Тема свободи слова та цензури перетворилась для команди Януковича-Азарова на надокучливу муху, яка хоч і не може вжалити, але безперестанку дзижчить над вухом, не дозволяючи розслабитись. Раз у два-три дні або президент, або прем'єр, або хтось із їхнього найближчого оточення роблять заяви, полум'яно заперечуючи наявність цензури та політичного тиску на журналістів, обіцяючи вогнем і мечем виборювати свободу преси тощо. Ось, наприклад: учора про відсутність цензури говорив на Сорочинському ярмарку Віктор Янукович, сьогодні аналогічні заяви робить уже Ганна Герман. Важко згадати якусь іншу тему, на яку було б стільки розмов на найвищому рівні. Так само, як і жодна тема з життя України, навіть така серйозна, як газотранспортний консорціум або кредити МВФ, не привертає до себе стільки критичної уваги західних та міжнародних інституцій.

Насправді керівникам нашої держави варто від душі поспівчувати. Хіба вони, з такою легкістю беручи владу й не відчуваючи жодного опору в наступі на найсерйозніших, найхлібніших царинах, могли сподіватись, що палиці в колеса ставитимуть люди, яких вони звикли вважати обслуговуючим персоналом? Адже у їхньому рідному, звичному світі, де кожен із них був можновладним князьком свого АТП, заводу, селища, міста, району чи області, 99% потенційних проблем із засобами масової інформації вирішувались одним телефонним дзвінком із формулюванням «ты чё, ох*ел?». У рідкісних випадках, пов'язаних із опозиційними, ворожими або особливо затятими журналістами, застосовувались інші методи впливу. Їхні штаби роками успішно домовлялись із засобами масової інформації про розміщення джинси, й непорозуміння могли виникнути хіба що при спробі пропхати щось у видання політичних опонентів. Їхній розрахунок на те, що у сфері медіа «усьо буде Донбасс» так само, як і в інших, базувався на залізних гарантіях медіавласників, готових проміняти всю свободу слова у світі на дещицю пільг і швидше відшкодування ПДВ. Вони вивчили правильні словосполучення - «свобода слова», «принципи демократії», «суспільне мовлення», а також геніальну універсальну відповідь, за винайдення якої американським консультантам належиться медаль і премія: «хіба ви могли б поставити це запитання, якби у нас не було свободи слова?». Захід, за всього свого недовірливого ставлення до «східних варварів», повинен був побачити ідилічну картинку - жодних заборон, жодного примусу, жодного посилення регуляторного тиску.

І тут, це ж треба, - купка журналістів та громадських діячів із своїми мантрами про цензуру та політичний тиск, моніторингами та зверненнями псує всю ідилію. На відміну від людей, що отримують у біло-блакитному таборі зарплату за «іміджмейкерство», «політтехнології», та «паблік рилейшенз», ці люди вміють достукатись до Заходу і бути там почутими. Ревізори, що приїжджають сюди робити експрес-аналізи на рівень демократії в крові, охочіше зустрічаються з ними, аніж із Ганною Герман і їй подібними солодкоголосими пташинами Банкової. Що залишається офіційним особам? Хіба що лукашенківщина - як от нещодавній заклик Міністерства закордонних справ до організації «Репортери без кордонів» «утриматися від ідеї формування іміджу України за кордоном». Тактика захисту влади від «цензурних» закидів також до болю нагадує ідеологію білоруського лідера: мовляв, усі заяви про цензуру - підступи опозиції, яка прагне очорнити народну українську владу перед Заходом, або ґрантожерів-прилипал. Виносять, такі-сякі, сміття з хати. У Білорусі свого часу це подіяло успішно - опозицію, як політичну, так і громадську, вдалося представити народові зрадниками, готовими пожертвувати добробутом країни, аби лише скомпрометувати владу в очах світової спільноти.

Фокус, можливо, спрацював би у разі, якби розмови про «покращення вашого життя вже сьогодні» виявились, хоча б на перших порах, не лише розмовами. Але регіонали так настраждались в опозиції, що не спромоглися навіть на пару місяців імітації щирого служіння народному благу - відразу взялися до того, за що боролись. Тому ідея, хоч і дотепна, в Україні не працює. Ось і не витримує в декого психіка - Микола Азаров, наприклад, тричі вже звинувачував журналістів у тотальній продажності, пояснюючи таким чином появу у ЗМІ компрометуючих розслідувань темних справ Міністерства охорони здоров'я. Це вже інакше, як свідченням безсилля, не назвеш.

Бідолахи, не можуть збагнути, що кореспондентка, яка аж захлинається від обожнювання Віктора Федоровича й Миколи Яновича, розповідаючи про те, що за нової влади Україна надолужує втрачене за останні п'ять років, і бізнес гаряче вітає ініційовані урядом економічні реформи, формує їхній імідж набагато переконливіше за будь-які заяви. Або ж хорове замовчування провідними телеканалами невигідних владі подій, разом із ретельним розкриттям «сенсаційних» інформаційних приводів на зразок «президент зустрівся із прем'єром і обговорив актуальні питання економіки». Або факт призначення на вакантні посади членів Національної ради з питань телебачення і радіомовлення людей, що не мають причетності ні до телебачення, ні до радіомовлення, зате можуть пишатися протекцією Валерія Івановича Хорошковського. Або профанація ідеї створення суспільного телебачення, коли в «незалежній» наглядовій раді буде шестеро членів від коаліції проти двох опозиційних. Або коли так звані правоохоронці за розпорядженням невідомої людини в цивільному валять журналістів на землю, виколупують їм очі і виштовхують за двері, а потім службове розслідування встановлює, що ці дії були цілком у межах повноважень та службових інструкцій. Або фільм-панегірик без жодних титрів і вихідних даних, показаний у День народження Януковича чотирма телеканалами безкоштовно. Звісно, в ієрархії державних цінностей перших осіб нашої держави все це дрібниці, тому вони, певно, так дивуються - ми самі цієї «цензури» не помічаємо, як же ви її розгледіли?

Можна засекретити макроекономічні показники, задурити приїжджим ревізорам голову обіцянками та потьомкінськими селами реформ, але ефір, шпальти газет - це те, що не приховаєш. Тому, навіть якщо борці з цензурою не виноситимуть сміття з хати, характерний запах, який супроводжує це сміття, все одно буде чути з вулиці. Тож проблема у смітті, а ніяк не в його винесенні з хати.

Отар Довженко, для тижневика «Главред»