«Який у вас диктофон? Olympus? У мене старий Sony», — із цих слів почалося моє інтерв’ю з Браяном Ґорманом, канадським журналістом та професором Університету МакЮена. Він приїхав до Києва, щоби прочитати лекцію про канадські медіа для студентів Могилянської школи журналістики. Утім, говорили ми з паном професором не лише про особливості технічного знаряддя, але й про нові медіа, класичну пресу, фінансові моделі, за якими працюють канадські газети, а також про те, чому професія журналіста в цій країні опинилася під загрозою.

Канадські ЗМІ опинилися в руках кількох великих медійних компаній, які мало дбають про якість роботи видань, натомість концентрують увагу на отриманні максимальних прибутків. Тож із поширенням інтернету й виникненням гідної альтернативи для класичних ЗМІ читачі та рекламодавці змогли «проголосувати гаманцем» за те, що вони воліють читати чи дивитися.

Однак Браян Ґорман звертає увагу на те, що медіа знецінили свій головний товар — контент, — коли почали безкоштовно викладати його в інтернет. Таким чином, з одного боку, видавці постійно скорочують працівників редакцій, щоби зробити випуск друкованих газет максимально дешевим, з іншого боку, редакціям бракує дієвих механізмів із монетизації контенту в інтернеті. «У власників виникло отаке зверхнє ставлення: журналісти — це витрати, читачі — ідіоти, які проковтнуть усе, а рекламодавці — в полоні», — каже Браян і додає напівжартома-напівсерйозно: «Найбільший виклик для канадських журналістів — це залишатися журналістами».

«Базова проблема, яку нам потрібно вирішити —

це як ми забезпечимо журналістів достойним рівнем життя»

Браяне, що таке, на вашу думку, «нові медіа»?

Це дуже цікаве питання. Загальноприйняте розуміння терміна «нові медіа» — це «електронні медіа». Мені завжди здавалося дещо дивним, коли в цьому контексті інтернет вважають медіумом. На мою думку, це простір. Тому що старі медіа існують і у вигляді нових медіа. Наприклад, друкований текст може існувати в багатьох формах. Його можна скопіювати й опублікувати в кількох місцях. Люди, які споживають контент онлайн, нетерплячі. Вони не будуть дивитися годинне відео, чекаючи на той фрагмент, який їх цікавить.

Для мене нові медіа — це простір, де традиційні медіа можуть працювати без посередництва старих медіумів. Поціновувачі кіно точно вам скажуть, що немає нічого кращого за 35-міліметрову кінострічку, але з використанням цифрового формату у вас відпадає потреба використовувати кіноплівку, відпадають обмеження у трансляції, ви просто викладаєте фільм у простір. Можливо, термін «нові медіа» не є дуже точним, це більше як «новий простір».

Якою була роль нових медіа у скороченні ринку традиційних медіа?

Є відомий вислів, який популяризував Карл Маркс: «Від кожного за його здібностями, кожному за його потребами». Так ось, нові медіа дуже добре справляються з тим, щоби брати від кожного за його здібностями, й дуже погано справляються із завданням давати кожному за його потребами. Ми майже створили новий тип рабства з ідеєю, що медіа повинні працювати безкоштовно.

Клей Ширкі (Clay Shirky) та Джефф Джарвіс (Jeff Jarvis) багато міркують про те, як інтернет змінить наші життя; мовляв, професія журналістів зникне, всі будуть творцями контенту й ми всі будемо танцювати на полях квітів, а під нашими ногами будуть бігати пухнасті кролики. (Клей Ширкі — американський письменник, автор книжок «І ось з'являється кожен: Здатність до організації без організацій» (Here Comes Everybody: The Power of Organizing Without Organizations), «Пізнавальний надлишок: Креативність і щедрість в епоху інтернету» (Cognitive Surplus: Creativity and Generosity in a Connected Age). Джефф Джарвіс — американський журналіст, професор і колишній телевізійний критик. Автор книжок «Що би зробив Google?» (What Would Google Do?) та «Відкритість: як вона в цифрову епоху покращує нашу роботу та життя» (Public Parts: How Sharing in the Digital Age Improves the Way We Work and Live. — MS).

При цьому вони ігнорують просте запитання: як, у біса, люди купуватимуть їжу, якщо вони не здатні заробити грошей? Я не знаю, як в Україні, але частина моїх студентів мають по дві роботи. Як громадяни, що працюють 60 годин на тиждень, після цього приходитимуть додому і ще займатимуться громадянською журналістикою? Це маячня. Ці люди — ідіоти.

