Лілія Шутяк не так давно була студенткою, тому чудово знаходить спільну мову з майбутніми журналістами. Їй більше, ніж роботодавцям, відомо, наскільки студенти журфаку амбітні, хто з журналістів-зірок їх надихає і що може покращити журналістську освіту. Про це, про важливість навантаження на викладача в навчальному процесі та про літню школи журналістики в Чернівцях вона розповіла MediaSapiens.

Освітяни позиціонують новий закон про вищу освіту як справжній прорив. А що думають про це викладачі Чернівецького університету?

Я не правник і оцінюю в ньому лише те, що розумію і що мені близьке: зменшення навантаження, можливість обирати студентам предмети, які вони хочуть, зміни щодо захисту дисертацій – ведення їх аудіо- та відеотрансляцій. Все написано дуже правильно, але питання в тому, наскільки і як це буде впроваджуватися.

Ми з колегами обговорювали, зокрема, питання навантаження на викладача. Цей пункт дозволяє викладачеві більше уваги приділяти науковій діяльності, підготовці до пар чи журналістській роботі. Згідно із законом, зменшується кількість годин (до 600 на рік), але не зменшується кількість курсів, які потрібно читати. Курси лишаються, і так само не додаються ставки викладачам. Ніби навантаження зменшили, але хто буде читати курси, які залишились, якщо не збільшується кількість працівників на кафедрі? Звісно, якщо бути дуже прискіпливим, можна познаходити купу нюансів до кожного пункту закону, але хочеться вірити, що реформа таки зможе полегшити роботу викладача.

Останні роки обговорювали непотрібність базової вищої освіти за спеціальністю «журналістика», припускаючи, що достатньо магістерської програми. На твою думку, ця теза має право на існування й чому?

Я також популяризую цю думку. Сьогодні ринок диктує умови, що журналіст має бути універсальним у сенсі навичок (вміти знімати відео, фотографувати, робити інфографіку) і так само повинен бути різностороннім у темах. Наприклад, о 10:00 – їхати на зйомки сюжету про політику, о 12:00 – бути на економічному круглому столі, а під вечір – на прем’єрі нового фільму. Таким є ідеальний журналіст – той, який добре знається на всьому.

Коли людина має фахову освіту, яка дає таку потрібну базу, то технічних журналістських навичок можна навчитися за два роки. Я, якщо чесно, не бачу потреби в тому, щоби 5 років, грубо кажучи, вчити одні й ті самі курси, які по-різному називаються, але суть у яких та сама – теорія журналістики. Зараз в Україні вже є позитивні приклади. І Києво-Могилянська академія, і Львівський католицький університет за два роки магістерки дають студентам усе необхідне. Але залишається багато університетів (я боюся помилитися в цифрах, десь більше сімдесяти), які готують журналістів на бакалавраті.

А чи не забагато це? Журналістики сьогодні не навчає лише, мабуть, найледачіший виш.

Так, але на цю спеціальність справді є попит. Коли я запитую студентів: «Чому ви пішли на журналістику?» – я чую відповіді: «Я хочу бути зіркою», «Я хочу працювати на телебаченні», «Я буду ведучим». Дуже багато студентів та абітурієнтів думають, що журналістика – це «я буду зіркою». Вони не здогадуються, що це тяжка праця, ремесло і це реально треба «пахати» для того, щоб ти став відомим. Потрібно побігати репортером, поносити каву, врешті-решт, і тоді, можливо, так станеться, що ти потрапиш на телебачення.

Ти викладаєш уже близько трьох років і добре знаєш студентів. Які вони, майбутні журналісти? Впевнені, амбітні, а можливо, прагматичні чи романтичні?

В нас не така велика різниця по віку, але пріоритети, безумовно, змінюються. Ми раніше могли писати для якогось видання, аби засвітитись, отримати практику, і тішилися з цього. Сьогодні ж більшість студентів каже: «А що мені за це буде?». Одразу постають питання: «Я напишу цю статтю, а скільки ви за неї заплатите?».

Загалом студенти цілеспрямовані й дуже амбітні. Якщо їх запитати, чого вони хочуть у журналістиці і ким прагнуть стати, всі чомусь згадують Катю Осадчу. Вона їх надихає. Знову ж таки, не хочу її образити жодним чином, але це дуже своєрідна форма журналістики.

Як на мене, є проблема в тому, що студенти менше читають, а саме – менше читають колег. Вони не завжди можуть назвати імена регіональних журналістів чи навіть назви всіх регіональних видань. Звісно, є й ті, хто приходить із новими ідеями та проектами. Та багато студентів все ж таки не розуміють, куди вони прийшли, і мрії про «голубий екран» затьмарюють нормальне розуміння професії.

