У травні в місті Славутичі Київської області втретє стартує Міжнародний фестиваль кіно та урбаністики «86», що репрезентує креативні (авторські) стрічки з усього світу та, починаючи з минулого року, українські фільми. Цього року на кінофорумі з’явиться національна конкурсна програма, відбір учасників якої вже розпочався. Про новий конкурс та українську документалістику MediaSapiens поспілкувався зі співзасновницею фестивалю культурологинею Надією Парфан.

Пані Парфан переконана, що в Україні з’являться глядацькі документальні фільми індустріальної якості, адже тут є школа на базі «Укркінохроніки», традиція, сучасні досягнення та найголовніше — цікаві історії, конфлікти. Нині ж, на етапі підйому інтересу до документального кіно, зазначає пані Парфан, українським авторам-початківцям найбільше дається взнаки відсутність підтримки, доброї кіноосвіти, організації процесу документального кіновиробництва. Свій внесок у розвиток документалістики робить і фестиваль «86», і компанія — дистрибутор креативної документалістики 86prokat. Мета сестринських проектів — виявляти нові імена, організовувати покази фільмів в Україні та просувати їх на міжнародних кінофестивалях.

«Документальне кіно допомагає заповнити інформаційний вакуум

у тому, що таке Україна»

– Надіє, чи відразу фестиваль кіно та урбаністики «86», що репрезентує авторські документальні фільми з усього світу, був замислений як форум із національним конкурсом? Як ви цього дійшли?

– Ми постійно переглядаємо свою мету й завдання, плануємо на далеку перспективу.

Про впровадження національного конкурсу вперше замислилися минулого року, підбиваючи підсумки проекту My Street Films Ukraine, продюсером якого виступив кінофестиваль. У результаті проведення цього конкурсу ми за якийсь копійчаний бюджет зробили 12 класних короткометражних фільмів.

А проводився він так. Спочатку люди надсилали свої ідеї, ми відібрали їхні проекти. Фіналісти мали зняти фільми в короткі строки з обмеженими бюджетами, співпрацюючи з відомими кінорежисерами.

Інші подібні конкурси в Польщі, Словаччині, Чехії, Англії мають значно нижчий художній рівень. А в нас вийшло дуже класно. Ми ці фільми випустили в український прокат як альманах «Місцеві», представили в багатьох містах і культурних майданчиках України. Окрім вуличних показів це були інколи й великі кінотеатральні зали. Всюди фільми дуже гарно сприймалися й мали запит, нам досі продовжують писати на цю тему.

Побували ці стрічки з My Street Films Ukraine і на міжнародних кінофестивалях. Зокрема, їх відібрали на міжнародний кінофестиваль Коттбус у Німеччині в спеціальну програму про східноєвропейські міста. Я їздила представляти альманах, спілкувалася з директором цього фестивалю. Цей фестиваль уже тривалий час є майданчиком для показів східноєвропейського кіно. І те, як досвідчений експерт відгукувався про українські фільми, було просто дивовижно. Для нього все це було художньо вмотивовано і в той же час дуже свіжо й просто цікаво.

Тож потреба в новому слові очевидна. Документальне кіно сьогодні допомагає заповнити інформаційний вакуум у тому, що таке Україна. Люди цього не знають ані за кордоном, ані дуже часто в самій Україні. Із показів стрічки «На Схід» Петра Армяновського, в якій ідеться про Краматорськ, в Івано-Франківську чи навіть у Києві було помітно, що до такого документального кіно є дуже сильний інтерес. Ми зрозуміли, що треба просто продовжувати в тому ж дусі — логічним кроком буде конкурс.

– Ви хочете виявляти виключно нові імена?

– Пріоритет надаватиметься фільмам, які раніше ніде не демонструвалися. Якщо ці стрічки потраплять на інші фестивалі, ми не будемо від них відмовлятися, але це буде окремий конкурс у конкурсі, й таких робіт буде обмежена кількість. Ми хочемо стати майданчиком для українських прем’єр.

В Україні є й інші фестивалі, і в них усіх є свій профіль. «Молодість» та Одеський міжнародний кінофестиваль більше займаються ігровим кіно, а Docudays UA має досить маленьку національну програму. Тим часом в Україні серед молодих людей є мода на документальне кіно — на авторське, мистецьке. І всіх цих талановитих людей досі ніхто не знає.

Ми би хотіли відкрити нові імена. Тим паче, що вони часто не з Києва, а з якихось інших міст — наприклад, із такої столиці документалістики, як Херсон. Також працюємо з українцями й українками, які живуть за межами України, знімають, наприклад, на базі іноземних кіношкіл або незалежно.

Просуватимемо такі фільми й до участі в міжнародних кінофестивалях.

«Для нас важливе авторське бачення та режисерський голос»

– А як саме популяризуєте національний конкурс фестивалю «86»?

– Плануємо зробити серію презентацій у регіонах. Також заручилися підтримкою мережі партнерських організацій у різних містах. Наша тісна співпраця розпочалася з кінопрограми «Післямова» — шоукейса найкращих фільмів фестивалю.

– Хто саме відбирає фільми для національного конкурсу?

– Зараз до відбіркової комісії входять чотири особи. Це я, Тета Цибульник, Ілля Гладшейн, Віктор Глонь. Про ще одну людину буде відомо трохи пізніше.

– Яка кількість фільмів уже надійшла? І чим цікаві ці роботи?

– На цей момент (станом на кінець грудня 2015 року. - ред.) у нас є 15 заявок. І щонайменше три з цих фільмів сильні й дуже несподівані.

