ҐКЧП як особливий комунікативний проект

00:00,
23 Серпня 2011
25421

ҐКЧП як особливий комунікативний проект

00:00,
23 Серпня 2011
25421
ҐКЧП як особливий комунікативний проект
19 серпня 1991 р. згадують усі. Кожен такий ювілей виносить на поверхню і нові факти, і нове розуміння того, що саме мало місце.  

19 серпня 1991 р. згадують усі. Але всі одностайно акцентують безліч секретів, які й досі залишаються за кадром. Кожен такий ювілей виносить на поверхню і нові факти, і нові моделі того, що відбувалося, і нове розуміння того, що саме мало місце.

 

Ми маємо на сьогодні безліч описів тієї ситуації, причому досить різних. Щоправда, одну рису повторює багато людей. Це несправжній характер перевороту. Наприклад, Віталій Коротич у програмі «Час» (ОРТ, 19 серпня 2011 р.), який перебував на той час в Америці, згадує слова одного американського екс-розвідника, що це несправжній переворот, бо їх не роблять по понеділках, а лише по п’ятницях чи суботах, щоб у понеділок, коли люди вийдуть на роботу, все вже було закінчено. А один радянський генерал теж якось зауважив, що збирався прийти на допомогу ҐКЧП, куди його покликали, але з балкона побачив, що всі бронемашини йдуть зі своїми номерами, і не пішов, бо знав: під час переворотів номерів на машинах не буває.

 

Сьогодні відомо, наприклад, що всі документи ҐКЧП було написано в апараті КДБ СРСР. І після прочитання цих судових документів стає зрозуміло, чому виникло саме «Лебедине озеро». Тоді було прийнято рішення йти за стандартом поховання кремлівських вождів. Тобто перед нами варіант блокування протестної поведінки шляхом породження «шуму». Щоправда, у фільмі «Завтра все буде інакше» (ОРТ, 19 серпня 2011 р.) на початку прозвучала фраза про готовий некролог Михайла Гобачова.

 

В комунікативний інструментарій путчу можна вписати й такі риси:

 

– тиражування власних повідомлень,

– блокування чужих (включаючи закриття багатьох ЗМІ).

 

Перебудова і путч мали суттєву фізичну складову. Комунікація йшла за допомогою наявності/відсутності тих чи інших фізичних об’єктів. Танки – це така ж комунікація, як і слова з них, особливо тому, що вони не стріляли. Це комунікація без слів, сильніша, бо здатна обійтися без додаткового вербального ресурсу.

 

Відсутність продуктів у магазинах – це теж комунікація. Все це має на меті ввести в голови хаос, який дозволяє на наступному кроці вписати нову інформацію, нові правила гри. Наомі Клейн у своїй книзі нагадала, що хаос використовують для того, щоб не дати соціосистемі повернутися назад, тобто це чіткий і вивірений інструментарій трансформації соціосистем (див.роботу: Klein N. The shock doctrine. The rise of disaster capitalism. – New York, 2007). І його було використано в усіх країнах, куди входив ліберальний капіталізм: від Чилі до Росії. Тобто це наперед задана і запланована ситуація, а ніяка не випадковість.

 

Ми можемо навести низку таких пунктів, їх об’єднує спільна риса: хаос тут створюється шляхом «фізіологізації» людини, яка переводиться з раціонального на ірраціональне реагування. Автоматичні реакції програмувалися певними діями без слів. Можна сказати, що це особливі комунікації:

 

Фізичні комунікації, що були налаштовані на породження хаосу:

- брак продуктів у магазинах,

- танки на вулицях,

- відсутність комунікацій з населенням.

 

Останній пункт цікавий і характерний. Окрім «Лебединого озера» та офіційних документів, на екрані нічого не було. І це в країні, яка своєю інтенсивною пропагандою закривала не лише робоче місце людини, а й не залишала її у спокою навіть удома. Досить чітко про мовчання ҐКЧП написав Сергій Кургінян (див.: Кургинян С. Качели. Конфликт элит – или развал России? – М., 2008. – С. 217): «Оголосивши надзвичайний стан 19 серпня 1991 року, ґекачепісти пустили по телевізору Лебедине озеро”. Тобто абсолютно демонстративно капітулювали в сфері слова, в сфері ідеології». Сьогодні і Дмитро Язов у фільмі «Серпень 1991. Версії» («РТР-Планета», 19 серпня 1991 р.) теж каже, що треба було виступати, але партійні працівники не хотіли цього, запустивши натомість «Лебедине озеро».

