У херсонській загальноосвітній школі №34 учнів та учениць тренують відрізняти фейки від правди, розпізнавати маніпуляції в соціальних мережах та перевіряти достовірність того, що їм кажуть дорослі — навіть учителі та батьки. Уроки медіаграмотності в цій школі — ініціатива викладачки факультету української й іноземної філології та журналістики Херсонського державного університету Наталії Орлової. З учнями та ученицями 5–9 класів викладачка спілкувалася про вплив медіа на їхнє життя, ретельну перевірку інформації та навіть про заборону тіктока. Як проходять уроки медіаграмотності й чи стануть вони регулярними, MediaSapiens розповіла Наталія Орлова.

— Пані Наталю, ви проводите уроки з власної ініціативи. Чому вирішили ділитися своїми знаннями зі школярами та чому обрали саме цю школу?

— Можливо, це звучить дивно, що викладачка університету із власного бажання регулярно приходить до школи та проводить уроки з медіаграмотності. Навіть мої колеги дивуються та запитують, для чого мені це. Я ідеалістка, яка любить свою роботу. Є ідеї чи проєкти, які настільки мене захоплюють, що я готова працювати й не думати, чи отримую за це гроші.

Школою №34, де й проходять уроки медіаграмотності, керує моя колишня студентка Ганна Жулінська. Уроки медіаграмотності — її ідея: вона запропонувала провести кілька занять для учнів різного віку, поговорити з ними, як розрізняти медіаманіпуляції і фейки. Ми спробували провести кілька уроків, і нам сподобалося. Якось після уроку до мене підійшла учениця, обійняла, подякувала за заняття. Це розчулило мене; я зрозуміла, що роблю потрібну справу й маю робити це далі.

— Дівчинці так сподобалося говорити про те, як можна розпізнати фейки?

— Гадаю, таку реакцію учениці викликав не сам урок медіаграмотності, а те, що ми намагалися проговорити ситуацію з дитячими «самогубствами», на тлі яких лунали заклики заборонити соціальні мережі, зокрема тікток.

Ми говорили про випадок, що трапився наприкінці лютого зі школярками в Боярці. Я пропонувала розібратися в темі, зрозуміти, де в цій історії правда, а де маніпуляція. Хтось із учнів розповів версію історії, яку йому переповіла бабуся. Я зауважила, що всю інформацію, навіть якщо її транслюють дорослі — батьки, вчителі, бабуся чи дідусь, — потрібно ставити під сумнів і перевіряти. Тому запропонувала дітям взяти телефони й погуглити, спробувати з’ясувати, як усе було насправді. Пояснювала, що джерела інформації мають бути перевіреними, розповідала, як можна зрозуміти, чи є інформація достовірною.

Зрозумівши проблему, ми спробували поговорити, чи доцільно забороняти соцмережі, як цього хотіли б окремі дорослі. Оскільки на уроці крім дітей були їхні класні керівниці та директорка, я запропонувала всім проголосувати, хто з них за заборону тіктока, а хто — проти. Більшість учителів були за заборону соцмережі, я виступала проти. Дітям це подобалося, вони розуміли, що я на їхньому боці. Вони запитали, чому я проти заборони соцмережі, ми почали дискутувати на цю тему й дійшли висновку, що забороняти тікток не потрібно, а треба навчитися грамотно користуватися ним, дбати про свою безпеку в мережі. Я зрозуміла, що потрібно говорити з дітьми не лише про те, як розрізняти фейки й маніпуляції, а й як медіа і соцмережі впливають на їхнє життя.

— Крім соціальних мереж та їхнього впливу на життя дітей, про що ще говорите з учнями під час уроків медіаграмотності?

— Спершу ми обговорюємо, що таке медіа й медіаграмотність. Школярі, на мою думку, вже не розглядають традиційні медіа — телебачення, радіо, газети, — як джерела інформації, адже вони не споживають цей контент. Тому перш ніж говорити про поняття медіаграмотності, мені важливо проговорити з учнями, що таке медіа для них. Хтось із них казав, що медіа — це ігри, соцмережі.

