Арч Паддинґтон, Кристофер Вокер, World Affairs

Переклад – Західна аналітична група

Нині добре відомо, що, крім інших досягнень, Китай утримує світове лідерство в розвитку інноваційних вишуканих методів контролю за доступом своїх жителів до інформації. Менш відомо, що так само згубною є агресивна кампанія Китаю з розширення системи цензури поза межами власних кордонів.

Розглянемо випадок Мельбурнського кінофестивалю, який відбувся минулої осені. За декілька днів до відкриття фестивалю Ричард Мур, його виконавчий директор, отримав дзвінок з місцевого китайського консульства. Офіційні особи закликали організаторів фестивалю забрати з програми документальний фільм про життя Ребії Кадир, відданої справі уйгурської меншини в Китаї, активістки у вигнанні. Неймовірним прикладом зухвальства стала вимога офіційного працівника консульства, що фестиваль повинен «виправдати» внесення фільму про Кадир в програму. Після цієї вимогою надійшли електронні листи з погрозами, образливі телефонні дзвінки і каскад факсів. У рамках кампанії хакери зламали фестивальний сайт он-лайн-замовлень і зманіпулювали матеріалом так, щоб виглядало, ніби всі квитки на показ фільму про Кадир розпродано. Сам Мур отримав послання з погрозами на адресу його сім’ї. Хоча стрічку таки показали, Мур визнав, що надалі організатори фестивалю ретельно продумають, як демонструвати контроверсійні роботи.

Китайська атака на Мельбурнський кінофестиваль, на жаль, не поодинокий випадок. По всьому світу кампанії розмаїтих груп і окремих людей – від закордонних урядів і бізнес-магнатів до місцевих активістів, часом з добрими намірами – спрямовані на те, щоб віднадити журналістів, учених, НУО тощо від делікатних політичних тем. Це розповзання цензура дається взнаки у таких малоймовірних місцях, як ООН, судові системи визнаних демократій і навіть комісії з прав людини в країнах, де свободу висловлення думок давно вважають непорушною. Часто мета – обмежити те, що люди можуть сказати або опублікувати про іслам. Але деколи наступ ведуть російські олігархи, китайські дипломати і сини впливових африканців. І хоча в минулому боротьба за свободу висловлення поглядів відбувалася переважно в автократичному оточенні, теперішні контроверсії часто зосереджені в Європі, Північній Америці й інших бастіонах громадянських свобод.

Це стрімке зростання контроверсій зі свободою слова деякі оглядачі приписали публікуванню 2005 року в данській газеті Jyllands-Posten карикатури, яка зображує пророка Магомета. Фактично карикатура просто докинула хмизу до багаття, яке вже жевріло. Організація ісламської конференції (OIC) – рушійна сила, яка стоїть за останніми антиблюзнірськими резолюціями ООН, просувала такі заходи, починаючи з 1999 року. Здатність прихильників кампанії мобілізувати глобальну підтримку, зважаючи на те, що зробила газета в маленькій європейській країні – дії, яких минулого століття могли б не помітити, – вказують на непередбачувані й не завжди позитивні наслідки глобалізації.

Минулого березня Рада з питань прав людини ООН ухвалила річну резолюцію, яка, по суті, закликає до загального прийняття антиблюзнірських законів, рекомендуючи карати тих, хто критикує певні релігії. У низці країн, зокрема й деяких європейських демократіях, існують такі закони, але вони значно поширеніші та більш імовірно виконуватимуться в мусульманських суспільствах. Резолюція, запропонована Пакистаном від імені OIC, є останньою версією документа, який понад 10 років циркулював в ООН, з мінімальними змінами. Хоча він посилається на всі релігії, іслам – єдина релігія, яку ідентифіковано як жертву дискримінації та ненависті. У тексті часто згадуються права людини і гармонія між культурами. Водночас текст зауважує «зрослу останніми роками тенденцію до заяв, які нападають на релігії, зокрема іслам, надто на форумах, присвячених правам людини». Він засуджує використання медіа для «спонукання до актів насильства, ксенофобії чи пов’язаних з ними проявів нетолерантності, дискримінації ісламу чи іншої релігії». І він закликає уряди вжити заходів, щоб запобігти промовам, які, за його стандартами, розпалюють ненависть до ісламу чи мусульман.