 

Маємо ще один аналог фізичної комунікації – сучасний тероризм. Він теж створює видовищну подію, висвітлення якої неможливо заблокувати. Той же норвезький Брейвік своїми пострілами привертав увагу до проблеми. Тобто маємо такий перехід:

 

 

І в перебудові, і в ҐКЧП є багато рівнів, за якими ховаються як справжні дії, так і справжні автори. Візьмемо авторів перебудови. Виникають тільки прізвища Горбачова і Яковлева. Але Микола Рижков, наприклад, згадує, що коли його запросили до Юрія Андропова в кінці 1982 р., там мова пішла саме про це. Разом із ним було запрошено Михайла Горбачов і Володимир Долгих. Там є ще один факт, що суперечить західним уявленням про роль «зоряних війн» у розвалі СРСР. Цитата: «Нас наполегливо втягували за допомогою цього блефу в чергові величезні витрати, але ми вчасно зрозуміли, що за цим нічого серйозного немає. Вони до сьогодні не можуть нічого вигадати по цій проблемі». Але водночас американці вважають «зоряні війни» своїм основним пропагандистським здобутком.

 

СРСР впав не тільки завдяки зовнішнім впливам, свою роль зіграли тут і внутрішні удари. Микола Рижков також підкреслив факт, який сформулював так: «Я абсолютно певен, що починаючи з 1990 року дефіцит в багатьох випадках був результатом саботажу». Він наводить такий приклад: з 28 російських тютюнових фабрик 26 було поставлено на ремонт, відповідно в Москві піднявся галас. Помилкою самого Рижкова стало те, що кооперативний рух збільшив грошову масу в країні, під яку не було товарів. Тобто порожні прилавки радянських магазинів стали причинами, не притаманними саме цій системі.

 

Дружина секретаря ЦК й одного з організаторів ҐКЧП Олега Шеніна Тетяна Шеніна теж розповіла в програмі «Історичний процес» («РТР-Планета», 18 серпня 2011 р.), що в Москві спеціально створювали дефіцит, оскільки потяги і фури розвантажувалися до Москви. І Міністерство оборони намагалося цьому завадити.

 

Сам Олег Шенін, якого, як можна зрозуміти, планували на роль «партійного диктатора», розповідав, що він і не був членом ҐКЧП, оскільки на той час було скасовано 5-ту статтю конституції, тому колегіально було вирішено, що секретар ЦК не повинен там бути. За його словами, Горбачов до цього сам дав доручення думати над уведенням надзвичайного стану в країні, і на цих зустрічах були: керівник апарату Болдін, міністр оборони Язов, міністр внутрішніх справ Пуго, голова КДБ Крючков, інколи голова уряду Павлов, рідко голова Верховної Ради Лук’янов і Шенін. Але Горбачов досить часто після закінчення йшов до іншої кімнати, де його чекали Яковлев і Бакатін, і там він інакше оцінював ситуацію.

 

До речі, вперше Леонід Кравчук в інтерв’ю російському журнали «Итоги» заговорив про Біловезьку угоду й подальші дії як про державний переворот: «Я вивчав історію і знаю, що це був перший в світі державний переворот такого масштабу, який вдалося здійснити мирно – без конфронтації і крові!». Але все одно він називає саме це переворотом...

 

До речі, в просуванні ҐКЧП Леонід Кравчук підкреслює такі чисто комунікативні моменти:

 

– в розмові з генералом Варенніковим Кравчук вимагав папірця з червоною печаткою, а без нього відмовлявся робити офіційні дії,

– саму розмову, яку Гуренко пропонував провести в його кабінеті в ЦК, Кравчук провів у своєму кабінеті в Верховній Раді, тобто відмовився повертатися під «юрисдикцію» ЦК.

 

Мелор Стуруа під час тих подій надрукував статтю в New York Times про переворот, акцентуючи нерішучість Горбачова, яка призвела до дій. Сама ж газета пішла ще далі, використавши заголовок «Дев’ятий член хунти». І Горбачов сприйняв це досить хворобливо. До речі, Євген Євтушенко, який теж перебував на той час у США, відмовився виступити проти разом із Стуруа, сказавши, що треба ще подумати.

