З січня 2012  року Могилянська школа журналістики в партнерстві зі швейцарським університетом Università della Svizzera italiana (м. Лугано) та іншими європейськими університетами-партнерами розпочала проект «Європейська обсерваторія журналістики». Керівником проекту є Руслан Дейниченко (виконавчий директор МШЖ), редактором – Дарія Орлова, у минулому випускниця Могилянської школи журналістики, а тепер її викладачка. Дарія також займається медіадослідженнями, буквально днями захистила PhD в Барселонському університеті (Universitat Autonoma de Barcelona).

Розкажіть, будь ласка, як виникла ідея цього проекту?

«Європейська обсерваторія журналістики» існує з 2004 року, тоді її було створено на базі факультету комунікацій Університету Лугано, а керівником став професор Стефан Рус-Моль, відомий в академічних колах німецький дослідник медіа та журналістики. Концепція проекту передбачала створення платформи для обміну інформацією між дослідниками медіа та медіапрактиками. Згодом у швейцарської команди EJO виникла ідея розширити проект, щоб охопити більшу кількість європейських країн, а особливо – країн Центрально-Східної Європи. Велику роль зіграли, звісно, академічні контакти керівника EJO в різних країнах. До Могилянської школи журналістики звернулися тепер уже наші партнери з Латвії (Turība University) із пропозицією приєднатися від України. На початку 2011 року відбулася зустріч усіх потенційних партнерів у Лугано, після якої було вирішено об’єднати зусилля та подати заявку до швейцарського фонду (Swiss National Science Foundation) на підтримку розширення EJO. Власне, таку підтримку проект здобув, і тепер мережа EJO об’єднує 12 країн, а сайт має 10 різних мовних версій.

На яку аудиторію розрахований ваш проект, адже тематика доволі вузька – дослідження у сфері медіа та журналістики?

Проект розрахований на журналістів, які цікавляться глобальними трендами та локальними особливостями у сфері медіа, а також на медіадослідників, студентів-журналістів та всіх зацікавлених у відстежуванні та аналізі процесів, які відбуваються у світі медіа.

Які країни публікують найбільше досліджень у сфері медіа? Чи можна простежити якусь тенденцію?

Я не можу оперувати зараз конкретними цифрами, але гадаю, не помилюсь, якщо лідером визначу США, причому лідером і в академічному, і в експертному середовищах. Вивчення медіа та журналістики на академічному рівні (т.зв. Media studies та journalism studies) є надзвичайно розвиненим у США. Свідченням цього є, зокрема, світові рейтинги університетських програм із комунікацій та журналістики – американці там упевнено домінують. Експертне середовище є також дуже потужним у Штатах: над аналізом трендів у медіаіндустрії працює чимало аналітичних центрів (можна згадати, наприклад, The Pew Research Center's Project for Excellence in Journalism). Експертне та дослідницьке середовище є висококонкурентним та динамічним. Крім того, дослідники-науковці та медіаексперти переважно перебувають в одному дискурсі, мають чимало точок дотику, попри певні особливості своїх ключових середовищ. Взагалі, хоча і в Штатах скаржаться на відірваність науки від практики, зв'язок між академічним світом медійних студій, університетською журналістикою, медіадослідженнями та власне журналістикою і медіаіндустрією є міцним і помітним. Для прикладу можна згадати Nieman Lab при Гарвардському університеті, програми Колумбійського університету та багато ін.

У європейських країнах досить багато національних особливостей – тож важко узагальнювати. У Великобританії потужна академічна школа медіадосліджень, також є аналітично-дослідницькі центри, як-от Інститут Ройтерз при Оксфорді (Reuters Institute for the Study of Journalism). EJO співпрацює з цим центром, і ми досить регулярно публікуємо резюме їхніх досліджень. Більше того, EJO планує посилювати партнерство з інститутом – можливо, будуть спільні дослідження. У німецькомовному академічному світі медіа та журналістика є також частими об’єктами досліджень, хоча німецькомовний академічний дискурс має чимало особливостей, скажімо, порівняно з англомовним. У країнах Центрально-Східної Європи медіадослідження є відносно новою сферою, зі зрозумілих причин, але університети роблять спроби реалізовувати дослідження з фокусом на журналістиці, економіці медіа тощо.

