«Нам потрібно перестати публікувати факти й почати розповідати історії… Перестати робити розслідування для інших журналістів, а робити їх для нашої аудиторії», —сказав Йоакім Дайфемак (Joachim Dyfvermark) під час свого виступу на фестивалі для журналістів-розслідувачів «Межигір’я-Фест-2017» (MezhyhiryaFest).

Дайфемак наголошує на важливості сторітелінгу для журналістів. І не лише тому, що так краще сприймається інформація, а й тому, що медіа змагаються за час, який люди проводять перед монітором. Очевидно, що найчастіше людей цікавить не нове розслідування, а серії «Гри престолів» чи «Карткового будинку». І саме в серіалів Йоакім радить учитися, адже вони вміють розповідати історії найкраще у світі. Наприклад, програму радіорозслідувань SERIAL, яка використовує такий метод подачі, прослухали більше 175 млн людей.

Історія — це завжди захоплення, ідентифікація героїв та невелика частка інформації. Правила сторітелінгу Йоакім почав використовувати лише кілька років тому, а до цього покладався просто на внутрішню інтуїцію. Він радить не повторювати його помилок і користуватися правилами, які людство напрацьовувало тисячі років. Хоча сторітелінг може бути різним, ось лише одна з десятків діаграм, що пояснює суть слів Йоакіма:

Проте навіть покладаючись на інтуїцію в розповіді, Йоакіму Дайфемаку та його команді вдавалося робити разючі розслідування. Він працює журналістом із 1996 року: спочатку на каналі TV4 у програмі розслідувань Kalla fakta, згодом стає репортером та продюсером іншої програми розслідувань Uppdrag granskning на суспільному мовнику SVT (Swedish Television, Шведське телебачення).

Йоакім разом із командою провів більше двадцяти розслідувань, деякі з них отримали аналоги Пулітцера у Швеції — нагороди Stora journalistpriset. Востаннє цю нагороду команді Дайфемака дали у 2013-му за розкриття корупційної історії міжнародного масштабу у шведській телекомунікаційній компанії TeliaSoneira. Журналісти витратили рік на те, щоб розкопати деталі цієї справи. Як виявилося, TeliaSoneira співпрацювала з диктаторськими режимами, допомагаючи їм стежити за громадськими активістами, журналістами та опозиційними політиками. Крім того, TeliaSoneira платила через офшорні компанії мільярдні хабарі урядам / президентам цих країн.

Поширення TeliaSoneira по світу. Джерело: https://www.youtube.com/watch?v=86tQOZkXTI8

MediaSapiens запитав у Йоакіма, як його команді вдається розкривати такі масштабні та складні історії, наскільки дорогими є міжнародні розслідування та чим він допоміг українським журналістам під час підготовки фільму «Вбивство Павла».

«Якби нам довелося платити людям за всю роботу,

яку вони робили, ми б не подужали цього»

‒ Йоакіме, чи є універсальний рецепт, за яким варто розповідати історію?

‒ Ми працюємо в культурі, де люди розповідають історії тисячі років у доволі схожі способи. Тож чи можемо ми не використовувати цього способу розповіді, а подати матеріал в інший спосіб? Не думаю, що репортерам варто так робити. Мабуть, найбільша проблема в тому, що репортери взагалі не думають про те, як вони розповідають історії. Вони намагаються зробити якнайкраще, але без розуміння, чому вони подають свій матеріал саме так, а не інакше. Вони покладаються на внутрішні почуття, інтуїцію. Але тільки завдяки розумінню подачі теми ми ставатимемо кращими. І ми мусимо ставати кращими. Тому що змагання за увагу глядача може закінчитися трагічно для журналістських розслідувань.

‒ Ваше розслідування стосовно шведської телекомунікаційної компанії TeliaSonera показало, що корупція в сучасному світі стала глобальним явищем. Можливо, журналістам у такому разі її виявити легше, з огляду на масштаби?

‒ Зовсім ні, це навіть складніше! Якщо взяти компанію TeliaSonera, то це шведська міжнародна компанія — її керівництво у Стокгольмі, але бізнес у багатьох інших країнах. І корупція є в Узбекистані, Азербайджані… Для нас розслідувати факти корупції в інших країнах, де не знаємо мови, законодавства й не маємо джерел — це практично щось неможливе.

‒ Тож як ви це зробили?

‒ Кооперація. Ми співпрацювали з міжнародними організаціями та журналістами в цих країнах. Історія з TeliaSonera базувалася на цьому. Ми працювали з журналістами зі Швейцарії, Узбекистану, міжнародним Центром дослідження корупції та організованої злочинності (OCCRP). Ми б ніколи не зробили цього розслідування без їхніх знань, їхніх внутрішніх джерел. Міжнародна корупція потребує міжнародної співпраці.