Ані резолюція Ради, ані схожий документ Генеральної Асамблеї не мають значущості міжнародного закону, і підтримка таких необов’язкових для виконання резолюцій поступово зменшується внаслідок зусиль держав і НУО, що чинять їм опір і визнають їхню шкідливу, руйнівну природу. Але той факт, що країни OIC і далі вносять свій антиблюзнірський порядок денний на розгляд ООН, говорить про рішучість придушити критичні коментарі на теми, які стосуються ісламу. OIC домоглася прийняття рішення, яке зобов’язує спеціального доповідача ООН з питань свободи висловлення поглядів включати у свої доповіді факти «зловживання правом на свободу висловлення» – іншими словами, критику мусульман чи ісламу. Понад те, OIC і її союзники домагаються (і мають певні шанси на успіх) включення антиблюзнірської термінології в протокол, який додадуть до міжнародного пакту про расизм і ксенофобію – це документ рівня міжнародного договору.

Серед співавторів резолюцій проти «обмови релігій», окрім Пакистану, були Білорусь і Венесуела – уряди обох країн зажили слави рішучих противників свободи слова і преси. Іншими частими опонентами свободи висловлення поглядів у таких організаціях є Китай – репресії якого проти свого етнічного уйгурського населення зосереджені на таких основах їхньої мусульманської віри, як дотримання Рамадану й участь у хаджі – і Куба, яка порівняно з іншими має найбільше в’язнів сумління на душу у населення, звинувачених у злочинах через їхні ідеології чи висловлення поглядів.

Щодо самих країн OIC, низку з них було згадано з приводу переслідування релігійних меншин – зокрема, ісламських сект або відгалужень ісламу – на ґрунті блюзнірства. Уряд Пакистану розглядає блюзнірство як кримінальний злочин і застосовує свій закон вибірково, переважно проти християн і членів секти «Ахмадійя». Тим часом в Ірані послідовники віри Бахаї були ув’язнені і страчені, а мусульмани, які відійшли від офіційної ортодоксії шиїтів, – репресовані. У Саудівській Аравії й інших сунітських мусульманських державах мішенню стали шиїти. Дійсно, новітня історія в певних мусульманських країнах багата на випадки, що пов’язані з дисидентами, яких ув’язнили, вигнали, висікли різками або стратили за те, що вони поставили під сумнів догмати домінантної віри або наполягали на базових правах для віри їхньої меншини.

Саме тоді, коли Рада з питань прав людини ООН була полем бою для опонентів і захисників свободи висловлення поглядів, пов’язану з цим котроверсійну ситуацію розглядали в комісіях з прав людини Канади.

У двох найвідоміших випадках місцеві активісти-мусульмани склали скарги проти журналів, які опублікували матеріали, що вважають образливими для мусульманської громади країни. Першого разу йшлося про Western Standard, сьогодні лише он-лайн-журнал новин, який видавала відвертий консерватор Езра Левант, що в лютому 2006 році передрукувала карикатури з Данії, майже на піку глобального галасу щодо цих зображень. Також Левант друкувала зразки антисемітських карикатур з арабських ЗМІ з образами кривоносих євреїв, які чинять звірства проти беззахисних арабських жертв. Мусульманські активісти Канади швидко організували відповідь, і Саїд Сохарварді [Syed Soharwardy], президент Ісламської ради Канади, скерував скаргу в комісію з прав людини провінції Альберта, де, врешті-решт, 2008 року цю справу заслухали.

Другий випадок стосується журналу Maclean’s, поважного центристського видання, на яке часто посилаються як на канадську версію Time. У жовтні 2006 року Maclean’s опублікував статтю Марка Стейна, відомого консервативного автора, що була витягом з його книжки «Америка сама» [America Alone]. Книжка доводила, що, відповідно до низького рівня народжуваності, Європа, врешті-решт, буде переповнена іммігрантами з мусульманського світу і це загрожує її ліберальним цінностям. Багатьох читачів ця стаття розсердила; урешті-решт, Maclean’s надрукував 27 листів, багато з яких були доволі критичні щодо поглядів Стейна. Проте редактор журналу відкинув вимогу Ісламського конгресу Канади опублікувати спростування. Це спричинило скаргу, яку, врешті-решт, мали розглянути комісії з прав людини провінцій Онтаріо та Британська Колумбія, як і федеральна комісія.

