Цього року на Одеському кінофестивалі вперше відбувся конкурс Європейського документального кіно. Як писав «Детектор медіа», у ньому перемогла французька стрічка «У Каліфорнії», а спеціальну відзнаку здобув російський фільм «Мій друг Борис Нємцов». Однак деякі кінокритики робили ставку насамперед на фільм бельгійського режисера Пітера-Яна де П'ю (Pieter-Jan De Pue) «Земля просвітлених» (The Land of the Enlightened) про Афганістан. Стрічка, робота над якою тривала вісім років, розповідає про щоденне життя та мрії підлітків у країні, у якій десятиліттями триває війна. Це фільм на межі документалістики й художнього кіно. 

«Більшою мірою ці діти взагалі не розуміли, що з ними відбувалося. У 90% локацій, де відбувалося знімання фільму, не було електрики, вони були так далеко від Кабула й цивілізації, що не знали, що таке телебачення, що таке відеокамери. Вони сприймали все так, ніби це гра. А іноді спочатку навіть думали, що наші камери та обладнання – це якась зброя», – каже Пітер-Ян де П'ю й додає, що в роботі з дітьми найголовніше – це терпіння та витримка.

Закінчивши навчання на режисера художнього кіно в Бельгії, Пітер-Ян де П'ю поїхав в Афганістан, бо захотів відкрити для себе цю країну. Вирішив попрацювати там спершу як фотограф: запропонував свої послуги таким організаціям, як Міжнародний Червоний Хрест, Caritas International, ООН та організації з гуманітарного розмінування, взамін на те, що вони допускатимуть його до своїх проектів. Організації багато працювали з дітьми, і таким чином тема знайшла режисера сама собою. 

«Перші два роки я був наївним дурником, узагалі не знаю, чим я думав. Я потрапляв у такі історії, які  зрештою завели мене в місцеву поліцію. Там думали, що я або член Аль-Каїди чи Талібану, або працюю на ЦРУ, або маю якийсь підривний план. Але протягом часу, який я провів там в умовах позбалення волі, я дізнався про всі ті історії, які діти розповідають з екрана. Коли я приїхав в Афганістан, то нічого не знав про цю країну. За винятком того, що могли дати мені кілька прочитаних книжок», – признався Пітер-Ян де П'ю. 

Більшість часу впровж цих восьми років режисер провів в Афганістані. Пітер-Ян де П'ю також розповів, що один із початкових етапів знімання фільму відбувався на території України: «Ось чому із самого початку в задумі був присутній радянський офіцер, якого ми знайшли в Києві. Він раніше воював в Афганістані, ми навіть повезли його туди. Спершу планували, що він буде голосом оповідача в стрічці, але пізніше нам довелося відмовитися від цієї ідеї». Цей епізод не увійшов у стрічку, бо, на думку копродюсерів, виявився занадто відгалуженим від основної лінії. Проте у фільмі все одно згадано радянське втручання у війну. 

Також пан де П'ю був прикріплений до підрозділів американської армії. Ця частина роботи над фільмом, за його словами, була зовсім нескладною. «Мене відправили в один із найвіддаленіших блокпостів, який був неподалік від афганського кордону. 90% часу, який проводять там військові, – це постійні перестрілки. Бойове життя постійно було в нас на очах. Тому навіть не довелося просити військових поводитися органічно в кадрі», –  розповідає він. 

Стрічку «Земля просвітлених» нагородили на американському фестивалі незалежного кіно Sundance за «Найкращу операторську роботу», її також номінували на Гран-прі. Крім того, «Земля просвітлених» відкривала нинішнього року фестиваль документального кіно IDFA в Нідерландах.

MediaSapiens побесідував із режисером про роботу над «Землею просвітлених». Виявилося, що просто зараз Пітер-Ян де П'ю перебуває на Донбасі, де збирає матеріал для своєї наступної стрічки, яка стосуватиметься України.

Про підготовку до фільмування та специфіку культури Афганістану

– Пітере-Яне, вирушаючи в Афганістан, ви одразу планували знімати фільм, а чи інструментарію фотографії просто не вистачало, щоб розповісти знайдені історії?

