Як з’ясувалося, підготовка журналістів у Чехії та Україні має деякі спільні риси: у ЗМІ працює багато журналістів без фахової освіти, а частина студентів розглядає журналістику лише як початок кар’єри у сфері піару чи політтехнологій. Водночас університети багато уваги приділяють практичним дисциплінам та активно співпрацюють із вишами з інших країн, а серед викладацького складу обов’язково є журналісти-практики. Про все це ми дізналися в розмові з професором Яном Їраком.

Пан Їрак уже понад 30 років викладає в національному Карловому університеті (Charles University). Сам він спершу здобув філологічну освіту, а згодом — став PhD з медіадосліджень. Нині він очолює Центр медіадосліджень Карлового університету. Наш співрозмовник є автором книжок і статей про роль засобів масової комунікації в сучасному суспільстві, медіаграмотність і медіаосвіту. Крім того, свого часу він очолював Раду чеського телебачення й був головним редактором видання KMIT Quarterly. Тож викладання поєднував із практичною журналістикою. Та й досі час від часу дописує до деяких видань, хоча працює викладачем на повну ставку. А ще займається перекладами. Як художніх книжок, так і підручників із медіа.

Ми поговорили про організацію журналістської освіти в Чехії, її особливості в Інституті комунікаційних досліджень і журналістики Карлового університету, а також про виклики, які постають перед випускниками відділень журналістики у практичній роботі.

Загальні відомості про журналістську освіту в Чехії

— Пане Їрак, можете дати загальну характеристику формальній журналістській освіті в Чехії?

— Є два її типи. Перший — це вчитися на програмі з журналістики в університеті. Це, як правило, три роки на бакалаврській програмі та ще два — на магістерській. Остання — для зацікавлених та успішних студентів. Як правило, більшість закінчує тільки бакалаврат.

Другий шлях — отримати так звану post secondary education — тобто спеціальну, але не вищу освіту. Там навчання також триває три роки. Таких шкіл у Чехії є, здається, три. Це практично зорієнтовані програми, контент навчання в яких, я гадаю, схожий на університетський. Вони, звісно, менш престижні.

Що стосується першого шляху, то тут студент може обрати як національний, так і приватний виш. Національних у нас три: Карловий університет у Празі, Університет Палацького в Оломоуці та Університет Масарика в Брно. Університетська освіта поєднує дві речі — практичні курси про те, як це — бути журналістом, й академічний бекґраунд для цього — зазвичай це медіадослідження.

Крім того, є державні й приватні виші, де журналістика є не основною, а другою спеціальністю — те, що називається minor. Скажімо, в Університеті економіки в Празі є програма «Економічна журналістика», обравши яку, студенти можуть прослухати певний набір відповідних курсів і отримати сертифікат. А в Університеті Метрополітен у Празі є програма з медіадосліджень, яка також підтверджується сертифікатом. Проте ці сертифікати є радше символічними й не мають такої сили, як диплом.

— Чи проводилися в Чехії якісь дослідження щодо того, який відсоток випускників відділень журналістики працює в медіа?

— Це невідомо. Я зазвичай запитую студентів про їхні плани на майбутнє. Дехто одразу ж декларує, що хоча й учиться тут, не планує бути журналістом. Приблизно чверть студентів зазначають, що вони прийшли вчитися журналістики, бо це хороший початок кар’єри — можливість розібратися в контексті, зробити собі ім’я й піти звідти якомога швидше, аби зайнятися чимось іншим — піаром, політтехнологіями, дослідженням ринку. Вони розглядають журналістику як добру інвестицію в своє майбутнє. Натомість невелика кількість студентів вважає, що журналістика сама по собі має сенс і є місією.

Ми маємо тільки старе дослідження — ще 2002 року. Згідно з ним, тільки 10 % випускників працювало в медіа. А загалом у Чехії тоді було близько чотирьох тисяч журналістів. Але насправді такі дані неможливо визначити, бо ми не знаємо, скільки журналістів є в нашій країні. Адже тепер непросто визначити журналіста.

— У вас немає національної прес-карти?

— Ні. Посвідчення журналісти отримують тільки від редакцій. Також можна отримати прес-картку медіаогранізації Syndicate of Journalists, але, як ми знаємо, багато з цих людей не є активними журналістами. Її членами можуть бути працівники корпоративних журналів — тобто піарники.

— А керівники ЗМІ більш зацікавлені брати на роботу людей із журналістською освітою чи з іншою?

— Ми запитуємо головних редакторів та в цілому працедавців про це. Існує дві основні позиції. Ті з них, хто самі вчилися журналістики, цінують студентів, навчених писати, редагувати, знімати. І беруть їх на роботу з більшою охотою. У Чехії є медіа з високим відсотком наших випускників — це, наприклад, чеське суспільне телебачення.

Ті ж працедавці та керівники, які мають інший бекґраунд, запевняють, що зможуть навчити будь-кого журналістики чи не за кілька тижнів. Кажучи про людей з іншою освітою, чеські медіа найбільше зацікавлені в політологах, економістах, істориках та юристах.

— Скільки коштує навчання на журналістиці в Чехії?

— В національних університетах воно безкоштовне. Однак вступник має заплатити невеликий внесок при подачі документів — за їх розгляд. А також у разі вступу — ще один, разовий. Це близько 500 крон (трохи більше 500 грн. — MS) — він має відшкодувати адміністративні витрати. Студенти можуть безкоштовно вчитися на бакалавраті чотири роки, а якщо мусять залишатися щось доскладати на 5-й — його вже треба буде оплачувати.

Наразі в Чехії немає приватного університету, який пропонував би повну навчальну програму з журналістики, проте можна навчатися на програмі з медіадосліджень чи маркетингу. Ціна дуже залежить від школи, але це близько 50 тис. крон на рік.

— Чи існують у вашій країні школи журналістики для дорослих людей, можливо, прив’язані до певних медіа?

— Тепер ні. Хоча свого часу були намагання їх створити при видавничих домах і телеканалах. Але жоден із цих експериментів не вижив.

— Чи має чеське міністерство освіти вплив на навчання журналістики у вишах?

— Ні, абсолютно ніякого не має. Єдиним зв’язком є отримання вишем акредитації на певну навчальну програму. Її оцінка залежить від кваліфікації викладачів, логіки в побудові навчальної програми. В аплікації зазначається, що ваш випускним знатиме після навчання і яким чином ви перевірятимете його знання. Однак, затвердивши програму, міністерство ніяк не впливає на її контент.

— Тож школа сама придумує собі навчальний план?

— Так. Скажімо, відділення нашого інституту самі вирішили, що вчитися висвітлювати новини — першочергове завдання. Не було жодної директиви щодо цього. Але це ж не наш винахід. Ми взяли приклад із американської системи журналістської освіти.

Специфіка освіти у Карловому університеті

— Тож у вас — американська модель? Чи поєднання кількох?

— Це поєднання. На початку 90-х років у нас була тенденція до суто американської моделі. Звідти приїжджали професори, розповідали, як це. Але потім ситуація змінилася. Ми відчули, що німецькі та скандинавські підходи нам ближчі. Тож тепер ми орієнтуємося на Данську школу журналістики, Стокгольмський та Дюссельдорфський університети. Нині навчання в нас більше схоже на їхнє.

— Що є основним у навчанні журналістики у вашому університеті?

— Фундаментальною базою професії є написання новин. Це найперше, що повинні вміти журналісти — збирати, писати й перевіряти новини. Тому для нас це на першому місці. Наші курси також розподілені за типами медіа — друковані ЗМІ, радіо, ТБ та інтернет-видання.

Також у нас є курси з пошуку даних, щоб випускники могли працювати з онлайн-даними, та дисципліни, що навчають працювати в аудіовізуальних та онлайн-медіа. Скажімо, як поводитися й говорити перед камерою. А також, звісно, медійна етика, історія журналістики, коментування, репортаж, проблемна стаття.

— Яку частку з усіх дисциплін становлять теоретичні, а яку — практичні?

— Важко сказати. На папері їх легко розмежувати, а на ділі — навіть у начебто суто практичних не обійдеться без теорії. Ну і є такі, де викладачі просто читають лекції. Загалом же в нас, я думаю, приблизно 40 % теоретичних та 60 % практичних.

— Чи є поділ студентів на групи за спеціалізацією — політика, економіка, культура, спорт тощо?

— Чітко визначеного поділу немає, але ж студенти всіх програм можуть обирати собі деякі курси згідно зі своїми зацікавленнями. Можу сказати, що розумники обирають курси з інших сфер, таким чином створюючи собі щось на кшталт спеціалізації. Як я вже казав, поділ радше відбувається на підставі типу медіа. Але в деяких навчальних програмах виокремлюють фото, веб, часом іще спорт.

— У нас в Україні схожа ситуація.

— Це не дивує, адже в нас була спільна модель — стара, радянська.

— У вас викладають здебільшого науковці, PhD-професори чи журналісти-практики?