Базова проблема, яку нам потрібно вирішити, — як ми забезпечимо журналістів достойним рівнем життя.

Проблема не в технологіях як таких. Мені подобаються нові можливості, які відкривають публікації онлайн. Але якісна журналістика коштує дорого, й потрібні навички, щоби робити її на належному рівні. Люди, які це роблять, мають право очікувати на відповідну винагороду.

Про найбільших ворогів свободи слова й жадібність газет

У своїй книжці «Крах платного доступу» (Crash to Paywall) ви писали про те, що традиційні медіа самі створили свої проблеми. Яким чином?

Це економічне питання. Тут можна виокремити два пов'язані тренди. Є два вороги свободи слова: один із них держава, інший — великі корпорації. Україна має багатий досвід контролю ЗМІ з боку держави. А Канада має такий досвід із корпораціями, які обмежують свободу слова. Держава не дуже добре вміє встановлювати обмеження: все обмежується наказами «робіть оце» або «не робіть цього». Корпорації ж кажуть: «робіть це, інакше ми змусимо вас».

Корпоративний контроль використовує медіа не для захисту демократії, а трактує їх як власність. Компанія не стане купувати газету, яка приносить 30 % доходів, якщо не знає, як перетворити їх на 40 %. Потім власники мають виплачувати кредит, який вони брали на покупку газети, і також виплачувати дивіденди акціонерам. Як наслідок, у газети вже немає свободи дій — усі ці зацікавлені сторони вимагатимуть від неї максимальних прибутків.

Коли канадський видавець Конрад Блек (Conrad Black) почав скуповувати газети, він приходив у редакцію, умовно ділив ньюзрум на три частини і третину працівників звільняв. Йому було байдуже, хто ці працівники, він просто звільняв їх. Я навів цей приклад, щоби показати — коли видавець купує газету, він робить усе, щоб видавати її дешевше.

Таким чином газети самі знецінили свій продукт через свою жадібність. Власники ставилися до преси як до власності, а до журналістів — як до видатків. Чи можна уявити, щоби власник General Motors прийшов на один зі своїх заводів і називав працівників, які збирають автомобілі, «витратами»? Якщо не буде кому збирати авто, не буде товару й не буде чого продавати. Це така ж логіка.

Отже, видавці почали скорочувати журналістів. Читачі? Вони читатимуть будь-що, що надрукують газети, адже альтернативи немає — «ми єдине шоу в місті» (We are the only show in town). Рекламодавці? А до кого ще вони можуть піти? Виникло отаке зверхнє ставлення: журналісти — це витрати, читачі — ідіоти, які проковтнуть усе, а рекламодавці — в полоні.

Як інтернет змінив моделі прибутку газет?

Коли з'явився інтернет, медіа вирішили створювати сайти, які би були своєрідними гідами в інтернеті.

The Sun спочатку хотіли запустити сайт, який би працював на кшталт електронного супермаркету. Тобто коли ви заходите на сторінку The Sun почитати новини, ви потім переходите в розділ покупок дисків із музикою, одягу тощо. Безглузда ідея. Тому що водночас запустився Amazon, який сказав: «А навіщо ви нам потрібні? Ми можемо зробити все самостійно!»

Ця схема не спрацювала. І єдиний продукт, який вони могли продавати, — свій контент — вони ж самі й знецінили. Вони викладали його в онлайні безкоштовно. Рекламодавці зрозуміли, що тепер вони можуть не платити величезних грошей за рекламу. Наприклад, якщо ви купуєте за 5000 доларів рекламну площу на всю сторінку, вам потрібно продати товарів на 5500 доларів, щоб отримати 10 %-й прибуток від цієї реклами. Тепер рекламодавці можуть піти в Google чи Facebook і розмістити таргетовану рекламу. Якщо серед аудиторії є тільки п'ять осіб, зацікавлених в умовному продукті, рекламодавець може показати свою рекламу саме цим п'ятьом людям. І рекламодавці почали залишати традиційні ЗМІ.

Отож, преса сама це зробила з собою чи хтось інший винен? Газети називають це «ідеальним штормом» обставин. Але це як вистрілити собі в ногу й потім казати: «Ой, щось сталося з моєю ногою!»

Про фейки й Дональда Трампа

Минулого року соціальні мережі часто критикували за пасивність у боротьбі з поширенням фейків. Хто зрештою має відповідати за ці процеси — самі соціальні мережі, уряди чи читачі?

