Уряд позбавив мене журналістської акредитації, і я залишила Китай, де п’ять років працювала кореспондентом англомовної служби Al Jazeera. На брифінгу в міністерстві закордонних справ речник Хонг Лей (Hong Lei) публічно не пояснив, чому так сталося. Він лише сказав, що «закордонні журналісти мають дотримуватися китайських законів і правил». Натомість я не порушувала жодних законів і намагалася висвітлювати події в Китаї так чесно й неупереджено, як це тільки можливо.

Прощаючись із Китаєм, я подумки повертаюся до деяких проблем і людей, із якими зводило мене життя.

Мені хотілося б почати з хорошого спогаду. Це було восени 2009 року. Наша група їхала по інтерв’ю в сільській місцевості на північ від міста Чонгкінг, у центральному Китаї. Раніше ми бували в багатьох селах. Та цього разу через навколишню метушню ми зменшили швидкість, вистрибнути з автівки й роззирнулися довкола. Здавалося, всі були такими щасливими. Панувала святкова атмосфера, немов під час святкування китайського Нового року.

Люди зібралися на порогах своїх осель, гомоніли після сніданку. Жінка варила локшину, пара оповивала їй обличчя. Одна родина продавала обіч вулиці курчат, інша торгувала качиними яйцями. Хтось підкотив візок із плетеними кошиками. Я купила собі одного за 20 юанів (еквівалент 3 доларів), прив’язала до плечей і блукала, змішавшись із натовпом.

Такий у своїй сутності Китай. Це сотні мільйонів людей, зайнятих щоденною працею задля покращення свого життя. Місце, де ми опинилися, було водночас традиційним і сучасним. Селяни з мобільними телефонами, безперервна вервечка вантажівок із будівельним матеріалами, що прокладали собі шлях головною вулицею старого села. Відчувалося: всіх хвилювало майбутнє, всі раділи, що тут відбуваються зміни, ростуть новобудови. Такі думки роїлися тоді в моїй голові.

Сумна пам’ять

Сумною пам’яттю Китай з’явився того ж дня. Наша група брала інтерв’ю в рибалки Ї Дейда, якому вдалося добре налагодити справу. (Інакшим було становище в багатьох селян, що опинилися на манівцях економічного розвитку Китаю.) На жаль, успішний рибальський бізнес привернув увагу місцевих банд. Підкупивши чиновників, вони вирішили прибрати до своїх рук його власність.

Проба сил відбулася під час святкування дня народження одного з синів пана Ї. Бандити, озброєні мачете, палицями та сокирами, висадилися на двох човнах на берег і напали на його родину й друзів. За чверть години те, що належало Ї, перейшло до рук інших. Одного з його синів убили, іншого вдарили важким предметом по голові, травмувавши мозок. Коли в Китаї відбувається таке беззаконня, деякі чиновники відводять погляд.

Ї Дейд розповідав мені свою історію, а його дружина, сидячи поруч, тихо плакала й декілька разів прошепотіла: «Уявіть собі, мій син був ще дитиною». Неймовірно, та хтось спромігся зробити знімки як докази наслідків бандитського нападу. Я роздивлялася фотографії приголомшених жертв із розгубленими виразами на обличчях, із їхніх голів лилася свіжа яскраво-червона кров. Здавалося, в їхніх спантеличених поглядах завмерло запитання: «Як це могло статися з нами? Як може наш уряд дозволяти подібне?».

Китай – країна суперечностей. Вас захоплюють швидкі перетворення, нове багатство, великі людські сподівання. А за мить ви відчуваєте відразу до виявів корупції, до системних проблем однопартійної авторитарної держави, до паплюження особистих прав і людської гідності. Це відчуття особливо сильне, бо таке може статися впродовж одного дня.

Від мільйонерів до жебраків

Це те, що я намагалася збагнути, об’їздивши за п’ять років країну вздовж і впоперек. Наша група була в дорозі приблизно щотижня. Ми спілкувалися з усіма – від мільйонерів до жебраків.