 

В 2011 р., через двадцять років, Горбачов уперше заговорив, що знав про переворот наперед. Лук’янов у фільмі «Серпень 1991. Версії» («РТР-Планета», 19 серпня 1991 р.) теж розповідає, що ҐКЧП було сформовано ще весною як комісія, яку очолив Янаєв.

 

Правда, Любімов, програма «Взгляд» якого робила перебудову, згадує деякі події, які ми встигли призабути:

 

– 22 грудня 1990 р. пішов у відставку Шеварнадзе, мотивуючи це тим, що в країні готується переворот,

– через п’ять днів програму «Взгляд» було закрито,

– віце-президентом стає Янаєв.

 

Любімов бачить путч як намагання Горбачова налякати республіки, примусивши їх підписати союзний договір. А потім справа вийшла з-під контролю. Він вважає, що ҐКЧП треба дякувати за невикористання зброї, оскільки якби на місці Язова був би, наприклад, Грачов, він би почав стріляти. Любімов також підкреслює нерішучість ґекачепістів. Він акцентує роль В. Лазуткіна, заступника голови Держтелерадіо, який зміг їх переконати, що в програмі «Час» 19 серпня треба дати слово лідерам союзних республік. І камера зняла Єльцина на бетеері. Це дало всім зрозуміти, що справу ще не вирішено.

 

Михайло Полторанін взагалі пропонує найбільш радикальну інтерпретацію – він каже про зв’язок Єльцина і Горбачова. До речі, він, як і інші, підкреслює, що на складах було все, але в магазини воно не йшло. Стояло завдання ліквідувати КПРС. Для цього була потрібна серйозна причина.

 

Єльцин задовго до серпневих подій дав йому завдання продумати, як організувати роботу преси в надзвичайних умовах. У цей час Єльцин багато спілкувався з Горбачовим телефоном і їздив до нього в Кремль. Тому він вважає, що шифрограма з ЦК про участь комуністів у ҐКЧП насправді була провокацією.

 

Супротивники ҐКЧП акцентують алкогольну тему. Але, як каже Полторанін, коли стало відомо про можливість штурму Білого дому, ніхто жінок чи молодь із барикад не забрав, самі ж вожді пішли у підвал: «Прем’єр Силаєв тихенько залишив будівлю. Інші вожді спротиву поховалися у підвалах Білого дому. Тули ж охорона відправила і Єльцина. Вожді їли бутерброди, запиваючи горілкою з коньяком. [...] Це метода всіх інтендантів від політики. Підняти народ, примусити його лізти під пулі, на барикади. А самі – в укриття. Вистояв народ – вони лізуть зі сховища, відштовхуючи ліктями переможців, починають розпоряджатися їхньою власністю та життями».

 

Вже після арешту членів ҐКЧП 23 серпня Єльцин підписує указ про призупинення діяльності КПРС, а Горбачов потім відмовився від посади генсека. Відповідаючи на питання, скільки людей знали про провокацію по ліквідації КПРС, Полторанін каже: «В нас одиниці. В Америці більше людей знало».

 

Тобто Полторанін запропонував модель серпневого перевороту як модель ліквідації КПРС. Проханов теж запропонував нову модель: «Для руйнації СРСР треба було передати всі повноваження від союзного центру до регіонального, забрати в Горбачова управління армією, розвідкою, фінансами, зовнішньою політикою, знеструмити центр і віддати Єльцину усю повноту влади». При цьому Єльцин не повинен у результаті виглядати узурпатором, а Горбачов – зрадником. До речі, до цього можна додати, що ядерний чемодан одразу було забрано в Горбачова, навіть тоді, коли він ще сидів у Форосі. До того ж, Проханов стверджує, що Крючков узагалі не сидів у тюрмі, а провів ці дні на дачі під охороною. Адже Крючков теж свого часу не дав наказу на арешт Єльцина «Альфі», яка була поруч із його дачею, чекаючи цього наказу.