Зрештою, канадські справи або були припинені за згодою скаржників, або рішення прийняли на користь відповідачів. Проте цей результат не цілком втішний. У Канаді комісії з питань прав людини не функціонують як суди; нормальні правила доведення доказів не застосовуються, і ті, хто головує на засіданнях, не обов’язково мають юридичну освіту. По суті, сам по собі процес є покаранням, оскільки відповідачі можуть втратити десятки тисяч доларів на видатки і бути знеславленими тими, хто вірить, що вони є фанатиками, расистами чи екстремістами. Скаржники можуть так подати звинувачення, що жоден серйозний суд не візьметься розглядати його; зокрема, Левант звинуватили в публікації матеріалів, які, «ймовірно, могли наразити особу чи осіб на ненависть чи презирство» – узагальнення, яке зводиться до «уявного злочину». Часто комісії ведуть свої справи доволі агресивно, викликаючи як свідків тих, кого вважають авторитетом у психології расових упереджень і пов’язаних із цим темах. Вони можуть накласти штраф, заборонити відповідачам виступати публічно чи писати на певні теми, змусити заявити про розкаяння.

Законодавство США, яке може похвалитися важливим захистом Першої поправки до Конституції, ускладнює подавання судових позовів на авторів за наклеп. Щоб обійти цей захист, позивачі судяться з американськими авторами в Британії, чиї стандарти обмови, по суті, припускають, що будь-яка образлива промова є неправдою й автор повинен довести протилежне, щоб захиститися від судового позову.

У підсумку Британія здобула сумнівну славу як «світова столиця наклепу», місця, куди приїжджають російські олігархи, саудівські шейхи й інші особи, зацікавлені придушити свободу висловлення поглядів. Автори й видавці, які мають справу з контроверсійними темами, вже відмовляються публікувати свої роботи в Британії, що є тривожним розвитком подій, зважаючи на репутацію країни як провідне джерело досліджень історії та поточної політики.

Розплідником «туристів за наклепом» стали колишні радянські республіки, які належать до найбільш нетерпимими до свободи висловлення поглядів. Алішер Усманов, наближений до Кремля металургійний магнат, узбек за національністю, використав англійське право для того, щоб змусити замовкнути Крейґа Мюррея, колишнього посла Британії в Узбекистані, який написав у своїх мемуарах про начебто корупційну діяльність Усманова. Усманов, чисті статки якого оцінюють мільярдами, найняв Schillings, одну з найсуворіших лондонських фірм, що має справу з наклепами, і вона переконала провайдера закрити інтернет-сервіс, на якому розміщувався блог Мюррея.

Схожі позови надходять із Близького Сходу і Північної Африки. Шейх Халід бін Макфуз, саудівський мільярдер, був серед найактивніших позивачів. Колишній керівник найбільшого банку в Саудівській Аравії, який помер у серпні 2009-го, подав у Лондоні понад 30 судових позовів проти авторів і видавців у США та Європі й погрожував судом багатьом іншим. Дуже лихої слави зажив випадок, коли бін Макфуз позивався до Рейчел Еренфельд, авторки книжки «Фінансування зла: як фінансується тероризм – і як його зупинити» [Funding Evil: How Terrorism Is Financed – and How to Stop It.] Англійський суд узяв справу на розгляд – хоча в Британії в он-лайн придбали тільки 23 екземпляри книжки – і наказав Еренфельд виплатити бін Макфузові значну суму за заподіяну шкоду і судові витрати. Еренфельд вирішила не захищатися, що, по суті, автоматично виправдовувало б бін Макфуза.

Також Бін Макфуз переконав видавництво Cambridge University Press знищити наклад книжки «Милостиня для джихаду: милосердя і тероризм у світі ісламу» [Alms for Jihad: Charity and Terrorism in the Islamic World], яку написали Міллард Берр [Millard Burr] і Роберт Коллінз [Robert O. Collins], просто погрожуючи подати судовий позов.

Лондонський адвокат Марк Стівенс, який представляв Еренфельд й інших відомих відповідачів у справах туристів за наклепом, вказує на те, що «судові позови – і загроза судових позовів – змушують замовкнути важливі голоси й захищають впливових і багатих від уваги громадськості». Також він зауважує, що можливості захищати клієнтів украй ускладнені перешкодами, з якими він стикається в багатьох авторитарних країнах, звідки походять туристи за наклепом. Небагато підстав для рівних умов, коли адвокатам захисту відмовляють у туристичних візах чи з’ясовується, що їхнім зусиллям отримати необхідні свідчення чинять перешкоди або ігнорують їх.