Поряд із подіями в суспільному житті відбувалися великі стихійні лиха. Передусім – землетрус 2008 року в провінції Сичуань, унаслідок якого загинули 70 тисяч людей. Були й менш відомі катастрофи. Серед них – землетрус у Юшу на Тибетському плато. Там стихія завдала удару 2010 року. Пам’ятаю, тибетці захоплено розповідали нам про військових Народно-визвольної армії, які тяжко працювали на рятувальних роботах. То був вияв поваги до вояків хань (найчисельнішої національності в Китаї, що становить 91 відсоток населення. – MS), чимало з яких походили з малозабезпечених родин.

Уряд чесним шляхом привернув тибетців на свій бік. Однак він утратив можливість навести мости з місцевим населенням, коли застопорилися відбудовчі роботи, фінансові фонди для жертв катастрофи викачали корумповані чиновники, а влада знову виявила притаманну їй жорсткість. Сьогодні Юшу – ще одна зона, закрита для закордонних журналістів, частка величезної території, заблокованої після того, як тибетці на знак протесту проти китайського правління спалювали себе.

Сподівання, що міжетнічний розкол можна зменшити, пов’язані із землетрусом у Юшу, обернулися гірким розчаруванням. Відносини між тибетцями й китайцями національності хань впали до найнижчого рівня.

Втрачені можливості

Саме на такі конфлікти, на вдалі й хибні рішення, на втрачені можливості має звернути пильну увагу країна в цей надзвичайно важливий політичний період. На місцевому рівні вони віддзеркалилися в історіях, які я досліджувала. Однак проблеми корупції та верховенства права, як у випадках не тільки з рибалкою Ї Дейдом і тибетцями – жертвами землетрусу в Юшу, сягають рівня політичного керівництва країни.

У Пекіні відбувається масштабна гра зі скандалом із Бо Сілаєм (одним із упливових керівників КНР, усуненим від влади. – MS) та справою Ченя Ґуанченя (сліпого дисидента. – MS). Усе це взаємопов’язано. Тож компартії належить зробити рішучий крок.

Я маю на увазі, що КПК потребує встановлення реального верховенства права та незалежної судової системи. Проблема корупції вирішується сама собою, коли закон стає дорожчим за папір, на якому його видрукувано. Чимало історій, над якими я працювала протягом багатьох років, розкручувалися довкола того, що закони, нібито ухвалені деякими посадовими особами, які вірили в них, не було впроваджено в життя.

Єдиний спосіб домогтися цього – виявити відвагу. Партії довелося б підпорядкувати себе і своїх членів незалежній та неупередженій системі. Китайські лідери не усвідомлюють цієї дилеми. Тому становище таке хистке, а коментатори, як усередині, так і за межами країни, сперечаються про те, з яких конституційних реформ слід починати.

Від цього залежить багато що в Китаї. Це особливо відчуваєш, коли стільки спілкувався з людьми. Китайці спроможні виявляти неймовірну стійкість, попри те, що дехто зазнав добрячого кийка. Як і в будь-якій країні, люди тут тривожаться й нарікають. Як будь-який журналіст, я заглиблювалася в їхні тривоги й нарікання. Так буває завжди, коли хочеш, щоби країна, яку ти любиш, стала кращою.

Одного чудового дня я сподіваюся повернутися в Китай. Швидше раніше, ніж пізніше.

Стосовно рішення китайського уряду позбавити мене журналістської акредитації мені не хотілося б, щоб моє останнє зауваження здалося болісним і гнівним. Я не бажаю, щоб через декілька років, читаючи цю статтю, я побачила себе саме такою. Не заперечую, що в останні дні в мене були такі відчуття. Та краще, якщо вони зникнуть, а не залишаться в пам’яті.

Зрештою, те, що мене виселили, не може позбавити мене повчального досвіду, переживань та радощів, які я відчувала, надсилаючи впродовж п’яти років майже 400 репортажів. Це чимало розповідей на безліч тем із багатьох місць у Китаї. Я вдячна, що мала таку можливість, яка змінила моє життя.

Джерело: Al Jazeera

Автор: Мелісса Чан, колишній кореспондент Al Jazeera в Пекіні

Переклад: Аркадій Сидорук