 

Багато статей останнього часу теж змінюють роль Горбачова. Неоднозначні оцінки виникають і при розгляді подій того часу в республіках. Наприклад, Буткявічюс, колишній міністр оброни Литви, каже про події у Вільнюсі: «Я можу сказати інше – ці жертви нанесли такий сильний удар по двом головним стовпам радянської влади – по армії і по КДБ – відбулася їх компрометація. Я скажу відверто – так, я планував це. Я працював тривалий час з інститутом Ейнштейна, з професором Джіном Шарпом, який займався тим, що зветься громадянською обороною. Або психологічною війною. Так, і я планував, як поставити радянську армію в дуже некомфортну психологічну позицію, щоб кожен офіцер став стидатися того, що він там перебуває. Це була психологічна війна. В цьому конфлікті ми не могли перемогти, застосовуючи силу. Це було зрозуміло. І я намагався перетягнути конфлікт на іншу фазу – на фазу психологічного двобою. Я переміг. Я можу сказати я, оскільки плани ненасильницької оборони були розроблені задовго до січневих подій. І це лежало на мені як на людині, яка зі студентських часі займалася психологією. В тому числі і психологічною війною як дисципліною».

 

Він також підтвердив, що знав плани Єльцинської групи, розмовляв із маршалом Моїсеєвим. І знав, що вихід Литви з СРСР був у планах Москви. Він також каже, що спілкувався з радянським офіцером, який ще влітку 1990-го прибув таємно в Ригу для координації всіх дій, які проявилися 11 січня в Литві. Це були серйозні підготовчі операції, де було задіяно багато людей. В іншому своєму інтерв’ю він каже про Ландсбергіса, лідера Саюдіса, а потім спікера парламенту, як про агента КДБ, що підтверджує слова Кургіняна про те, що національні фронти і рухи створювалися КДБ.

 

Підтвердження ролі КДБ можна знайти і в інтерв’ю Саркісяна, який на той період був першим секретарем ЦК КП Вірменії. Він каже: «Взагалі мені до сьогодні до кінця незрозуміла позиція Крючкова. З одного боку, він підтримував людей, які прийшли у владу з вулиці, як, наприклад, у нас у Вірменії. З іншого, виступав за збереження Радянського Союзу. Він дуже настійно порадив у той час співпрацювати з тогочасним Головою Верховної Ради Вірменії Левоном Тер-Петросяном, який активно перешкоджав діяльності компартії. І коли я після такої поради здивовано подивився на Крючкова, він сказав: Не турбуйся, у нас з ним все в порядку». І тут ми знову бачимо, що КДБ активно займався руйнацією саме СРСР.

 

До ювілею ҐКЧП вийшла навіть серія прогнозів, де аналізувався можливий варіант розвитку майбутнього СРСР у випадку перемоги ҐКЧП. Це варіант альтернативної історії. І принципово нездійсненний.

 

Якщо взяти гіпотезу комунікативного путчу, стає зрозумілою як відсутність крові, так і націленість цієї ситуації саме на розвал, а не збереження СРСР. Це інструментарій роботи з хаосом, який дозволяє робити розчистку для наступної фази – запровадження нової структурності.

 

Група Горбачова і група Єльцина одночасно працювали на путч і на антипутч, хоча на поверхні вони демонстрували непримиренну боротьбу між собою. І в республіках, і тут головну скрипку грали спецслужби. КДБ йшов услід за ЦК, тому Крючков повинен був грати на два фронти. Саме він і був тим «подвійним агентом», який намагався керувати двома фронтами відразу. Можна підкреслити такі характеристики такої подвійної гри:

 

– Крючков не дає наказу на арешт Єльцина,

– Крючков допомагає працівнику ЦРУ під прикриттям сконтактуватися з Яковлевим, про що розповідає контррозвідник Черкашин (див.: Cherkashin V. Spy handler. New York, 2005),

– Крючкова не було заарештовано як ґекачепіста, він перебував під домашнім арештом (за деякими джерелами),

– саме КДБ організовував вихід республік із СРСР, як до цього руйнував владу соцкраїн (приклади Чехословаччини, Румунії та інші).

 

Мухін запропонував ще одну версію. ҐКЧП вирішив проблему монетизації влади. Країна мала великі запаси – сировинні та золотовалютні. Формальний контроль над ними мали партійно-радянська вища бюрократія та силовики. Цей вплив треба було інституціоналізувати, ввівши приватну власність. Але це було неможливо без руйнації СРСР.