Як і всі сценарії самоцензури, жахливі наслідки туризму за наклепом важко оцінити. Саме тому, що той самий вид журналістики, який повинен писати про цю проблему, може бути однією з його жертв.

Журналісти і видавці книжок – не єдині потенційні жертви туризму наклепу. Останніми роками порушено низку судових справ проти НУО, які повідомляли про темні оборудки диктаторів чи великих корпорацій, які діють в авторитарних умовах. Погрожували таким добре відомим організаціям, як Human Rights Watch, Global Witness і Index on Censorship.

Розглянемо випадок з Index on Censorship, це британська НУО, яка видає поважний журнал на тему свободи висловлення поглядів. 2007 року вона вирішила не публікувати статті, яку замовила на тему туристів за наклепом після того, як автор поділився зібраною інформацією з героєм статті. Ця особа пригрозила подати на нього до суду, й організація вирішила відкласти публікацію, повважавши, що потенційні судові витрати є небезпечно високими.

Навіть для великих НУО, з глибшими кишенями, ніж в Index on Censorship, імовірність позовів за наклеп у Британії є серйозною проблемою. Багаті автократи чи олігархи засвоїли урок, що в правових системах деяких демократій сам акт порушення судової справи означає більше, ніж будь-яка перемога. Диктатор чи магнат, який має доступ до мільярдів, може побороти суперника в тих випадках, які не заслуговують на судовий розгляд, змусивши захист втратити тисячі на судові видатки, спричиняючи те, що називають ефектом шантажу. Для позивача-мільярдера сума залучених грошей залишається тривіальною, це просто витрати на ведення бізнесу. Для НУО вони загрожують існуванню організації.

Роками китайські дипломати рішуче відмовлялися брати участь у дискусіях на тему політики репресій і контролю в їхній країні. Нещодавно влада Китаю зробила великий крок у цьому напрямку, намагаючись знищити дискусії на теми ставлення до груп меншин, цензури, ЗМІ, мистецьких робіт і інших питань прав людини на тих заходах, що відбуваються поза його межами.

У вересні 2009 року німецькі організатори анулювали запрошення двом китайським авторам на Франкфуртський книжковий ярмарок після того, як китайські офіційні особи пожалілись і пригрозили бойкотувати цю подію, на якій Китай був «почесним гостем». Хоча завдяки діям німецького PEN-клубу незалежних письменників автори таки взяли участь у заході, цей випадок став яскравим прикладом готовності Китаю застосувати свій вплив за кордоном для того, щоб змусити замовкнути критиків режиму.

Також у вересні минулого року Китай натиснув на організаторів кінофестивалю на Тайвані, щоб зняти з показу документальний фільм про Ребію Кадира, якого згадували на початку цієї статті. Як і на Мельбурнському фестивалі, зусилля, направлені на транскордонну цезуру, не спрацювали. Проте Південна Корея заборонила уйгурському активісту з німецьким громадянством узяти участь у конференції на тему демократії.

У січні 2010 року кінофестиваль у Палм-Спрінгз долучився до списку тих подій, які зазнали тиску з боку влади Китаю, коли уряд у Пекіні на знак протесту проти показу фільму «Сонце за хмарами: боротьба Тибету за свободу» [The Sun behind the Clouds: Tibet’s Struggle for Freedom] вилучив два фільми з фестивальної програми. Фестиваль з-під Лос-Анджелеса відмовився зняти фільм з показу. У відповідь Китай повідомив організаторів, що дві його стрічки – «Місто життя і смерті» [City of Life and Death] і «Швидко, швидко повільно» [Quick, Quick Slow] – відмовляються від участі в програмі.

Але принциповою тактикою Китаю в перешкоджанні висвітленню дражливих тем за кордоном став економічний примус, ніж культурний тиск. Зазвичай представники уряду чекатимуть, коли подію запланували або навіть коли вже вона почалася, а тоді тиснутимуть на організаторів, відверто чи приховано погрожуючи бойкотом, торговельними санкціями чи відмовою від урядового фінансування, щоб зупинити дії, які китайська компартія вважає небажаними. У цю модель вписується гамбіт із Франкфуртським книжковим ярмарком, зважаючи на фінансові наслідки інвестиції уряду Китаю в цю подію в розмірі $15 мільйонів.