Для нас важливі авторське бачення та режисерський голос. Найбільше звертаємо увагу на режисуру — те, як ідею реалізовано авторськими засобами.

– Що можете сказати про індустріальну якість робіт, які подаються?

– Рівень різний. Є пласт фахівців, що живуть у великих містах, працюють у рекламі чи інших сферах медійного виробництва та мають доступ до хорошого технічного обладнання, тож їхні стрічки зроблено на досить високому технічному рівні.

Є деякі роботи — назвімо їх простішими — вони не те що супер-пупер технічно просунуті, але цікаві ідеями.

– Хто долучився до грошового фонду цього конкурсу?

– Підтверджене фінансування в нас лише з Вишеградського фонду, це маленька частинка проекту. Ми зараз закінчуємо етап фандрейзингу.

Обіцяли підтримку Держкіно: Пилип Іллєнко сказав, що готовий підтримати нас певною сумою. Заявку подали, чекаємо.

Серед потенційних партнерів Посольство Сполучених Штатів, Швейцарське бюро міжнародного співробітництва, представництво Фонду імені Гайнріха Бьолля.

«Аргумент, яким можна переконати директорів кінотеатрів —

приклад кінопрокату фільмів "Вавилона’13"»

– Яку орієнтовно кількість фільмів із національного конкурсу компанія 86prokat підтримає на шляху до глядача?

– Побачимо за підсумками першого досвіду.

– У чому може полягати ця підтримка?

– 86prokat і фестиваль «86» — сестринські проекти. Тож ми маємо можливість продовжувати такі проекти, як My Street Films Ukraine і прокат альманаху документальних фільмів «Місцеві».

А також у нас є ідея демонструвати короткометражні фільми перед показом повних метрів. 86prokat має можливість на такі речі впливати, і якщо в нас будуть хороші компаньйони — тобто, фільми, що вдало поєднуватимуться — спробуємо доносити їх до глядача таким чином.

Також можемо робити соціальні покази — подієвий, а не кінотеатральний прокат із залученням інших платформ, фестивалів, тематичних заходів.

– Чим із погляду кіновиробництва прикметне аматорське документальне кіно в Україні та перші дебюти?

– Авторидокументального кіно не так потерпають від браку фінансування, як від відсутності підтримки, хорошої кіноосвіти, організації процесу документального кіновиробництва. Щодо фінансування, то воно має значення завжди, визначаючи технічні можливості, час, логістику. Документальні фільми потребують часу, й сам процес роботи є випробуванням.

Але документальне кіно великою мірою робиться на етапі монтажу, тож тут особливе значення мають ідея, концепція, пошук правильної структури, що втілює цю концепцію, можливість поспілкуватися з кимось, хто розуміє, як це робиться. В Україні документальне кіно часто страждає на нерозробленість — коли режисер чи режисерка не має можливості піти вглиб, взяти якісь інші аспекти теми.

Технічно дуже часто фільми початківців мають проблеми зі звуком.

– Про що свідчить досвід прокату українських документальних фільмів? Наскільки цікавить цей напрямок роботи 86prokat?

– Компанії лише рік. Це такий великий пілотний проект, тому кожен реліз — ніби експеримент, проба ринку, інноваційна робота. Щоразу ми викручуємося і щось робимо нове, постійно звіряємося з реальністю, бо цей ринок дуже консервативний і монополізований. Більше 70 % належить одній компанії, а всі решта намагаються втулитися в ці 30 %.

Немає можливості вписати українське кіно в сітку, тому що компанії-монополісти заходять туди з пакетами фільмів, які приносять кінотеатру найбільший прибуток. Проблема великою мірою в мережах кінотеатрів, нестачі екранів і плануванні цього розпису.

А далі проблеми насправді немає, просто раніше цим ніхто не займався. Сама професія дистрибуції, кіномаркетингу великою мірою в Україні була недооцінена. Треба просто це робити, знаходити цікаві способи привернення уваги аудиторії. Інтерес до українського кіно є. Дуже активні — західний регіон, великі міста, де є артхаусні кінотеатри. Гірша ситуація в центрі, півдні й на сході. Тут дається взнаки відсутність майданчиків, мереж інформування. Але це проблема не українського кіно, а загальної інфраструктури культури.

За цей рік 86prokat випустила в прокат український ігровий фільм «Брати. Остання сповідь». Він вийшов на 67 екранах. 28 січня виходить у прокат україно-американо-британський фільм «Російський дятел». На лютий заплановано реліз документального фільму Володимира Тихого «Бранці».

До документального кіно донедавна всі ставилися із засторогою. Це новий жанр, новий тип аудіовізуальної продукції, до якого в нас ще не звикли. Скажімо, менеджери кінотеатрів кажуть, що документальне кіно в прокат вони не беруть. Допомагають відкривати дорогу такі видовищні документальні фільми, як «Піна» Віма Вендерса.

Українські фільми теж мають і нішеву аудиторію, й успішні приклади прокату — як у випадку з «Вавилоном’13». І це аргумент, яким можна переконати директорів кінотеатрів.

– Чи маєте сподівання, що в Україні з’являться глядацькі документальні фільми індустріальної якості?

– Якщо десь такі фільми і з’являться, то в Україні. В нас є школа — все-таки була тут «Укркінохроніка», Дзиґа Вертов, який знімав колись у Києві і в Одесі. Дуже важливо, що є традиція, імена в минулому й тепер — Сергій Буковський, який працював зі Спілбергом, автор таких стрічок, як «Майдан», Сергій Лозниця.

В Україні дуже багато цікавих історій, конфліктів і героїв для документального кіно.

Фото Наталки Дяченко