 

Зрозуміло й те, що США були зацікавлені в усіх цих процесах. Для цього в них були і військові, і політичні, й економічні підстави. Пономарьова, наприклад, каже, що республіки все одно вже б відділилися, бо цей процес було запущено давно. Але це вимагало часу і ресурсів, а ҐКЧП дозволив зробити все швидко. Вона згадує: «У вересні 1991 року я працювала в Фонді соціально-політичних досліджень. Його було створено на базі Інституту суспільних наук при ЦК КПРС. Ми проводили велику конференцію за участю американських сенаторів і конгресменів. У кулуарах я поставила питання іноземцям: А чому вас так багато приїхало?. І мені відкритим текстом відповіли: Ми приїхали подивитися на справу наших рук. Вони не очікували, що все так швидко пройде, і були в стані ейфорії».

 

Шебаршин, який був під час путчу начальником першого головного управління КДБ, каже: «Країна була в повному розпачі, чим і спровокувала ҐКЧП. Є поширена думка, що Горбачов свідомо працював на Захід. Гадаю, він просто втратив волю. Я не довіряю двом діячам того часу – Яковлеву і Шеварнадзе. Ці люди зробили видатний внесок у розвал держави. Вони достатньо розумні для того, щоб розуміти, що вони роблять і чим це може закінчитися».Тобто він трохи інакше бачить усю цю ситуацію.

 

Загибель Радянського Союзу – це більш ніж боротьба двох груп за лідерство. СРСР мав як суттєві негативи, так і досить суттєві позитиви. Його неможливо оцінювати лише негативно, як нас привчили за останні роки. Зникнення його – цивілізаційна катастрофа, оскільки зникає альтернатива. Західний проект розвивався, в тому числі відштовхуючись від радянського проекту, змагаючись із ним. Ставши монополістом, західний проект теж зупинився в розвитку.

 

Путч реалізувався саме як путч, тому що дії ґекачепістів чимось нагадують Норд-Ост та інші варіанти дій нових терористів, коли складається враження, як їх спочатку ведуть до дій, а потім центр комунікації чомусь вимикається. І вони не знають, що робити. Переслегін розглядає це як новий тип інструментарію війни у вигляді АТ-груп (аналітично-терористичних груп; див. також роботу: Переслегин С. Новые карты будущего. – М. – СПб., 2009). Але в деяких випадках відбувається розрив між ними, і тоді терористи не знають, що їм робити. Т-група діє практично наосліп, навіть не знаючи місця дислокації А-групи.

 

Авер’янов акцентує практично ті самі аспекти, які ми вже обговорювали, тільки ще більше підкреслює роль саме моделі (конструювання), обраної для таких цілей: «Що стосується ҐКЧП, то, як це видно, його члени сподівалися на підтримку Горбачова, протягом 19–21 серпня не брали ситуацію в свої руки, вичікували. ҐКЧП мов спеціально було задумано й вибудовано так, щоб зовнішні відношсно нього гравці захопили ініціативу – головне, що в цьому “комітеті” не було самовідданої волі до перемоги над руйнівниками. ҐКЧП був за всіма ознаками спеціально організованим приводом для розпуску партії і лицемірного демонтажу Союзу». Фурсов також вважає ҐКЧП провокацією спецслужб.

 

І тут виникає ще одна проблема – прикладна і дослідницька. Це управління управлінням. Тобто правомірним є питання: яким чином можна поставити апарат управління на виконання чужих завдань? Відносно Горбачова американці вже потім казали, що вони мали два завдання:

 

– підтримувати в нього почуття месії,

– забирати від нього помічників, які думали по-іншому.

 

Все це дозволяє не тиснути на людину, а запрограмувати її на нові вчинки добровільно. Адже вона тепер буде діяти в спеціально сконструйованих контекстах. Її вибір буде чітко запрограмованим, хоча і вільним.

 

Управління управлінням можна робити у трьох можливих просторах (фізичному, інформаційному, віртуальному):

 

– фізично: контролюючи інформаційні потоки, не дозволяючи потрапляння альтернативної інформації,

– інформаційно: створення такого контенту, який би дозволяв приймати потрібні рішення,

– віртуально: вводячи нові віртуальні цілі, як, наприклад, генсека було замінено на месію.

ГО «Детектор медіа» понад 20 років бореться за кращу українську журналістику. Ми стежимо за дотриманням стандартів у медіа. Захищаємо права аудиторії на якісну інформацію. І допомагаємо читачам відрізняти правду від брехні.
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування ідей та створення якісних матеріалів, просувати свідоме медіаспоживання і разом протистояти російській дезінформації.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
FPA
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
2019 — 2024 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду