Війна в Україні триває 12 років, але повномасштабне російське вторгнення 24 лютого 2022 року докорінно змінило життя багатьох людей усередині країни та за її межами. У четверту річницю початку великої війни українці, зокрема і медійники, згадують перші години російського наступу, аналізують помилки й перемоги та говорять про трансформацію країни.

«Детектор медіа» зібрав деякі рефлексії — про втрати, відповідальність і дорослішання нації під час війни.

Голова Інституту масової інформації Оксана Романюк повідомила, що за чотири роки з початку повномасштабного вторгнення Росія скоїла 896 злочинів проти журналістів і медіа в Україні, 125 медійників — загинули.

У іншому дописі вона пояснила, що моніторинг ІМІ підтверджує, що журналістика — це не soft power, а критичний елемент інфраструктури, яка захищає демократичний світ.

Медійниця та військовослужбовиця Леся Ганжа згадала черги охочих потрапити до ТрО у перший день повномасштабного вторгнення.

Редакторка й журналістка NV Ольга Духніч написала про переосмислення «старого світу» й прийняття нового життя після війни: «Ми будемо змушені озирнутися і визнати, що світ таки змінився. Жити новим, навіть хорошим, але іншим — складно, іноді нестерпно. Бо в новому світі не знайдеться місця багатьом речам, до яких ми звикли і які так любили. Ми навіть будемо атакувати це майбутнє. Голосувати за проповідників неіснуючого минулого. Але якщо готуватися до цього нового — тоді біль і туга будуть меншими».

«Це війна між світами життя і смерті», — написав філософ Володимир Єрмоленко. Він пише, що українська любов до життя історично призводила до героїчних дій, а російська любов до смерті призводить до того, що система починає пожирати і вбивати саму себе.

Британський письменник і дослідник пропаганди Пітер Померанцев, який зараз перебуває у Києві, ділиться враженнями від четвертої річниці великого вторгнення, отриманими серед киян на Троєщині: «Сусіди годують сусідів. І я беру в цьому участь. Волонтери розливають гарячу юшку, на льоду музика й танці, щоб підтримати одне одного. Ту саму помилку Росія зробила у 2022 році. Вони чекали, що країна "розсиплеться". Що українці, які критикують владу, приймуть "лідера з Москви". Сталося навпаки — і країна стала однією великою родиною».

Також він нагадав про діяльність ініціативи The Reckoning Project, виконавчим директором якої він є. Зібрані організацією матеріали передають до міжнародних судів, у Гаагу, в ООН.

Письменник і військовослужбовець Павло Казарін пояснює, чому в Росії не буде протестів через їхні «м’ясні штурми» — бо вони воюють контрактниками і загалом війна стала заробітком. Натомість в Україні війна ведеться силами мобілізованих, тож це не товарно-грошові відносини з державою і суспільством, а конституційно-символічні.

«Фактично Україна останні чотири роки складає тест на спроможність. Вона веде найбільшу війну на континенті за останні 80 років і робить це руками своїх мобілізованих громадян. Так, є ті, хто ховається від призову, ті, хто перепливає Тису, й ті, хто йде в СЗЧ. Але якби розмови про "штучність української держави" були правдою, то війну Україна програла б ще 2022-го. Тримати фронт армією мобілізованих — це найкращий тест на життєздатність країни. Україна його пройшла — чого не скажеш щодо Росії», — пише Казарін.

Докторка політичних наук і професорка Київського політехнічного інституту імені Ігоря Сікорського Лідія Смола описала у своєму дописі геополітичні, військові, суспільні та культурні зміни, викликані повномасштабною війною. Попри втрати і виснаження, вона описує чотири роки повномасштабної війни як шлях дорослішання нації.

Голова правління ГО «Деколонізація» Валерій Пекар присвятив річниці повномасштабного вторгнення декілька дописів. В одному з них він згадав, як напередодні з колегами підготував методички про те, як родинам підготуватися до війни, спакувати наплічник безпеки, як підготувати бізнес.    

В іншому написав заклик до європейців вчитися на українських помилках: «Готуйте армію та спецслужби. Готуйте суспільство, розмовляйте з ним по-дорослому. Розвивайте військове виробництво. Готуйте інфраструктуру. Не намагайтеся "домовитися посередині". Не намагайтеся відкупитися малим. Припиняйте торгувати з росією. Вичищайте російських агентів звідусіль. Не дайте себе купити "російською культурою". Не дайте себе купити перспективами "торгівлі та інвестицій". Це все отрута».

Також він зауважив, що війна почалася у 2014, і варіантів, що її можна уникнути у 2022-му, не було.

Медіаюрист, заступник директора Центру демократії та верховенства права Ігор Розкладай питається, чи вміє українське суспільство належно рефлексувати причинно-наслідкові звʼязки? Він підкреслює, що змінити минуле неможливо, але українці мають зробити правильні висновки, вичистити український інфопростір від російського впливу і не зіпсувати все внутрішніми чварами.

Голова правління Центру прав людини ZMINA Тетяна Печончик згадує дискусії напередодні вторгнення, коли дехто з представників влади ще вважав, що воєнним станом можна «налякати» людей.

Медіатренерка та фахівчиня з комунікацій Ярина Ключковська перерахувала комунікаційні перемоги у війні. Зокрема, вона згадала гасло «Русскій ваєнний карабль, іді на...», майдан із картонками, висвітлення подій у Бучі й навіть телемарафон.

Редакторка «Дзеркала тижня» Інна Ведернікова написала про свого сина, який долучився до лав ЗСУ: «Спецназівець із дитячої гри пробрався в реальність дорослого. Ось, мабуть, моє головне відчуття чотирьох років повномасштабної війни. Під ним багато всього. Глибокого. Болючого. Віруючого. Рідного».

Журналіст і військовослужбовець Богдан Буткевич написав, що надто пізно приєднався до війська, згадав, як проспав початок повномасштабної війни та поширив збір на пікап групі ППО для захисту енергетичних обʼєктів.

Журналіст і фотокореспондент Стас Козлюк описав свої відчуття напередодні вторгнення: коли було розуміння, що велика війна неминуча, але підсвідомість шукала причини у це не вірити.

Журналістка та воєнна кореспондентка hromadske Діана Буцко пригадала не перший день повномасштабного вторгнення, а липень 2023 року, коли був наступ у напрямку Бердянська: «Сьогодні я згадую те поворотне літо, бо це останні місяці, коли ми бачили світло у кінці цієї чорної війни. Відтоді з кожним днем ставало тьмяніше й тьмяніше».

Правозахисник і член Національної ради з питань телебачення та радіомовлення Олександр Бурмагін підібрав декілька мемних світлин, якими описав свої відчуття у день річниці вторгнення.