А чи всі вони хочуть бути журналістами?

Ми ще не подолали того стереотипу, що журналістика – жіноча професія. Дуже багато дівчат, які приходять на цю спеціальність, зізнаються, що вступили, «щоби вдало вийти заміж». Я запитую, як їм у цьому може допомогти журналістика, і чую: «От ми навчимося гарно розмовляти, поводитися в кадрі, підемо нам роботу і там знайдемо собі нареченого». Багато хто каже, що прийшли, бо нема математики, бо це гуманітарна дисципліна і тут легко вчитись. Є певне упередженість до навчання професії.

Справді, серед студентів журналістики більше дівчат. Тим не менше, чоловіки все більш запотребувані в цій галузі. Чи стикалася ти з гендерною дискримінацією на професійній ниві?

Взагалі, можна сказати, що постійно стикаюся. Всі ми переживали події Майдану, коли нам казали: «Жінкам сюди не можна». Ти виправдовуєшся: «Я журналіст», а тобі: «Ти – жінка». Або оголошення на радіо: «Потрібні ведучі, виключно чоловіки». З моєю знайомою сталася інакша ситуація. Не дивлячись на її досвід роботи, на хороший творчий доробок, на співбесіді її запитали, чи має вона хлопця і які в них плани. В результаті їй відмовили зі словами: «Який мені сенс вчити тебе і вкладати в тебе, якщо через два роки ти підеш у декрет, а потім, можливо, і не вийдеш?».

Як можна вирішити цю проблему?

Це якийсь стереотип, з ним треба боротися. Як мінімум, треба з жінками проводити бесіди про те, що якщо плануєш виходити в декрет – знаходь заміну. Або якщо ти підеш на три роки – не матимеш, куди повернутися. Бажано, щоби взагалі не поставала ця проблема: чи я створюю сім’ю і втрачаю роботу, чи я роблю кар’єру і відмовляюся на певний час від якихось сімейних цінностей.

Це дуже актуальна проблема для журналістики, особливо у великих медіа, де швидка плинність кадрів.

До теми великих медіа. Холдинг «1+1» зараз проводить стажування в групі своїх компаній. Головний сенс – конкурсний відбір стажерів протягом 9 місяців, внаслідок якого (після безкоштовної праці протягом певного часу) влаштовуються найкращі. З одного боку, це вивчення роботодавцем ринку праці. А з іншого – чи не буде це експлуатацією?

Це вічне питання використання студентської праці. Ти приходиш у видання й тобі кажуть: «Ви до нас походіть, ми вам будемо платити. Або не будемо». Бувають моменти, коли студенти готують якісь матеріали, їм кажуть: «Ой, щось ти тут не те написав, це нікуди не піде», а потім працівники редакції змінюють трішки текст і видають його під своїм прізвищем.

Зрештою, це, мабуть, також залежить від людей. Як гра на виживання: якщо ти в собі знайдеш сили і витримаєш цей випробувальний термін, боротимешся за цю роботу, то потім, коли ти її отримаєш, будеш ще більше цінувати. А відсіюються люди, які не мають певної мети там працювати.

У вас в університеті минулого місяця проводили тижневу літню школу з журналістики. В чому був сенс і чим вона відрізнялася від навчання протягом усього року?

Це було не тільки в нашому університеті – 5 університетів країни виграли темпус-проект, який називався «Крос-медіа та якісна журналістика». Сенс був в обміні студентами та викладачами між німецьким університетом Пассау та нашими українськими вишами. Мета заходу – розробка навчальних програм і підготовка журналістів, які можуть виробляти контент для різних платформ.

Читали лекції та проводили семінари викладачі-практики, місцеві редактори й журналісти. Темою була «Свобода слова в медіа». Українські партнери отримали від німців сучасну техніку. Чернівецький університет отримав для журналістів нову відеокамеру, фотокамеру і 6 комп’ютерів Apple. Це дуже дорога техніка.

Це були виключно студенти вашого університету?

Так, 20 наших студентів спеціальності «журналістика». Їх обирали на конкурсній основі. Враховували тих, хто справді вмотивований і хто має високий рейтинг. Зараз очікуємо другий транш техніки з Німеччини і плануємо робити школу наступного року, залучаючи студентів різних факультетів.

Протягом школи було створено якісь доробки?

Головною умовою участі було те, що студенти вивчали In Design, ділилися на редакції, і мали підготувати власну газету, а також зробити радіопрограму та відеосюжет на тему  свободи слова. Також їхнім обов’язком було постити весь цей робочий процес у соцмережах. Найактивніші отримали символічні подарунки – книжки.

Яким був фідбек від студентів?

Їм вручили сертифікати. Вони були надзвичайно задоволені й казали, що за цей тиждень отримали більше, ніж за два роки в університеті. Були щиро вдячні, що за такий термін освоїли ази журналістської роботи. Студентам було цікаво і вони навіть висловили прохання, аби літня школа була довшою.

Я не вперше чую слова про те, що за якийсь короткий термін тренінгів можна пізнати більше, ніж за 2, 3, або 4 роки навчання в університеті. Виходить, що журналістські освітні програми – застарілі й мають безліч проблем?

Є проблеми, це стовідсотково. Знову ж таки, частина з них пов’язана з навантаженням на викладача. Якщо в нього багато предметів, він не може досконало готуватися до кожного з них. Зрозуміло, до чогось він готується, а десь «халявить». Хтось зі студентів, які приходять до нього, хочуть це слухати, а хтось ні. Тож відбувається певний місандерстендінг, несприйняття. Студент не отримує того, чого хоче, але й викладач не має фідбеку, і йому стає нецікаво.

Також курси часто змінюються й викладачі не встигають розробляти лекції. До них потрібно щоразу серйозно готуватися, але заважають брак часу, брак мотивації (всі ми знаємо, як мало викладачі заробляють).

Ви користуєтеся підручниками? Існує думка, що будь-який підручник із журналістики, якщо він надрукований учора – вже застарілий.

Погоджуюсь, дуже правильна фраза. Що видають в Україні з журналістики? Це або нікому не потрібні монографії, написані складною науковою мовою і потрібні лише людям, які захищаються – студенту нереально давати це читати. Або перекладні книжки закордонних авторів, які, як правило, вийшли 5 років тому. Журналістика швидко змінюється й те, що було вчора, вже не є актуальним.

Я б закликала викладачів писати книжки навіть не науково-популярною, а популярною мовою і про якісь сучасні дослідження. Щоб студенти купували не тому що вони мають здати залік, а тому що це їм цікаво.

А наскільки ваші студенти забезпечені технічно?

До того, як у нас не було обладнання, яке ми отримали з Німеччини – було дуже складно. В мене всі лекції розроблені в форматі презентацій. Але, на жаль, не кожного разу була можливість їх показувати, використовуючи проектор. Доходило до того, що я приносила свій ноутбук, ставила його так, щоб усі бачили, а студенти сідали докупи. Це було важко. Знаю, що це проблема багатьох університетів. Але журналістику не можна викладати лише писаниною. Треба багато показувати відео, наприклад. Я вже не кажу, що студентам самим потрібно щось робити.

Чи близьке студентам питання журналістської етики і як багато уваги цьому приділяється?

Журналістська етика – дуже складний аспект. Часу виділяється багато, бо, в принципі, кожен курс має етичні питання: про що можна писати і як. Особливо це стосується теми національних меншин – у нас у Чернівцях мультикультурний регіон. Але студенти дуже часто захоплено вивчаються кодекс, знаходять порушення в прикладах. А потім закінчується рік навчання, вони проходять практику і повертаються на пари з усвідомленням того, що на практиці все інакше. Зрештою, студентам потрібно знати, що кодекс є і так бути в ідеалі. Але вони вже самі для себе все вирішують.

Цього року ти отримала нагороду від «Текст-2014» за рецензію «Любов та інші месопотамські дивовижі». Як вчиш свої студентів, що важливо для хорошої рецензії: цікаві деталі, жвава мова чи, можливо, захоплення тим, про що пишеш?

Ну головне – це справді елемент захоплення. Коли ти читаєш книжку, отримуєш або не отримуєш від неї задоволення, але тобі хочеться висловитися. Рецепт у тому, щоб хворіти цим. І це стосується не тільки книжок, а схоже на журналістську хворобу чи що. Ти приходиш на подію, але не можеш там вільно відпочивати, тебе тягне в когось брати коментарі, з кимось спілкуватися. Такий собі момент горіння професією і тим, що ти робиш – і дає хороші результати.

Хто, на твою думку, має навчати журналістів безпеки? Як правило, університет цим мало займається, українські редакції також. Держава лише починає про це думати.

Найперше цим мав би займатись університет. Безпека журналіста починається з усвідомлення того, що ти в небезпеці. Тому має бути спеціальний курс, де журналістам би пояснювали небезпечні ситуації та як у них поводитись. Я не кажу про фізичну підготовку чи якісь види боротьби. Хоча б курс елементарних правил безпеки.

Знову ж таки, маю сумніви, що звичайні викладачі університету можуть дати такі знання. Є сенс залучати журналістів, які потрапляли в такі ситуації. Студентам важливо знати законодавство, де ти можеш знімати, а де – ні, що робити, коли тебе б’ють і виганяють. Вихід сьогодні – тільки практика, тільки хардкор.