— В цьому питанні — це також мікс. Перший тип викладачів — найняті університетом на повну ставку вчителі. А другий — «зовнішні» викладачі, тобто ті, що працюють деінде, а до нас запрошені викладати якусь дисципліну. З першого типу приблизно 60 % людей мали певний досвід у медіа або й досі продовжують час від часу публікуватися. Скажімо, я працюю в університеті повний день, але все одно іноді пишу коментарі для чеських видань. Із другого ж типу викладачів — 80 % практичних журналістів, редакторів, продюсерів та ін.

Звісно, в нас, так само як і в інших країнах, є розуміння, що те, чого ми вчимо, має бути якомога ближчим до професії. Інакше яка від освіти користь студентам! Водночас наша програма має відповідати академічним критеріям. У нас мають викладати PhD, тож більшість викладачів мають цей ступінь і повинні публікувати наукові статті. І — водночас мусять встигати готувати власні журналістські матеріали. Тож у їхній позиції є певна амбівалентність. Я би сказав, що бути викладачем журналістики в університеті дещо… шизофренічно.

— Чи проходять ваші студенти практику в редакціях?

— Так, але в нашому університеті це не частина навчання. У великому місті студентам не складно знайти хоча б тимчасову роботу в медіа — тут сконцентровано більшість наших ЗМІ. В інших містах усе інакше. Я думаю, майже половина моїх студентів паралельно з навчанням працює. Хоча часом таке поєднання стимулює конфлікт. Скажімо, коли студенти телефонують мені й відпрошуються із семінарів . Водночас я розумію, що їм це потрібно.

Про вступні та випускні іспити, а також міжнародну співпрацю

— Скільки студентів ви набираєте щороку?

— Зазвичай ми набираємо 100–120 студентів щороку. Приблизно стільки ж вступає на медійний факультет у Брно й трохи менше — в Оломоуці.

— Які вступні іспити мають скласти охочі вчитися на журналістиці в Карловому університеті?

— Наші іспити на бакалаврат складаються з двох етапів. Перший — письмовий тест, орієнтований на знання з різних дисциплін: історії, чеської мови, іноземної мови, щось із політики й культури. Його успішно проходить близько третини абітурієнтів. Наступним етапом є усний іспит — інтерв’ю, під час якого ми запитуємо вступника про мотивацію, улюблені ЗМІ та авторитети серед журналістів, попередній досвід. Ми хочемо скласти загальне враження про вступника. Вступники на магістратури складають письмовий тест.

— Які іспити складають студенти в кінці курсу?

— Залежить від курсу. Є письмові іспити, скажімо, написання репортажу. Є усні — наприклад, із медіаправа. А деякі взагалі зараховуються автоматично — згідно з балами, які студент заробив упродовж курсу. Ну і є фінальна робота.

— Ваші студенти пишуть теоретичні дипломні роботи чи готують практичний проект?

— Це болюче питання. З одного боку, ми хотіли б дозволити студентам робити практичний диплом, але це неможливо. Адже, згідно з законом, дипломні роботи студентів університету повинні бути теоретичними. Колись у нас була можливість поєднувати й студенти робили, наприклад, фотокнигу й додавали до неї есе про фотографію. Але тепер як студенти бакалаврату, так і магістратури мають здавати академічну роботу.

Це бюрократичне обмеження, бо університет є академічною інституцією, а не арт-інституцією. Ми — лише одне маленьке відділення з шестиста на 17 факультетах Карлового університету. Ми не можемо відокремитися. Це дилема, яка часто виникає в школах інших країн. Скажімо, в Мюнхені є незалежна школа журналістики, яка відокремилася від Мюнхенського університету, проте домовилася з ним про спільний проект. Вона сама проводить практичні курси й фінальні іспити, а університет забезпечує академічні курси для студентів. Ця школа вирішила існувати окремо, саме щоб не дотримуватися академічних вимог.

— Чи співпрацює ваш виш із зарубіжними університетами? Якими?

— Так. Їх величезна кількість — до тридцяти. Наш університет один із найбільших у програмі Erasmus Mundus. У нас є домовленості з університетами з Великої Британії, Франції, США, Португалії, Іспанії, Італії, Греції, Кіпру, Польщі, Данії, Швеції, країн Балтії. Співпраця — це, зазвичай, обмін студентами.

Я читаю курс англійської мови для студентів із різних країн. А це 120–140 студентів на рік, і вчити їх — виклик, бо у всіх різний рівень знань.

— Чи мають чеські студенти курси англійською?

— Так, деякі є. Вони можуть записуватися на курси, розраховані здебільшого на іноземних студентів. Завжди знаходиться зо двадцять студентів, які ходять на мої — мабуть, щоб послухати, як цей дивак-чех намагається говорити англійською :)

— Чи є у вас міжнародна акредитація?

— У журналістської спеціальності немає. Але ми працюємо над цим.

— Чи стикалися ви з прикладами корупції за весь час роботи в університеті?

— Корупція? Чесно кажучи, не знаю, що і сказати. Звісно, були деякі приклади, коли я відчував, що результати іспитів можуть базуватися на попередньому знанні відповідей. Але як це довести? Я би не став говорити, що є реальна корупція. Що справді мене засмучує і злить, то це «спонтанні бар’єри» на вступних іспитах. Але це інша проблема.

— Що ви маєте на увазі?

— Те, що питання наших вступних тестів ненавмисно створені в такий спосіб, що пражани мали більше шансів знати на них відповіді. Я в цьому впевнений. Скажімо, там може бути питання, якою була перша театральна прем’єра минулого — і дано перелік відповідей. Але йдеться зазвичай про театри Праги. Тож ті молоді люди, хто живе тут, мають більше шансів відповісти, ніж хлопці й дівчата з невеликого містечка на австрійському кордоні. Я не раз казав колегам про це, але вони вважають, що студенти мають читати газети і знати це. Більшість наших абітурієнтів та студентів — із Праги.

Про виклики професії журналіста в сучасній Чехії

— З якими головними перешкодами та проблемами нині стикаються чеські журналісти?

— На мою особисту думку, однією з головних проблем є брак стабільності в професії. Останні шість — вісім років журналістика стала ненадійною справою. Все менше людей наймають на роботу в штат, усе більше — працює за угодою як фрілансери.

Другою проблемою є низький рівень ідентифікації журналіста, його відокремлення від представників інших професій. Журналістика стає менше стосується власне журналістики, стає радше послугами з надання контенту. Зменшується кількість людей, які працюють у медіа, але всі вони мають більше завдань. І результат через це стає менш якісним. Я впевнений, що ви про це знаєте, адже проблема глобальна.

Однією зі специфічних проблем саме чеських журналістів є брак хорошої практики. У нас немає видатних фігур у професії, якими можна було би пишатися.

— Чи дотримуються журналісти стандартів?

— Ні.

— А що найчастіше порушують?

— Право на приватність.

— Чи є у чеських ЗМІ цензура — бодай у якомусь вигляді?

— Якщо ви маєте на увазі інституційну — від закону чи влади, то її майже не існує.

Але, наприклад, на ТБ заборонено показувати певний контент із 6-ї ранку до 10-ї вечора — той, що може ранити дітей, із жорстокістю. Але це м’яка регуляція. Взагалі, я думаю, чеські журналісти працюють у надзвичайно ліберальному контексті.

Я би ще хотів сказати, що відсутність цензури й повна свобода — це свобода видавців і мовників, а не журналістів. У 90-х роках, після зміни політичного устрою, журналістика стала надзвичайно класною професією. Роботу можна було знайти дуже легко! Я пам’ятаю, що тоді під час вступних іспитів, які відбувалися в цій будівлі, працівники ЗМІ чекали абітурієнтів на вулиці й переконували цих 18-річних людей не йти на навчання, а одразу запрошували на роботу. У нас тоді були студенти-першокурсники, які вже працювали на найбільшому телеканалі — тобто були зірками.

Тоді з’явилося стільки нових медіа! У радянський період у нас було сім щоденних газет, національне телебачення з двома каналами та національне радіо з чотирма станціями. А в середині 90-х у Празі з’явилося близько 14 нових радіостанцій, 17 щоденних газет. Тоді страшенно бракувало журналістів, ця професія була третьою в країні за розміром зарплати — після працівників банківської сфери та реклами. Але все це минуло. Для порівняння: тепер у нас чотири щоденні газети.

Усі були вільні, незалежні, ліберальні. Усім здавалося, що ідеї об’єднатися в якусь організацію — це з минулого режиму, радянське. А тепер журналістам дуже потрібна сильна організація, й вони про це кричать. Але свого часу над ним не попрацювали, а тепер губляться, коли відчувають тиск видавця. Немає кому за них вступитися.

Фото — Олена Демченко

Інтерв’ю було записано в рамках проекту «Сприяння вдосконаленню системи медіаосвіти в Україні», що підтримується Міністерством закордонних справ Чеської Республіки