–  Фотографія – це також цікаве медіа, і я підготував матеріал для багатьох виставок із кадрами з Афганістану та країн Центральної Азії: Таджикистану, Узбекистану, Киргизстану, Ірану, Пакистану. Але це стало наче підготовкою до більшої роботи – фільму. Перші два роки я не тільки знімав фото для міжнародних гуманітарних організацій, а й подорожував на самоті. Верхи на коні, пішки чи на мотоциклі. У ці ж роки я був прикріплений до різних підрозділів американської армії й потроху почав розуміти, якими є реалії цієї країни. І я знайшов багато цікавих історій, на яких базується «Земля просвітлених».

– Ви казали, що небагато знали про регіон, коли їхали туди. Як ви гадаєте, у такому разі творчій людині краще знати мало про предмет і мати свіжий погляд чи мати більший бекґраунд із теми?

– Мені здається, це питання особистого вибору. Мені не хотілося робити фільм без знання історії війни, культури й життя афганців. Це дуже складно влаштоване суспільство. Не знаючи всіх деталей чи не маючи глибокого розуміння мотивів війни й менталітету афганців, це нереально. Я думаю, що, прагнучи розповісти про мрії дітей, обов’язково треба провести багато часу з ними. Ти маєш бути справді включеним. Через це мені потрібно було також вивчити мову. Для мене було дуже важливо спілкуватися з моїми героями та всіма задіяними у фільмі особисто, без перекладача. 

– Скільки часу зайняло вивчення мови?

– Важко сказати. Я розмовляю мовою фарсі неідеально, роблю багато помилок, але все-таки можу спілкуватися та все розумію. Процес знімання фільму тривав вісім років, і впродовж усіх їх я вчився. У цій країні все відбувається дуже повільно, виникає багато складнощів, люди завжди хочуть побачитися з тобою особисто: ні про що не можна домовитися телефоном чи емейлом. З ними треба просто миритися – з їхньою культурою й традиціями. Наприклад, приходиш до них у гості, починаєш вести з ними справи… Вони тобі: «Сядь, попий чаю, поговори з нами, розкажи, що ти збираєшся робити завтра». Фільмування починається наступного дня, і ти думаєш собі, що ось, активно пішла робота, а виявляється, що наступного дня ти маєш знову прийти, сісти, поговорити, попити чаю… «Будеш знімати далі? Гаразд, знімай». Тобто чого я навчився сам для себе, то це терпіння, витривалості та необхідності йти до самого кінця. 

Це дуже відмінне від нас суспільство. Ти там з усім ознайомишся на місці. Забудь усі приготування, навіть якщо вони в Бельгії чи ще десь тривали кілька місяців. Прибувши в Афганістан, тобі треба буде все почати з нуля. Водночас я пізнав, наскільки гостинний, гордий і добрий цей народ… Це лишило такий великий відбиток у моєму серці, що я захотів зняти про це фільм. За вісім років Афганістан дав мені стільки, що це неможливо висловити словами. Неможливо побути в цій країні й не відчути її впливу.

Чому саме підлітки стали головними героями фільму

– Усе ж таки, чому з усього побаченого в цій країні дитяча тема для вас стала центральною?

– Роботу гуманітарних організацій було пов’язано з дітьми. Працюючи для них, я з’ясував, що ці діти в 10–12 років насправді є міні-дорослими. Їм треба було виживати, родини змушували їх брати на себе частину відповідальності й привносити свою частку в прибуток сім’ї. Їх відправляли збирати брухт, вирощувати опіум і займатися трафіком різних заборонених речей. У них немає дитинства, точніше, просто часу на нього немає. Через це вони у 12 років можуть думати, як хтось у 30 у нашому суспільстві. Така дитина спроможна бути дуже гнучкою, винахідливою, завжди шукати рішень й уміти адаптуватися до ситуації та обставин війни. 

Мене вони вразили, ці діти стали для мене міні-героями, і я вирішив робити фільм саме про них. Вони мали багато мрій, до того ж дуже наївних. Головний герой фільму – це водночас і командир, уже дорослий лідер, але й дитина, яка думає про почуття до знайомої дівчинки, боїться їх проявляти. Ця двоїстість мене й зацікавила, тому я на ній побудував свою стрічку. 

– А ви сприймали цих дітей як дітей чи як дорослих? 

–  Усе ж таки як дітей. Під час роботи я з’ясував, що за маскою, ні, не маскою, а щитом, яким вони просто змушені прикриватися від обставин війни, ці діти дуже чутливі та вразливі.

Деякі ситуації якимось чином нагадували мені моє дитинство. Я часом упізнавав себе в них, хоч якими несхожими були наші умови життя. У них багато пригодницького духу, вони руйнують кордони, роблять дурниці, можливі лише в їхній реальності. Скажімо, ходять рибалити з гранатами. А всі ці мрії! Один хлопчик розповів мені: «Коли американці залишать Афганістан, я стану королем, одружуся з найкрасивішою дівчиною, вона житиме в моєму палаці, як і всі мої друзі, які мене захищатимуть». Ця наївна фантазія й лягла в основу фільму. Мені здається, це цікаво й нетипово – так говорити про Афганістан. Навіть якшо це пов’язано з війною, це щось дуже дитяче й поетичне.

– У вашому фільмі є постановочні кадри, його називають чимось середнім між художнім і документалістикою. Чому ви вирішили зробити його таким? І як, власне, ви його визначаєте?

–Передусім тому, що я бачив багато цікавих історій та подій під час підготовчого періоду. Я бачив зв’язані каравани, дізнався цю історію хлопця, який хоче стати королем. А також іншого, який казав мені, що сяде на коня й вирушить до зірок. Я знайшов різні лінії сюжету й захотів їх об’єднати, але це не було б можливим документально, бо ці зустрічі вже минули. У дітей там дуже непередбачуване життя: вони часто зникають і помирають, їх нереально відшукати. Мені потрібно було знайти сильного героя, на якого я зможу «нанизати» всі ці історії. Когось, хто став би голосом багатьох інших афганських дітей. Таким став Глоам Назір (Gholam Nasir).

Для мене це все реальність, те, що справді відбувалося. Та коли ти візуалізуєш мрії, фантазію, то, звісно, входиш на територію художнього кіно, тоді як супроводження американців – це суто документалістика. 

Я із самого початку знав, що хочу зробити дуже поетичний фільм. Не ще один фільм із кліше про війну, наркотрафік чи про права жінок. Цей меседж про Афганістан уже було розказано багато разів. Мені хотілося принести щось красиве та невідоме раніше. 

Для мене неважливо, як люди визначають цей фільм. Хтось каже: креативна документальна стрічка, хтось – гібрид, хтось – художній фільм із документальними елементами й навпаки. Деякі режисери документального кіно казали мені, що я пішов занадто далеко від правдивої історії. Я вільно пірнув у життя цих дітей, це правда. Але ж я показав, яким насправді є Афганістан сьогодні. Що діти там, приміром, курять опіум. 

Мій фільм із тих, який або люблять, або ненавидять. Я помічав на деяких фестивалях тенденцію до такого гібридного жанру. А на інших – скажімо, Берлінському, мій фільм назвали маніпулятивним. Але однозначно: щодо нього виникла дискусія. Я думаю, це добре.

Чому знімальну групу ледь не вбили

– Розкажіть, будь ласка, про напад Талібану на вашу знімальну групу. 

– Спочатку не планували робити фільм настільки масштабним. У нас там були знайомі, цим думали обмежитися. Але для місцевої влади ми здавалися дуже підозрілими, нас звинувачували в тому, що ми контрабандисти, бандити, шпигуни або агенти ЦРУ. Крім того, ми мали великі труднощі з бюрократією: документами, усілякими дозволами, заборонами. Спочатку я думав, що ми впораємося самотужки, але наприкінці дворічного періоду, коли вже була готова фінальна версія сценарію й усі перестановки, заміни й доповнення було зроблено, я сказав, що з мене досить, що розширюватиму знімальну команду, уведу в неї тих людей, які знатимуть, кому та скільки заплатити, з якими бойовиками мати справу для того, щоб очистити територію й безпечно знімати. Я хотів займатися тільки процесом фільмування. 

Бельгійська сторона копродукції була зацікавлена в тому, щоб наша присутність була обмежена мінімальними часовими рамками, тому нам сказали, що дадуть максимум обладнання, персоналу, фінансування, аби ми якомога менше часу провели в цій країні, зробили все якнайкращим чином і невдовзі поїхали звідти. Однак проблемою було те, що ми були дуже помітні й немобільні. 12 людей у постійній команді, а ще актори. Ми пересувалися двома автомобілями. Тож усі навколо знали наші плани, куди ми прямуємо. Одне з перших знімань ми робили в дуже віддаленій консервативній місцевості в шахті, коло якої було село шахтарів. Це було під час Рамадану, і нам дозволили знімати, тільки якщо ми виконуватимемо його правила. Нам не можна було їсти й пити… Ми недооцінили ризики щодо ставлення місцевих до нас, іноземців, і той факт, що в нашій команді було кілька жінок. Ми не могли дотримуватися цих правил, адже лазили тунелями глибокої шахти, що було дуже важко. Тож ми почали вночі «контрабандою» проносити в горщиках на віслюках якусь їжу в тунелі шахти так, щоб ніхто не бачив. Таким чином ми б наступного дня мали хоча б щось поїсти. 

Логічно, що нас викрили, і мулла цього села оголосив джихад. Він сказав, що з його дозволу кожен житель може просто застрелити нас із автомата Калашникова. Я та мій продакшн-менеджер про це дізналися. Менеджер попросив мене протягом наступого дня зняти в шахті все, що можна, а решту дозняти в іншому місці. Він пообіцяв домовитися з людьми, щоб вони не влаштовували масове вбивство. Для цього менеджер став платити місцевим, аби вони нас не чіпали. 

Ми зняли, зібралися й виїхали із цього місця наступного ранку. Але вже було пізно, бо місцеві попередили щодо нас підрозділи Талібану, аби ті влаштували засідку на нашому шляху до Кабула. Нас повинна була супроводжувати поліція, але вона поїхала в іншій справі. Ми мали зустрітися в певному місці на шляху. Не знаю, може, це було сплановано. Ми прибули на місце зустрічі, але поліції не було. Ми не могли чекати, бо це була небезпечна місцевість, тож рушили далі через гору. Я їхав у другій машині, а першу, в якій була афганська частина нашої команди, зупинили люди у військовій формі, це був Талібан. Наші афганці встигли попередити мене, сказали триматися якомога далі. А самі заявили Талібану, що працюють на уряд, тут робили фото місцевості для будівництва й ніяк не повязані з іноземцями. Талібан нашу машину – з європейцями – не бачив, але у версію наших колег не повірив. Погрожуючи калашниковими, бойовики змусили наших знищити всю техніку: камери, ноутбуки, а все інше розбили на друзки об гори. Також Талібан обстріляв машину й закидав камінням наших людей. Життя їм зберегли тільки тому, що це був перший день після Рамадану – свято. 

Зрозуміло, наші люди були шоковані, і один з асистентів, який найменше постраждав, закривавлений спустився до нас. Він переконував нас відвезти поранених, дати машину, але я розумів, що за нами стежать, і варто нам десь показатися, як нас уб’ють. А я був відповідальний за всю команду. Почалася запекла суперечка. Асистент звинувачував мене в тому, що я начебто вважаю життя європейців ціннішим за їхнє. Я пішов подивитися, що там. Одному чоловікові потрібна була термінова допомога, бо в нього була пошкоджена дихальна система. Я вирішив усіх посадити в машину й довезти до села, а також зв’язатися з поліцією. 

Аж раптом я побачив на горі чотирьох людей, які спостерігали за нами. Афганці сказали, що це Талібан. Ми побачили, як до них під’їхала машина-пікап, четверо людей застрибнули в неї, і вона почала швидко рухатися на нас. Продакшн-менеджер – афганець сказав мені бігти якомога швидше до моєї команди. А відстань була майже 10 кілометрів. Я знав, що не встигну. Люди в авто почали випускати по мені автоматні черги. Я подумав, що це кінець. 

У мене була рація, я почав кричати асистентові з європейської команди чимдуж утікати на машині й забути про мене. Я біг зигзагами, машина мене переслідувала, аж раптом я на цій рівнинній місцевості побачив один великий камінь і вирішив сховатися за ним. У цьому я побачив єдиний шанс, хоча був упевнений, що мене помітять. Однак авто проїхало повз – до решти моєї команди. Я сподівався, що їх викрадуть, а не вб’ють, і вирушив шукати поліцію. Пояснив ситуацію, вони сказали, що виїхали до нас двома машинами, одна з яких – цивільний пікап. Потім виявилося, що мене переслідував не Талібан, а поліція, чомусь у цивільному одязі, яка думала, що ми – це Талібан! Урешті вся ця плутанина закінчилася, ми відвезли поранених. На щастя, убитих не було. 

Після цього випадку я зробив піврічну паузу, а потім повернувся в Афганістан один дознімати.

– Хто вам допомагав у цьому?

–Це був важкий період. Я не був упевнений у тому, що робитиму. Організаційна сторона наполягала на тому, щоб роботу над фільмом було припинено. Але 50% од усіх інвестицій вже було витрачено. З фінансової точки зору закінчити проект, просто так кинути його напівдорозі, було неможливо, і ми мусили шукати вихід. Усі дивилися на мене як на винного. Тому що це я ініціював цей проект в Афганістані, я обіцяв, що фільм таки буде, я втягнув стількох людей у фільмування… Я мав вирішити, як бути далі й запевнити продюсера, що фільм матиме успіх. Цього разу в нас був лімітований бюджет і ніяких обмежень щодо часу. 

Та я вже знав країну і як там усе працює, скільки в Афганістані корупції. Там ти не можеш довіряти нікому. Я вирішив зібрати команду з місцевих і мав ретельно вибирати людей, витратити багато часу на їхнє навчання. 

Пітер-Ян де П'ю на 7-му ОМКФ

Я не був упевнений, що це спрацює. Лише знав, що вдруге нас нізащо не повинні атакувати, інакше це поклало б край проекту. У мене було багато сумнівів, а на мені – відповідальності. Команду навчав базових речей. Звукорежисер оперував простим пристроєм із мікрофоном, звук був поганої якості. Ми витратили багато часу на його підчищання в постпродакшні. Але іншого шляху не було. У мене не було оператора, я мусив усе знімати сам на одну-дві камери, тому на плівці (а цей фільм було знято на плівку) багато пилу, її теж довелося чистити. Таким чином було знято 80% стрічки. 

Про плани на майбутнє

– Важко уявити, як це – пережити такий досвід. Вісім років життя в країні, у якій триває війна, атаку терористичної організації на твою команду, стільки разів усе переформатовувати. Мабуть, ця країна дуже вас змінила. Чи плануєте ви й далі робити проекти про Афганістан? 

–  Афганістан дав мені дуже багато, багато чого мене навчив – на різних рівнях. І, звісно, вплинув на моє щоденне життя. Це також був проект, який вимагав від мене багато жертв. Це і спілкування з моєю сім’єю, і особисте життя: я розлучився зі своєю дівчиною після багаторічних стосунків. Це й фінансовий бік, адже на фільмі я нічого не заробив. Стрічка була наче моєю маленькою дитиною, у яку я вкладав усю свою енергію та гроші. Я думаю, ти здатен на таке лише з твоїм першим великим проектом, а тепер треба працювати вже по-іншому. 

Тепер я працюю над масштабнішим фільмом, розрахованим на ширшу аудиторію, але також із потужним авторським баченням.

– Що це буде за фільм? 

–  Я в процесі написання. Не знаю, чи результатом буде сценарій художнього фільму, чи це знову буде гібрид або документальний. Найімовірніше, фільм зніматиму в Україні.

– Справді? Розкажіть, будь ласка, докладніше. 

– Цей фільм базуватиметься на досвіді моєї роботи для Червоного Хреста на Донбасі. Тобто це буде, з одного боку, історія про Донбас та війну, але водночас на контрасті в ньому йтиметься про міфи та легенди Західної України й особливо Карпат. Це історія двох братів, яка базується на реальних подіях. Ця історія відбувається саме зараз, тому я й не можу сказати, чи це буде документальне кіно, чи ми охудожнимо все згодом. Після перебування в Одесі їду на Донбас, щоб працювати над матеріалом для цього проекту.  Сподіваюся закінчити сценарій до кінця року, тоді й зможу розповісти більше. 

Фото Марії Дачковської