Далі розбираємося, скільки часу учні витрачають на ґаджети щодня. Більшість школярів, із якими я працювала, чимало годин на день проводять перед екранами смартфонів. Я пояснюю учням, що сама теж залежна від ґаджетів, і значну частину дня також проводжу в соціальних мережах, читаю новини. Далі ми говоримо, що в сучасному світі відмовитися від ґаджетів складно та й навряд чи потрібно, але щоб мінімізувати шкідливий вплив соціальних мереж, нам треба критично мислити й мати навички медіаграмотності.

Потім говоримо про фейки. Я запитую дітей, хто з них був у Львові, й вони піднімають руки. Багато хто був. Далі я показую скриншот новини, що львівське метро визнали одним із найкращих у Європі. Запитую, хто з них користувався метро у Львові. Й знаєте, в кожному класі є люди, які кажуть, що їздили львівським метро. Я запитую — правда? І тільки після цього інші діти починають замислюватися й казати, що у Львові немає метрополітену. Я пояснюю, що на скрині — фотографія реального метро, проте не у Львові. Під час уроку ми також говоримо з учнями про спотворення інформації у ЗМІ й у соцмережах. Про те, як можна розглядати ту чи іншу інформацію з різних боків. Молодшим учням подобаються ігрові вправи — білий шум, зіпсований телефон. А старші більше люблять дискутувати.

— Чи говорите з дітьми про російську пропаганду, її вплив і вміння розпізнавати?

— Зі школярами, учнями 5–9 класів я про це не говорила. Оскільки вони майже не дивляться телебачення, для них російська пропаганда — не той світ, у якому вони живуть. Більше про впливи пропаганди ми говоримо зі студентами.

— Так, проте чимало дітей споживають російськомовний контент у соцмережах, у тому ж тіктоку, дивляться відео від блогерів та блогерок із Росії. Звісно, цей контент не є класичною пропагандою, проте, можливо, дітям усе ж потрібно пояснювати, що в України та Росії різні цінності і що всю інформацію, почуту від блогерів, потрібно аналізувати й перевіряти?

— Так, така проблема є. Ні в якому разі, на мою думку, не можна повчати дітей і агресивно стверджувати, що російських блогерів їм дивитися не варто. Я поки що не думала, як саме потрібно говорити про це з дітьми, однак переконана, що це має бути дуже обережна розмова без нав’язувань.

— Здається, провести уроки медіаграмотності у школі простіше, ніж зібрати кілька десятків дорослих людей, зайнятих своїми справами, на лекцію з цієї ж теми. Як гадаєте, чи є ймовірність, що знання з медіаграмотності, перевірки інформації, які отримують учні шкіл, вони «понесуть» далі — своїм батькам, бабусям? Чи можуть знання поширюватися не від дорослого до дитини, а навпаки?

— Є така ймовірність. Я пояснюю дітям, що всю інформацію потрібно перевіряти, ставити під сумнів. Можливо, коли вони почнуть говорити про це зі своїми батьками й іншими родичами, це спрацює. Але все ж перевчити дорослих, перевиховати їх надзвичайно складно.

Я просила директорку школи, в якій проводжу уроки, дати мені змогу поспілкуватися про медіаграмотність зі вчителями, адже саме вони чи не найбільше часу проводять із учнями, і я впевнена, що навички медіаграмотності були би помічними в їхній роботі, в підготовці до уроків. Проте поки що не склалося.

Торік я вела гурток журналістики в іншій школі Херсона. У межах гуртка я запропонувала школярам говорити й про медіаграмотність. У заняттях брали участь учні 9–11 класів. Ми говорили про пропаганду й маніпуляції, як їх виявляти, про власників медіа в Україні і їхній вплив. До занять долучалися й батьки учнів, їм також ці теми були цікавими.

—  Чи будете проводити уроки в цій школі й надалі?

—Можливо, уроки в цій школі і стануть регулярними. Проте для цього мені потрібно офіційно влаштуватися на роботу в школу, можливо, створити гурток із медіаграмотності, адже проводити постійні заняття безкоштовно я не зможу. Проте я радію, коли приходжу на урок до школи, мене зустрічають учні, заняття з якими я вже проводила, і просять прийти до них ще.