Теми, які є актуальними для всіх країн – партнерів по EJO, – аналіз трансформації медіаіндустрії, журналістської культури, викликів традиційним медіа, потенціалу соціальних медіа та їхнього впливу на традиційну журналістику, фінансових проблем медіа та ін. Є деякі локальні особливості: в країнах Центрально-Східної Європи більше уваги приділяють темі професіоналізації журналістів, питанням журналістської етики. На вебсторінках EJO балканських країн можна знайти багато матеріалів про проблему свободи слова, бо вона досі залишається актуальною в цих країнах.

Якщо подивитися наповнення сайту, то власне українського контенту там не так уже й багато. Чому? У нас нема достойних досліджень на медіатематику?

У нас справді проблематично з якісними дослідженнями. Гадаю, це пояснюється відсутністю академічної традиції таких досліджень. Крім того, у нас надзвичайно слабка академічна інфраструктура: можливо, хтось десь і здійснив цікаве дослідження (наприклад, дисертаційне), але воно «лежить на полиці», бо бракує конференцій, якісних профільних видань і т.д. Активніше оприлюднюють медіадослідження різні неурядові організації, але зазвичай ідеться про контент-аналіз повідомлень або якісь загальні оглядові речі. Тобто, спектр таких досліджень зазвичай вузький. Крім того, є питання щодо адекватного застосування методів дослідження. Разом із тим, є рух вперед і в академічному, і в експертно-аналітичному середовищі. Можливо, цей рух занадто повільний і тому не дуже помітний, але він є: більше молодих науковців знайомиться із західними працями з медіадосліджень, сучасними статтями, більше є спроб застосувати дослідницький інструментарій для аналізу медіа в Україні.

Взагалі, що ви можете сказати про якість українських наукових робіт на теми медіа?

Як я вже зазначала, якість загалом є вкрай низькою через брак «школи», контактів із англомовним академічним світом, хоча, звісно, є приклади якісних досліджень. Але в основному українська «наука про медіа та журналістику» оперує застарілими теоріями та концепціями. Ще одна величезна проблема – адекватність застосування методів дослідження. Дуже часто праці, які позиціонуються як дослідження, є описовими, реферативними за своєю суттю, тобто фактично не йдеться про продукування «нового знання». Те, що в Україні часто подається як дисертаційне дослідження, мало би становити лише один розділ дисертації за західними стандартами – огляд літератури. Ну і залишається, знову ж таки, проблема академічної інфраструктури: немає повноцінної та динамічної комунікації між самими дослідниками, немає справді гідних академічних видань із проблем медіа та журналістики і т.д.

Чи є зацікавленість Україною саме в середовищі європейських дослідників медіа?

Деяка зацікавленість, звісно, є, особливо серед дослідників, які займаються проблемами трансформацій посткомуністичних медіасистем. Однак ця проблема вже далеко не в мейнстримі сучасних медіадосліджень, тож і зацікавленість обмежена. Крім того, після хвилі зацікавленості Помаранчевою революцією та розвитком подій у нас, настав період загальної байдужості. Україна та її медіа явно не є пріоритетним фокусом досліджень зараз. З іншого боку, український політичний контекст та його вплив на медіа загалом викликає зацікавленість. Наприклад, наші партнери просили підготувати матеріал про стан справ із цензурою та свободою слова після протесту журналістів на Всесвітньому газетному конгресі, який викликав значний резонанс у медіаспільноті.

На сайті вказано, що головною ціллю EJO є зменшення розриву між науковим світом досліджень медіа й комунікацій та іншими учасниками медіаспільноти. Як цієї мети досягають у європейських країнах і чи можна її досягти в умовах українського медіаринку, де комунікація між науковцями та самим медіа практично відсутня?

В європейських країнах також скаржаться, що науковці та медіа перебувають у паралельних світах, мало комунікують між собою, хоча глибина проблеми, напевне, менша, ніж в Україні. Зараз в академічному середовищі європейських країн, особливо в університетах, є тенденція до посилення комунікації з індустрією. Є розуміння, що, скажімо, програми з журналістики просто не можуть не враховувати потреб медіаринку, а отже – повинні отримувати зворотній зв’язок від ключових гравців в медіаіндустрії. Так само є розуміння, що результати досліджень медіа та журналістики мають виходити за межі академічного дискурсу, що з ними мають бути ознайомлені безпосередні учасники медіаринку. Лише таким чином можна забезпечити подвійну рефлексію: журналісти та інші особи, залучені до медіаіндустрії, зможуть побачити безсторонній аналіз власної діяльності, а дослідники – краще зрозуміти об’єкт свого вивчення. Для того, щоб цього досягнути, в європейських країнах створюють платформи для комунікації одних з іншими, програми партнерства і т.ін.

В українських умовах проблема ще гостріша, адже, з одного боку, у нас слабкорозвинені академічні студії журналістики та медіа, а з іншого – відбувається становлення медіаринку. Як результат, медіапрактики переймаються більш нагальними потребами, ніж розвиток комунікації з науковцями, часто просто ігнорують або навіть скептично ставляться до медіадосліджень і дослідників, не в останню чергу через сумнівну якість перших. З іншого боку, науковці вважають достатнім та прийнятним нинішній рівень заглиблення у свій предмет вивчення. Втім, гадаю, ситуація буде змінюватися з розвитком власне медіастудій та індустрії: обидві сторони зрозуміють неминучу потребу комунікації задля власної ефективної діяльності.

Ви написали дисертацію на тему: «Образ Європи у медієзованому дискурсі українських політичних еліт» (на прикладі ток-шоу Савіка Шустера). Ви можете поділитися основними висновками своєї роботи?

Якщо коротко і дещо спрощено, то ключові висновки такі: «Європа», до якої надзвичайно часто апелюють українські політики, є зручним концептом для них, адже експлуатуючи загальнопоширений образ втілення порядку, ефективності, якості, добробуту і т.д., вони разом з тим «запаковують» в цей образ ті сенси, поняття, які вважають за доцільне в той чи інший момент своєї комунікації з політичними опонентами. Апеляції до «Європи», абстрактного «європейського досвіду» є своєрідним фінальним аргументом, щоб делегітимізувати свого опонента або легітимізувати себе, свою політичну силу. Важливим є те, що такі апеляції як риторичний прийом несуть у собі багато неоднозначності щодо образу Європи, але це зручна неоднозначність для наших політиків, адже дозволяє їм маневрувати, залишати багато питань без відповідей. Яскравим прикладом є улюблена багатьма політиками риторична фігура «побудуємо “Європу” в Україні», яка дозволяє уникнути прямої відповіді про те, чи потрібно Україні інтегруватися до Євросоюзу. І це лише один приклад, а таких неоднозначностей, які супроводжують згадування «Європи», дуже багато. Важливо також, що формат аналізованого ток-шоу опосередковано сприяє такій неоднозначності, адже згадувані риторичні фігури зазвичай не оскаржують ані ведучий, ні гості-експерти, ні політики-опоненти, бо їх також влаштовує пластичність концепту «Європа». Але це, звісно, спрощені висновки – у роботі йдеться про значно більше особливостей дискурсу про «Європу».

Для вас пріоритетними у роботі були україномовні чи англомовні джерела й чому?

Однозначно – англомовні, оскільки і теоретична основа, і методологічний інструментарій роботи ґрунтуються на працях теоретиків і дослідників, які або писали/пишуть англійською мовою, або їхні праці перекладено англійською. Українські джерела були корисними в частині огляду політичної ситуації, розвитку медіасистеми тощо. Але загалом треба сказати, що сьогодні знання англійської мови є просто вимогою часу для науковців, дослідників, які хочуть бути в одному дискурсі зі своїми колегами з усього світу.

Ви бачите можливість реалізувати себе в Україні як науковець, дослідник медіа? Як гадаєте, така робота (і ваша, й інших науковців) українському медіаринку чи, можливо, державі, потрібна?

Це складне запитання, але я схиляюся до позитивної відповіді. По-перше, думаю, запит на якісні медіадослідження буде зростати з розвитком медіастудій. По-друге, в сучасних умовах перебування в якійсь країні не є фатальним обмеженням для дослідницької діяльності: академічний світ великою мірою глобалізований, академічний дискурс також (принаймні, це справедливо для медіастудій). Кому потрібні медіадослідження в Україні? Думаю, тим, хто розуміє, що існування медіа чи медій потребує осмислення та вивчення, без яких навряд можливий розвиток.