Публіцисти, письменники, перекладачі, а також у минулому ведучі програм про культуру, яким не знайшлося місця в телевізійному ефірі. Лариса Денисенко, яка вела «Документ» на «1+1», та колишній співведучий ток-шоу «Ч/Б» на каналі «ТВі» Андрій Бондар зустрілись на Форумі видавців у Львові на дискусії «Гра в ящик? Телегенічна культура».

Програму «Документ» на «1+1» спершу перенесли з вечірнього ефіру в нічний, а потім закрили. Тепер Лариса Денисенко веде ток-шоу «Громадська хвиля» на «Громадському радіо». Каже, що закриття проекту, який мав свою аудиторію та нішу, показало: на сучасному українському телебаченні місця для культури немає навіть уночі.

– Людям мистецтва важливі виходи на традиційні медіа, такі як телебачення й радіо, через магію мікрофонів і камер. У них обличчя змінюються, деяких це просто паралізує.

– Культура на телебаченні може бути представлена в різних форматах. Якщо пофантазувати, то можна уявити культурну мапу погоди, коли виходить дівчина і розповідає: «у Львові +16 і Форум видавців».

– Я переглянула чиновницьку, марудну версію культури в подачі міністра культури В’ячеслава Кириленка на «1+1». Хтось це бачив? Ніхто. А він уже півроку працює! Блискучий ефір пана Кириленка з Оксаною Забужко подарував мені дозу здорового й нездорового сміху. Коли вона, мов хижий птах, постійно нападала, а В’ячеслав, непорушний, як його зачіска, казав «я це прийму до відома, я це прийму до роботи»…

– Проект Олеся Донія «Остання барикада»  цікавий, але там присутній момент містечковості, бо він не проговорює важливі проекти. На мій погляд, там бракує змістовності та формування культурної політики.

– Хочеться мати дискусійний майданчик про речі, які роблять нас нацією. Хочеться культурних площин, де проговорюються наші граблі, наші помилки, ями, переваги. Ці речі треба проговорити, відчути, а вже тоді можна буде над ними жартувати.

Андрій Бондар разом із Тарасом Чубаєм вів програму «Ч/Б» на «ТВі», однак рейтингові показники ток-шоу про культуру й суспільство не задовільнили керівництво каналу. Попри телевізійний досвід, каже, що не вірить у здатність телебачення «навчити чогось доброго й вічного». Натомість, сподівається на інтернет.

– Культурні проекти ніколи не матимуть у нас масовості, бо немає культурної традиції.

– Все в нас підкоряється магічному й несправедливому поняттю рейтингів. Продюсери телеканалів мали б звертати увагу на те, що культура – це все ж справа небагатьох. Хоч як ми стараємось іти в народ, усе впиратиметься в мінімальний рейтинг.

– Я не вірю, що можливе окультурення великих мас населення. Мені здається, що ми вже проґавили той час, коли можна було зробити культурну революцію.

– Культурою цікавляться ті, хто усвідомлює, що повинен працювати не лише «на унітаз», чиє життя має духовну складову. Повинне статися щось особливе, щоб ставлення більшості змінилось і культура перестала бути домішкою. Я – песиміст, і не бачу такої можливості.

– Документальний фільм про жертв Голодомору, які пам’ятають цю трагедію – це теж культура. Ця тема в нас не обговорюється.

– Думаю, що є можливість говорити про культуру в незвичному форматі. Наприклад, знімати про культуру на цвинтарі, в шахті, в пологовому будинку, чи в місцях, де існує загроза для життя.

– Навіщо тобі телепрограма про культуру, якщо ти маєш 16 тисяч читачів на Facebook?