Більш підступною була непряма форма економічного залякування, коли видавництва, організатори заходів або уряди власноруч цензурували теми, які вважаються дражливими для материкового Китаю – це динамічний процес, який хтось назвав «превентивними поклонами». Особливо вразливі до цього феномену Гонконг і Тайвань, зважаючи на їхні малі розміри, наближеність і зв’язки з материковим Китаєм.

У червні минулого року редактор гонконгівської версії журналу Esquire, що публікується South China Media, вилучив із номера цікаву статтю журналіста Дейзі Чу [Daisy Chu], присвячену бійні на площі Тяньаньмень, яка, за планом, мала з’явитися до 20-ї річниці. 2008 року відомий юридичний журнал Гонконгу останньої миті вирішив не публікувати статтю про самовизначення Тибету. Як вважають, заборону незалежного висвітлення теми секти Фалуньгун застосовують деякі гонконгівські і тайванські медіа, власники яких мають тісні зв’язки з Пекіном або значні ділові інтереси в материковому Китаї.

Завжди тривали дебати між тими, хто вірить, що свобода слова є фундаментальною демократичною цінністю, і тими, хто з різних причин або налаштований вороже до вільного обміну ідеями, або амбівалентний до їхньої важливості. Але традиційно вільні дискусії зосереджувалися на суспільствах, у яких бракувало свободи: члени демократичної опозиції в авторитарних країнах протестували проти обмежень свободи думки і слова, ризикували, публікуючи дисидентські погляди, тоді як їхні союзники в демократичному світі привертали увагу до їхнього становища. У певному сенсі дисиденти і їхні демократичні прихильники за кордоном завжди діяли з позицій слабкості, оскільки часто уряди, які порушували права, могли придушити або проігнорувати протести і міжнародний осуд.

Натомість самі демократії мають чіткі повноваження не допустити того, щоб їхні комісії з прав людини садовили журналістів на лаву підсудних або вивчали їхні статті в пошуках дражливих висловлювань. Демократичні країни можуть змінити свої закони про наклеп, щоб не дати багатим позивачам використовувати суди як інструмент транснаціональної цензури. Дійсно, деякі позитивні зміни уже на етапі підготовки. У Британії політики всього політичного спектру висловилися за необхідність змінити законодавство про наклеп, тоді як у Канаді нещодавні рішення суду, можливо, обмежили повноваження комісій з прав людини. Навіть у Раді з питань прав людини ООН демократії продемонстрували незвичну єдність, опираючись ініціативам Організації ісламської конференції, спрямованим проти свободи слова.

За своєю суттю це боротьба не за «ексцеси» свободи слова, а проти сучасного авторитаризму, який знайшов способи поновити традиційні форми репресій і застосувати їх на розмаїтих зарубіжних і міжнародних аренах. Якщо демократи організують справді успішний захист супроти ворогів вільного слова, це вимагатиме визнання того, що результат цього має значення для всіх політичних фракцій. Історично склалося так, що на передньому краї кампанії за свободу слова були ліберали та ліві демократи, від ув’язнення лідера соцпартії Америки Юджина Дебса за його промови проти Першої світової війни і рух за визнання профспілок до переслідувань МакКарті в 1950-х. Зовсім нещодавно боротьбу за свободу висловлення поглядів часто вели консерватори, тоді як ліберали, навіть деякі організації, які борються за громадянські права, пасивно спостерігали, як вони це зробили під час дебатів про карикатури в Данії.

Проте якими б не були ставки для авторитетних демократій у кампанії з обмеження свободи висловлення поглядів, вони ризиковані для тих, хто вже живе під тиском прихильників кампанії. Ці режими систематично придушували незалежні голоси на своїй власній території, навіть коли картали демократії за публікацію «літератури ненависті». І поки використовуючи організації з прав людини, вимагають цензури, самі безжально зловживають правами людини вдома, змушуючи замовкнути редакторів, блогерів, захисників прав жінок і релігійної свободи. Життєво необхідно, щоб вільний світ переміг ворогів свободи висловлення поглядів на власному ґрунті, якщо він хоче мати хоч якийсь шанс стримати поширення репресій на своїй території.

Автори: Арч Паддінгтон [Arch Puddington] – директор напряму досліджень у Freedom House; Кріcтофер Вокер [Christopher Walker] – директор напряму аналітики Freedom House
Назва оригіналу: Saying the Unsayable: Revisiting International Censorship
Джерело: World Affairs, November/December 2010
Зреферував: Михайло Мишкало, Західна аналітична група