Ми також мали секретні джерела у TeliaSonera. Але, приміром, журналіст у Швейцарії мав джерела у Світовому банку, завдяки чому ми отримали важливу таємну інформацію.

‒ Але ж для громадян, скажімо, Узбекистану було небезпечно спілкуватися з вами. Як ви контактували з ними?

‒ Так, дуже небезпечно. Спочатку ми робили розслідування щодо TeliaSonera не про корупцію, а про їхню допомогу режимам у стеженні за людьми: прослуховуванні розмов, читанні повідомлень, веденні GPS-стеження. Вони допомагали владі дізнаватися, де перебувають журналісти, працівники громадських організацій, опозиційні політики. Це була перша історія. І ми тоді зв’язувалися з правозахисником в Узбекистані. Ми думали, що вони знають, як безпечно комунікувати з нами. Вони сказали: «Буде добре, якщо ми поговоримо у Skype». Ця людина потім мала великі проблеми, її та її сім’ю допитувала поліція. Після цього ми вирішили, що питанням безпечного зв’язку має опікуватися не людина в іншій країні, а ми. Ми маємо знати найкращий шлях для комунікації.

‒ Які ці шляхи?

‒ Це може мути «позичений телефон»: тобто використати телефон із сімкарткою, яку починала використовувати інша людина. Так роблять, до речі, кримінальні угрупування. Але краще буде, коли потрібна нам людина поговорить з іншою, і вже друга буде з нами комунікувати — спосіб старої школи. Але все залежить від рівня загроз. Якщо ж, приміром, ми можемо комунікувати, але чутлива сама суть розмови, то скористатися, наприклад, додатком Signal (зашифрований месенджер. — В. М.) для текстових повідомлень. І ми завжди використовуємо шифрування в електронних листах.

‒ Міжнародні розслідування, які ви проводите, — наскільки це дороге задоволення? Вам доводиться відвідувати багато країн, спілкуватися з багатьма людьми. В Україні часто виникають проблеми з фінансуванням.

‒ У Швеції нам пощастило мати програму, яка робить тільки журналістські розслідування. Ми не працюємо над новинами. І це розкіш, більшість журналістів у світі не мають змоги так працювати. Та якби нам довелося платити людям за всю роботу, яку вони робили, ми б не подужали цього. Ми працювали за обміном: я даю тобі своє дослідження задарма, але ти мені допомагаєш знайти джерела всередині країни. Ми публікуємо роботу одночасно: ти отримуєш місяці дослідження безкоштовно, суперміжнародну топ-історію, я отримую інформацію від твого джерела. Так ми працювали з репортерами по світу, з OCCRP. Ми ніколи нікому не платили, але вони отримували дуже дороге дослідження. Це була ситуація з обопільною вигодою (win-win). Розслідування про TeliaSonera ми робили більше року, що дуже довго навіть за нашими мірками. З іншого боку, ми зробили вісім історій. У Швеції зазвичай годинна програма коштує 100 тисяч євро, її робитимуть близько трьох місяців. Ми витратили більше року, але зробили вісім історій. Тож якби ми робили вісім окремих історій, це би коштувало дорожче. Тому так, це багато грошей, але все ж не супердорого.

Про розслідування «Вбивство Павла»

‒ Ви допомагали українським журналістам з історією «Вбивство Павла» — про вбивство журналіста Павла Шеремета. Що ви їм радили?

‒ «Допомагав» — це надто голосно сказано. Всі основні речі вони зробили самі. Я подивився на передфінальний зразок. Деякі шматки були задовгі. Я також порадив їм зробити «фінальний бій». Проте сказати, що я допоміг їм, — це перебільшення мого внеску. Вони зробили історію самостійно, я лише подивився на неї і сказав свою думку.

‒ Як ви можете прокоментувати думку, що журналістам варто було надати важливу для слідства інформацію поліції, а не чекати кілька місяців, монтуючи фільм? Також у фільмі показали обличчя свідків, чиї життя тепер можуть бути в небезпеці. Що ви думаєтестосовно цього?

‒ Це маячня. Це дуже проурядова позиція, й мене вона ображає. Справді!

‒ Ми мали в Україні невеликий скандал у зв'язку з цим.

‒ Це урядові гачки, димові завіси, щоб відійти від критики. Це маячня. Якби поліція зробила ретельне розслідування, журналісти б не робили своєї розвідки. Ми незалежна преса, ми досліджуємо роботу поліції. У цьому випадку, я переконаний, поліція покривала те, що сталося. У Швеції ми маємо правило: ніколи не надаємо жодної інформації жодній із урядових установ, якщо вона ще не була опублікована. Тому ми й незалежні. Що було б, якби ви робили велике розслідування стосовно Президента? Чи повинні ви йти й давати Президенту це дослідження перед тим, як опублікувати? Ні! Тому що ви незалежні, ви робите розслідування. І з фільмом «Вбивство Павла» те саме. Тільки коли розслідування зроблене, його результати оприлюднюються. Так працює журналістика.

‒ А як щодо показаних свідків?

‒ Вони показали хіба що обличчя жінки, яка справді володіє підозрілою машиною (вночі напередодні вбивства Павла Шеремета машина кілька годин стояла перед його будинком. — В. М.), але вона сказала, що це був чоловік, агент СБУ?.. Думаю, що публікація облич та імен — це складне питання… Гадаю, вам варто подивитися в законодавство країни й поставити запитання: які переваги публікації імені того агента? Чи опублікував би я його ім’я? Не знаю. Можливо, ні. Це не змінює історії. Якби я зробив його анонімним і сказав, що його ім’я Х… Це не змінило б історії, хіба що тільки я б не хотів, щоб люди дали мені інформацію про нього. Якби я вирішив, що маю достатньо доказів, щоб показувати його як агента, я маю достатньо доказів казати, що він стежив і я би хотів, щоб інші люди зв’язалися зі мною щодо нього… Це би виправдало шкоду, якої я йому завдав. У такому випадку, можливо, я би публікував. Це складне питання, я не думав про нього.

Про редагування розслідувань і об’єктивність

‒ Скажіть, яка частина розслідування найважливіша, на вашу думку. Ви розповідали, що в історіях журналістських розслідувань має бути «батл» наприкінці, коли герої зустрічаються обличчям до обличчя. Чи це найважливіша частина?

‒ Якщо ми витрачаємо три місяці на підготовку історії, то з них два місяці — це дослідження, звичайне журналістське дослідження. Можливо, це навіть більше, ніж один місяць. І решта часу — це обробка й редагування.

‒ Якось ви розповідали про редагування рядок за рядком (line-by-line). Чи є у вас якісь поради для цієї частини роботи?

‒ Так, редагування рядок за рядком означає, що ми сідаємо з роздрукованим сценарієм та екраном, і проходимо кадр за кадром, запитуючи: як можна обґрунтувати показ цієї картинки? Чи виправданий показ чийогось обличчя? Чи це справді правильне місце? Приміром, чи ми справді в Ризі, коли показуємо картинку їхнього замку? Чи це справді та особа, про яку ми говоримо? Чи правильна орфографія? Чи можемо ми підтвердити все, про що говоримо? Ми видаляємо всі оцінні слова, приміром, «бридкий». «Бридкий» — це вже оцінка, й ми їх усі стираємо. Ми не займаємось оцінками, а робимо журналістські розслідування. Це не означає, що ви не можете бути особистісними. Тому що ви можете сказати: «Чи цей малюнок справді вартує мільярд крон?» Це відрізняється від того, коли ви скажете: це бридка картина.

‒ Наскільки часто сторони, яких ви звинувачуєте в розслідуваннях, подавали до суду? Чи були ситуації, коли вони вигравали?

‒ У Швеції ми маємо систему: якщо ти думаєш, що я зробив щось не так, ти не можеш обійти одну специфічну частину уряду, яка наглядає за радіо й телебаченням (йдеться про Раду преси у Швеції. — MS). Радіо й телебачення дуже сильне — його дивляться / слухають стільки людей, що тут є специфічні правила, яким треба підкорятися. Тож коли ти відчуваєш, що я неправильно повівся з тобою, можеш написати скаргу в цей орган. Це те, що люди зазвичай починають робити. І коли ти виграєш на цьому етапі, ти можеш іти до суду. А коли програєш — ти також можеш іти до суду. Виграти в суді тяжче, ніж у цьому урядовому органі. На мене скаржилися дуже багато разів до урядового органу — люди були дуже злі. Я програв лише один раз. Це було близько 15 років тому, тому що канал TV4 відмовився надсилати чергову відповідь. Вони сказали: «Ми більше не будемо відповідати на ваші питання». І позивачі вчепилися в це. Я би ніколи не програв справи, якби не це. Я ніколи не відповідав у суді, і після цього випадку ніколи більше не програвав.

‒ В Україні часто те, що подається у програмах журналістських розслідувань,насправді важко такими назвати. Це свого роду експрес-розслідування, коли, приміром, порівнюється кілька фактів, аналізується відео й видається в ефір. Чи траплявся вам такий «жанр» у Швеції?

‒ Для журналістських розслідувань головне, щоб вони були об’єктивними. Це не означає, що вони не можуть бути персональними (personal). Наприклад, візьмімо Greenpeace, які проводять розслідування щодо нафтової промисловості. Вони виколадать свої історії на власному сайті. Чи це проблема? Не думаю. Тобто ви знаєте, що це Greenpeace, ви знаєте, за що вони борються. І якщо ви любите Greenpeace, то думаєте, що вони праві; якщо ви їх не любите, то думаєте, що вони помиляються. Але коли ви маєте активіста Greenpeace, який видає себе за об’єктивного репортера, проте приховує факти, — оце вже проблема! Адже якість дослідження важливіша ніж те, хто ти є.

Скажімо, ви працюєте на політичну партію. І відчуваєте, що є велика проблема щодо компаній і забруднення навколишнього середовища. Але ви політик лівого крила. Якщо ви зробите документальну розслідувану історію, кажучи, що ви лівий і дивлячись на всі факти об’єктивно, аудиторія може оцінити ваш висновок, може з ним погодитися чи ні. Проблема, коли журналіст правого крила робить розслідування, не дивлячись на всі факти, показує тільки те, що підтверджує його політичну позицію. Оце паскудно. Це не справжня розслідувальна журналістика, а пропаганда. У цьому різниця.

«Не треба бути сильним репортером, коли редагуєш,

треба бути сильним у полі, ставлячи сильні питання»

‒ Що в Швеції кажуть про ваші розслідування? Чи люди не думають, що хтось заплатить за цю роботу або що ви захищаєте чиїсь бізнес-інтереси? В Україні, наприклад, так кажуть дуже часто. А також, якщо у ви критикуєте уряд, можуть закидати, що ви агент Кремля.

‒ Ось чому ви не маєте забезпечувати поліцію інформацією, що не була опублікована! Отак ви будуєте довіру до медіа: не співпрацюючи з поліцією до того, як ви даєте аудиторії, громадянам таку ж інформацію. Не «лягаючи в ліжко» до політиків, не «лягаючи в ліжко» з прокурорами. У Швеції ми все вимірюємо, ми справді схиблені на статистиці. Ми любимо статистику й вимірюємо, підраховуємо все. Ми також вимірюємо довіру людей до різних організацій. І з усіх організацій — громадських організацій, компаній, не важливо — за останніми даними, які я бачив, «Шведське телебачення» було на третьому місці. Можливо, тепер опустилося на п’яте.

‒ Але як щодо розслідувань? Що ви робите, аби люди не думали, що ви лише працюєте на чийсь бізнес?

‒ Думаю, прозорість — ключове слово. Міняйте кут зору аудиторії: «Чи можу я помилятися? Чи не загубив я, бува, тут чогось?» Треба бути прозорими, треба показувати слабкість. Не треба бути сильним репортером, коли редагуєш, треба бути сильним у полі, ставлячи сильні запитання. Коли редагуєш, треба бути вихованим і дати можливість опоненту висловитися. Так ви побудуєте довіру. У Швеції є група осіб, що намагаються критикувати суспільне мовлення. Вони кажуть, що ми від лівого політичного крила. Вони кажуть, що журналісти не подають правди, щоб не підтримувати правлячі партії, що ми перебільшуємо. Це кажуть ті, хто підтримує Трампа, націоналістські групи. Загалом, це єдині групи в суспільстві, які нас так критикують…

‒ А як щодо розслідування із TeliaSonera? Я не вірю, що ніхто не казав, що ви просто на конкурентів їхніх працюєте.

‒ Керівник цієї компанії схилив журналістів із газети правого політичного крила написати книжку.

‒ Цілу книжку? Про що ж?

‒ Це була його версія подій. Звісно, він казав, що ми працювали від імені конкурентів TeliaSonera. Але, врешті-решт, чи вони платити 2,3 мільярда крон офшорній компанії в Гібралтарі, яку контролювала Гульнара Карімова (старша дочка першого президента Узбекистану Іслама Карімова. — В. М.)? Так. І ми показали, як ми здобули цю інформацію. Звісно, коли ви зробили погане дослідження, люди скажуть: «Так, можливо, вони і праві». Але коли це була хороша робота і коли ви розв'язали всі питання у вашій історії, цього не приховати. Люди не дурні.