Це не нове явище. Під час лекції в Могилянській школі журналістики я показував одну зі старих обкладинок Weekly World News. У них була відома серія матеріалів про хлопчика-кажана. Ідея була в тому, що дитину виростили кажани. І в них були заголовки «Хлопчика-кажана знайшли в печері», «Хлопчик-кажан пішов до армії» тощо. Історії були вигадані й маніпулятивні. Якщо озирнутися на ХІХ століття, створення легенд, вигадок не було чимось новим. Люди завжди були трішки брехунами, жартівниками. Але якщо ми втратимо відповідальні медіа, це буде серйозною причиною для хвилювання.

Та мені не подобається ідея законодавчого обмеження поширення фейків. Мені здається, набагато краще запускати проекти, такі як український StopFake.org. Публічно розвінчувати фейки й показувати це людям.

Якою була роль медіа в перемозі Дональда Трампа на президентських виборах у США? Є думка, що саме журналісти посприяли цьому.

The New York Times, The Washington Post, The Guardian зробили дуже хорошу роботу під час президентської кампанії в США. Вони аналізували заяви Трампа та показували, де він брехав, де його слова не збігалися з фактами. Водночас CNN та Fox News, — а цей останній телеканал підтримує республіканців, — були не такими критичними.

Розумієте, це хороша циркова вистава, хороші телевізійні рейтинги, але погана політика. Наприклад, у нас у Канаді є політик, який хоче стати лідером Консервативної партії — Кевін Олірі (Kevin O'Leary). Він схожий на дешеву версію Дональда Трампа. Він розповідає, що краще за інших політиків знає, як керувати державою, і що потрібно замінити всіх людей, які працюють нині в уряді, на його людей, які працювати в уряді не вміють. Також є Келлі Літч (Kellie Leitch), яка виступає за запровадження тесту на знання канадських цінностей для іммігрантів. Не питайте мене, що це означає, просто це гарно звучить для недалеких людей, які бояться, що сирійці приїдуть і вб’ють їх. І ще є Максим Бурньє (Maxime Bernier), який хоче урізати витрати уряду на 40 %, але поки не розповів, як він збирається це зробити. І є поміркований політик Майкл Чонг (Michael Chong), який каже цілком послідовні речі. Як ви думаєте, про кого з них найбільше пише преса? Я якось дивився дебати по телебаченню, на яких Чонг казав цілком розумні речі. Наступного дня в пресі не було про це ані слова.

Я думаю, новинна журналістика забуває одну важливу річ: наша робота — брати важливі теми й робити їх цікавими. Уявімо, що я лінивий журналіст — мені простіше взяти дивного політика із сенсаційними заявами, опублікувати його фото з підписом «Кевін Олірі — дивак». Але набагато складніше висвітлювати Майкла Чонга. І це наша робота — робити складні речі цікавими й навіть розважальними.

Про роботів у журналістиці й

ілюзію активності в соцмережах

У Канаді дві офіційні мови — англійська та французька. Чи є двомовність проблемою для медіа? Якщо так, як медіа її вирішують?

У Канаді це не проблема. Більшість людей, які розмовляють французькою мовою, живуть у Квебеку, Монреалі. Знову ж, тут в основі лежить капіталізм. Є аудиторія, є ринок, ви працюєте з ними. Є різниця між двомовністю в Канаді та в Україні. Росія зробила Україну частиною Радянського Союзу. Це доволі тривалий зв’язок.

Я виріс у Монреалі. Англомовна меншина живе у Квебеку. Франкомовні меншини існують по всій Канаді. Єврейські меншини також є в усій країні. Тобто ніхто нікого не підкорював, ми всі меншини.

Завжди будуть непорозуміння між двома групами, різними культурними стилями, різними мовами, завжди буде фанатизм. Але мені здається, що в Канаді ми дійшли точки, коли в нас ніби є дві країни, які співіснують в одному просторі.

У мене ірландське походження, тому мені здається, що відносини між Україною й Росією — це більше схоже на відносини між ірландцями та англійцями.

Канадські редакції експериментують із автоматизацією роботи, наприклад, використання штучного інтелекту для створення певного типу новин, щоби вивільнити час для більш креативних завдань?

Я знаю, що Північно-Західний університет у США створював таким чином спортивні новини. Алгоритм аналізував статистичні дані й на їхній основі створював текст. Не впевнений, чи в Канаді хтось займався чимось подібним. Я сподіваюся, що ідея полягає саме в тому, щоби в журналістів було більше часу для складних завдань. Я думаю, писати — це мистецтво. Машина навряд чи зможе написати рецензію на фільм чи аналітичну колонку. Що стосується спорту, то алгоритм може створити оперативні новини про те, як закінчилася гра і хто забив скільки голів. У цей час журналіст зможе написати якусь цікаву статтю про саму команду.

Чи сприяє стрімкий розвиток соцмереж зниженню рівня соціальної байдужості?

Якщо розглядати це з позиції дослідження Піппи Норріс (Pippa Norris), люди зі спільними рисами та схожим соціальним бекґраундом часто об’єднуються (bonding), але встановлюють мало зв’язків із представниками інших груп (bridging). Наприклад, людина із соціалістичними поглядами може встановити зв’язок із людиною, яка дотримується, скажімо, фашистських поглядів (bridging). Але якщо з’явиться третя людина, теж із соціалістичними поглядами, то вони об’єднаються й витіснять «фашиста» (bonding). І це те, що справді відбувається. Наприклад, я налаштував свою стрічку у Facebook, щоби не бачити дописів моєї родички, яка підтримує Дональда Трампа. Й вона про це не знає.

Людям набагато простіше об’єднуватися таким чином у кластери й відмежовуватися від нових ідей. І це, мабуть, одна з найгірших сторін Facebook.

Якщо зайдете на головну сторінку The New Yourk Times, ви побачите там усі їхні найновіші новини та статті. Усі думки, яких ви, можливо, ніколи не розглядали. Я можу не погоджуватися з позицією Майло Яннопулоса (Milo Yiannopoulos, скандальний британський журналіст та активіст. — MS), та принаймні я знаю, які його заяви, що він каже, а не просто чую чиюсь думку, що він бовдур. Оце мене насторожує в тому, як працює стрічка новин Facebook.

Знаєте, у школі завжди є група злих дітей, які збираються разом і збиткуються з когось. У політиці це явище іще більш поляризоване й небезпечне.

Соціальні мережі також можуть створювати ілюзію активності.

О так, заклики підписати онлайн-петицію (сміється. — MS). Одна з моїх улюблених книжок — Євгена Морозова «Аби врятувати все, клацніть тут» (To Save Everything, Click Here). У ній він пише, що в певному сенсі пригнічення створює енергійнішу протидію. У радянські часи існував «самвидав». Люди писали «в стіл», і коли хтось зі знайомих їхав із країни, просили забрати з собою написане й опублікувати. Під час Майдану люди протестували, їх побили, але вони знову вийшли на протест.

Є інша можливість — просто клацнути «лайк» чи підписатися під онлайн-петицією й відчувати, наче ви зробили щось. І щодня з’являються якісь нові сторінки, групи чи петиції. Можливо, якщо ми сфокусуємося на чомусь, ми зможемо чогось досягнути.

Чи відмовлятимуться користувачі в майбутньому від таких глобальних мереж як Facebook?

Не знаю, можливо. Більшість моїх студентів вважають, що Twitter безглуздий. Ним користуються журналісти середніх років і політики. Це виглядає як розмова одних журналістів з іншими журналістами і з політиками. Молодь користується Pinterest, SnapChat. Вони веселяться, надсилають одне одному знімки, замість писати якісь заяви онлайн і вважати, що таким чином вони впливають на долю світу. Але я би хотів, щоби люди припинили постійно дивитися у свої смартфони. Відкладіть їх хоч ненадовго.

Із якими викликами нині стикаються канадські журналісти?

Просто залишатися журналістами — для них це тепер виклик. Найбільша загроза для свободи слова і для журналістики в Канаді — це компанії, що володіють медіа. Вони втратили 352 мільйони доларів минулого року і 256 мільйонів доларів у 2015 році. Голова медіакомпанії Metro Toronto Пол Ґодфрі (Paul Godfrey) отримує 1,7 мільйона доларів на рік як винагороду за роботу в компанії (executive compensation). При цьому компанія звільнила 20 % працівників. Компанія контролює дві газети у Ванкувері, Едмонтоні, одну з двох газет у Вінніпегу, дві газети в Торонто, газету в Лондоні, єдину англомовну газету в Монреалі. І ще 170 невеликих місцевих газет. Видавці купують газети й витягують із них усе, що можна. Це найбільша проблема — врятувати журналістику від цієї компанії.

У мене немає фактичних доказів, але здається, що канадські газети нині в найгіршому стані серед усіх газет світу. Точно в набагато гіршій формі, ніж американські чи британські. У нас непоганий ліберальний уряд і прем’єр-міністр, якого всі люблять. Можливо, канадцям потрібне якесь невелике потрясіння. Як Майдан. Можливо, нашу вільну пресу було розтринькано на втіху его багатія. В Україні є олігархи, які володіють медіа, в Канаді — один такий «олігарх».

Фото Павла Шевчука